Головне, що був онлайн. Життєві історії дружин військових і поради психологів

Через війну багатьом сімейним парам довелося «розлучитися»: жінки залишилися з дітьми та старшими людьми вдома, чи виїхали за кордон; чоловіки – на передовій захищають свою землю від загарбників. Усім важко, оскільки змінилося не лише місце проживання, але й спосіб. Вимушена розлука фактично трансформувала відносини у онлайн формат. Для багатьох сімейних пар такий досвід перший у житті, і часто вони не знають, як давати собі раду з емоціями, що накривають як цунамі.

Як сьогодні війна впливає на систему сімейних відносин, які є негативні та позитивні наслідки, а також, як зберегти сім’ю під час вимушеного розставання – читайте у матеріалі NTA.

Майже половина українців розлучились із сім’єю через війну

За результатами опитування, яке проводила соціологічна група «Рейтинг» 19 березня 2022 року, близько 44% українців були вимушені розлучитись зі своєю сім’єю через війну. Найбільше розділені з рідними жителі сходу України – 54%, а найменше – заходу (39%).

Найбільше розставання із сім’єю зазнала молодь 18-35 років – 50%. Подібні випадки часті й для інших вікових категорій, зокрема 42% людей від 36-50 років та 41% людей віком від 51 року зараз перебувають далеко від рідних.

Окрім розлучень із сім’єю, 19% українців були вимушені покинути своє місце проживання. Найбільше серед таких людей жителів сходу України. При цьому 93% з них планують неодмінно повернутися додому із закінченням війни.

Соціологи кажуть, що розділення з сім’єю не з власної волі – це психологічно важке випробування, особливо під час війни, яка формує невизначеність майбутнього возз’єднання родини.

Як живуть дружини військовослужбовців

«Головне бачити, що він був онлайн. Тоді я спокійна» 

Чоловік Інни Денис Гайда ще школярем був на Майдані Помаранчевої революції, згодом – на Майдані Революції Гідності. З перших днів війни на сході України він відстоював суверенність держави у добровольчому батальйоні, захищаючи донецький аеропорт.

Денис Гайда на псевдо «Росомаха» у липні 2014 року отримав серйозне поранення, був направлений у шпиталь до Львова, де його оперували. Він мав інвалідність, та, не зважаючи на це,  через два місяці «кіборг» донецького аеропорту  знову повернувся воювати у гарячу точку на допомогу побратимам.

Інна Гайда розповідає, що познайомилася з чоловіком у період Майдану.

«Я тоді навчалася і жила в Криму. І ми з ним там познайомилися на Новий рік. Якраз у період Майдану хлопці приїхали на новорічну ніч, щоб барменами попрацювати. І з Майдану їх зразу відправили в «Десну» на підготовку, і – на схід. Він вдома не був. Потім я з Кримського університету культури перевелася в Львівський університет імені Івана Франка. У село на Львівщині ми переїхали вкінці 2017 року, коли завагітніли другою дитиною. Наразі виховуємо двох хлопців – 4 та 6 років», – розповіла Інна.

Жінка каже, що 24 лютого зранку чоловік поїхав воювати як доброволець.

«Денис не знав, куди потрапить, але знав, що йому треба воювати, бо він вміє. Машиною приїхав до Житомира і там підписав контракт. Їх відправили спершу на Київ, а згодом – на схід», – зазначила Інна.

Вона каже, що життя налагоджувати самій їй досі дуже незвично.

«Коли у тебе такий сильний чоловік, то точно знаєш, що ніякої тяжкої роботи ти на себе не візьмеш. І коли мій чоловік поїхав, то я тільки тепер зрозуміла, тобто мені пояснили, як у мене капот у машині відкривається. Я ніколи не заправляла сама авто, нічого не лагодила у хаті, не замінювала лампи, не носила воду з криниці. Я цього нічого раніше не робила. І сказати, що я якось звикла чи навчилася, то ні. Я ходжу по сусідах і прошу, щоб мені хтось щось зробив. І ті сильні жінки, які вміють робити все самі, на мене дивляться і кажуть: «Та як ти не можеш поїхати, купити, зробити…».  А це ще життя в селі – у нас є господарка, фазани, кури, собаки, вольєри, городи. Я поняття не маю, що я маю робити. Я хореограф, я вмію танцювати, все», – розповідає дружина військовослужбовця.

