Гуцульські кептарі на фотографіях і малюнках Зої Сагайдачної

У фотозбірці Російського етнографічного музею зберігають фотоколекцію 1950 року, присвячену побуту гуцулів, насамперед їхньому традиційному вбранню. Її творці – подружжя Сагайдачних. Євген народився 1886 року у Херсоні, Зоя, у дівоцтві Кондратенко, – 1898 року у Чернігові (тих, кому цікаво докладно дізнатися про їхній життєвий шлях, відсилаємо до розвідок краєзнавця Юрія Джуранюка). Познайомилися 1925 року у Києві: Зоя Кондратенко була слухачкою вечірніх підготовчих курсів при Київському художньому інституті, де викладав професор Євген Сагайдачний. Зоя полонила серце Євгена і стала його музою та дружиною. Ще зі студентських років дівчина захоплювалася фотографією. 

Євген та Зоя Сагайдачні, дослідники народної культури

Року 1947 подружжя перебралося до Чернівців, де Євгену запропонували викладати у Художньо-ремісничому училищі і водночас бути завучем; Зоя влаштувалася науковим працівником у Чернівецькому краєзнавчому музеї. Але різні обставини змусили їх незабаром покинути Чернівці. Наприкінці літа 1947-го Сагайдачні прибули до Косова, де Євген отримав посаду вчителя спеціальних предметів у Художньо-промисловому училищі. Подружжя стало вивчати побут гуцулів, збирати предмети одягу, твори декоративно-прикладного мистецтва, музичні інструменти. На основі їхньої колекції у 1970 році створили музей – філію коломийського Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. 

Євген помер 21 серпня 1961 року, а Зоя – того ж дня на вісім років пізніше. Обоє поховані на цвинтарі у Москалівці (тепер район Косова).

Базар у Косові, 1953 рік. Фото Зої Сагайдачної. Фототека РЕМ 8953-55

Одним з улюблених місць Сагайдачних був косівський базар. У фотооб’єктив Зої потрапили не лише мешканці Гуцульщини у традиційному вбранні (села Яворів, Бабин, Космач, Жаб’є (Верховина), Брусторів, Бабче, Старий Косів та місто Косів), а й її чоловік у момент, коли він робив нотатки. Такі фотографії рідкісні, бо, як правило, дослідник-етнограф залишається по іншу сторону камери. На світлинах також бачимо майстрів народного мистецтва, зокрема різьбяра по дереву Юрія Корпанюка.

Окрім фотографій на базарі, біля церкви, групових фото біля хати у цій фотоколекції є низка студійних світлин, переважно весільних. Можливо, їх взяли з сімейних архівів. Студійні фото цікаві, зокрема тим, що на одній світлині можна побачити кілька людей, вбраних у по-різному декоровані кептарі – давні, традиційні і сучасні, оздоблені вишитим рослинним орнаментом. Останні були популярними у селах Вербовець, Старий Косів, Смодна та Черганівка. Їх називали “кутськими” за місцем виробництва – містечко Кути. Характерний “міртовий взір” вишивали на окремій смужці, яку потім пришивали до виробу.

На фото, зробленому на одній з вулиць Косова, теж бачимо жінку в подібному кептарі. Він вбраний поверх вишитої сорочки, з не характерною для давнього гуцульського вбрання оздобою: по всьому полі рукава вишиті великі різнокольорові квіти. Тож на фотографіях Зої Сагайдачної можна простежити модні повоєнні тенденції.

Мешканці Косова у традиційному вбранні, 1950 рік. Фото Зої Сагайдачної. Фототека РЕМ 9159-13

Серед розмаїття цього верхнього одягу найвпізнаванішими є кептарі з Космача та Жаб’єго (тепер Верховина). Дослідниця також зафіксувала на фото безрукавні кожухи з сіл Бабин та Брустори. Кептарі носили на щодень, їх майже не декорували, і у свято, ці прикрашали багатою оздобою. 

Зоя Сагайдачна фіксувала кептарі не лише за допомогою фотографії, але й малюнку. Детальні замальовки на початку 1950-х років їй замовили директор Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини Володимир Кобринський (фото 44-50) і директор Інституту художньої промисловості Академії архітектури УРСР Ніна Манучарова. Малюнки нині зберігають у музеї Коломиї та у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві (фото 38 і 44).

“Для замальовок кептарів вона не шкодує часу, праці і матеріалів, причому зображає і перед, і спинку одягу, які виконує на форматі паперу, близького до А3. Спочатку наносить олівцем загальний обрис, потім деталі оздоблення і заливає тло нейтральним сірувато-синім тоном акварелі. Далі підбирає відтінки для передачі фактури шкіри і дрібними номерами пензлів акуратно наносить елементи прикрас: плетінку, аплікацію, кручені шнури, вишивання. За рівнем етнографічної достовірності малюнки кептарів Зої Сагайдачної знавці порівнюють з аналогічними роботами Олени Кульчицької”, – зазначив косівський краєзнавець Юрій Джуранюк.

На деяких малюнках (фото 30-45) можна побачити не лише зображення кептарів, а й детальний опис з поясненнями технологічних особливостей, а також назвами елементів декору: “раки”, “хлопці”, “кучері” (фото 31, 33, 35, 37, 39, 41, 43).