Інна наразі з дорослими займається фітнесом, оскільки вони вважають, що танці не на часі, а з дітками – танцями. Її мама та сестра, які є тимчасово переселені з Дніпропетровської області, наразі живуть з нею та залишаються з дітьми, коли Інна йде на заняття.

Жінка розповідає, що раніше дуже злилася, бо війна змусила її покинути Крим, де вона раніше жила, а тепер ще більше злиться, оскільки знову щось не так.

«У мене до початку війни було ідеальне життя, я так вважаю. Біля мене був чоловік, діти, все ми мали, ми якось крутилися, відкрили свій бізнес. Мені просто сумно, що я своє життя переламала, я мусіла все змінити, коли була окупація Криму. А зараз можна сказати, що другий переломний момент, а причина та сама. Я до цієї ситуації не звикла. Мене бісять люди, які з 2014 року не сприймали війни і тепер тільки почали за це говорити, ніби раніше не було переселенців, чи не було таких самих проблем. Мене сердять люди, які виїжджають за кордон, наприклад, із західної України, де не відбувається бойових дій, а вони тікають, шукають собі соціального забезпечення і ще там щось.  Мене виводять з себе люди, які ховаються від військкоматів. На початку війни я працювала волонтером у територіальній обороні, і мене дуже злило, коли ми говорили хлопцям чи внутрішньо переміщеним чоловікам – прийдіть, зареєструйтеся, що ви є. А вони до нас: «Та, добре, нехай я прийду на війну, нехай мене там вб’ють». Мене бісить ця необізнаність наших людей, і те, що люди вважають, що це не їхня біда, що війна – це хтось комусь щось зробив, і мало хто розуміє, що кожен відповідальний за країну. Тому, сидячи в відносно безпечній території, я все одно серджуся, бо знаю, що це моя війна, і війна мого чоловіка, бо якщо не ми, то ніхто другий того не буде робити», – розповідає Інна.

Вона каже, що чоловік телефонує при можливості раз на день. І зазначає, що їй не обов’язково телефонувати чи писати щось, головне – щоб він був в мережі.

«Коли я заходжу в соціальні мережі і бачу, що він був онлайн, то я розумую, що найближчі дві години можу бути спокійна – йти на роботу, займатися з дітками. А якщо його не було в мережі 10-12 годин, то у мене немає настрою, я не хочу нічого робити, я хочу просто закритися в кімнаті та плакати, чекаючи, що чат засвітиться зеленим. А коли він телефонує, то ми не говоримо про війну, а суто про щось хороше, про дім – як діти, як хата, як собаки і так далі. За ці кілька хвилин ми стараємося вирішити всі питання, які виникають»,– зазначила Інна.

За її словами, найтяжчий був момент, коли він був вкінці 2014 році в Донецькому аеропорту. Він не виходив кілька днів на зв’язок, телефонував і прощався… Інна розповідає, що зараз  її чоловік досвідчений воїн, і вона йому більше довіряє.

«Я знаю, що він себе так як раніше пхати в бій уже не буде, він уже щось розуміє в тій війні. Якщо раніше він був юний романтик, була тільки Україна і більше нічого, то тепер він доросліший – у нього є життєві принципи, він уже більше дивиться на майбутнє, як будуть жити наші діти», – повідомляє Інна.

Також вона зауважує, що старається  в умовах війни щось реалізовувати.

«Наприклад, ми хотіли робити ремонт до війни. Зараз він телефонує та каже: «Ви робіть, бо не знати скільки і як це все буде», – каже дружина військовослужбовця.

«Плануємо якогось літа поїхати до Криму»

Як розповіла NTA дружина військовослужбовця Уляна Сова, перший раз війна розлучила її з чоловіком у 2014 році. Її старший син тоді мав 1 рік 8 місяців. А тапер, коли чоловік пішов вдруге на війну, в такому ж віці їхній молодший син.

«У 2014 році я по-іншому те все сприймала: злилася, хотіла десь йти гуляти разом з чоловіком, а його не було. Та й тоді ніхто  не називав це війною. Тут (ред. – на заході України) йшли масові дійства, заходи, гуляння, всі святкували дні народження, весілля, а я, по великому рахунку, була сама.

Зараз, якщо порівняти з 2014 роком, то я не реву принаймні. Дійсно якась стала спокійніша, можливо, через те, що старша, набралася досвіду. Якщо раніше я плакала, бо у мене щось там не виходило, зривалася на любих дрібницях, то зараз якось розумію, що це все дурниці, і якщо щось не виходить, то не так важливо, головне – щоб всі були живі та здорові», – розповіла Уляна Сова.

За її словами, перший раз війна їх розлучила на рік часу, з двома ротаціями – на місяць та на два тижні. Зараз каже, що не відомо, коли чоловік приїде додому.

«Наразі наш день такий. Зранку він телефонує, коли має час. Якщо є можливість, то ми спілкуємося через відеозв’язок. Перше, це зрозуміло, він хоче побачити дітей. Два слова каже, як він, а далі хоче чути – що тут ми. Він мені розказує про свої побутові справи – що їли, скільки спали, про саму війну – ні. Далі я стараюся кожного дня відправляти йому фотографії дітей, якесь відео записати, ну це більше стосується меншого сина. Тобто стараюся відіслати йому моменти, які він з дитячого життя пропускає: наприклад, як дитина навчилася відрізняти собаку від вовка, як він пішов на город з бабусею поливати квіти та інше», – розповідає дружина військовослужбовця.

І зазначає, що справляється, оскільки з дітьми не сама, поруч багато рідних, які дуже допомагають.

«Мені в цьому плані набагато легше. По-перше, легше психологічно, у мене немає часу себе накручувати, бо ти щось увесь час робиш, постійно спілкуєшся на якісь побутові теми, до прикладу, що треба зробити. І це все відволікає від фронтових новин. Тобто ті, хто має друзів –  це одне, а ті, хто має рідних і до кого поїхати – це дуже великий плюс», – зазначає Уляна.

Вона також розповідає, що старається не думати, коли то все закінчиться.

«Зараз літо.  Я думаю, як повертатися до звичного життя, – одному сину в садок треба, іншому – в школу. Стараюся жити тижнями та моментами, хоча тривожний наплічник є. У ньому лежать документи, найнеобхідніші дитячі речі. Я ніде виїжджати за кордон не збираюся, але рюкзак  тримаю, бо, можливо, буде така ситуація, що нам потрібно буде з дітьми багато кататися – десь в інше місто, до друзів, до родичів, чи навіть, щоб забігти в сусідську хату. Бо ніхто не знає, що нас чекає», – зазначає вона.

За її словами, чоловік до війни ставиться інакше. Каже, що щасливий, бо потрапив служити з тими хлопцями, що й у 2014 році.

«Він ніколи не каже, що йому надоїло. З перших днів завжди мені говорить, що москаль мусить отримати по зубах. Він знає, куди йде і що буде робити. Він ні на секунду не задумувався, коли почалася війна, де він має бути. Збирав речі і не казав, що у нього робота, сім’я, житло і життя. Він зібрав необхідні речі та в перший же день звернувся у військкомат. Завжди каже, щоб я не розслаблялася, що це надовго, що завтра він точно не приїде, і місяць точно. А от наскільки надовго – ніхто не знає», – каже Уляна.

Щодо планів, то жінка військовослужбовця розповідає, що завжди у березні, на її день народження, чоловік обіцяє, що повезе її до Криму на відпочинок.

«Але не уточняв якого літа. Жартома чи серйозно – але ось так плануємо», – зазначає Уляна.

Знайти сенс, розвинути емоційну близькість

Психолог Наталія Раїник у фейсбуці поділилася думками про те, як трансформувались відносини між парами під час війни і вимушеної розлуки.

«Стосунки фактично перейшли у онлайн формат – у кожного із партнерів змінився побут – став окремий і самостійний. Ми не снідаємо разом і не обмінюємось думками за ранковою кавою, ми не обговорюємо список покупок і хто забере сьогодні дитину зі садка. Нова реальність у нас така – якщо йдеться про військовослужбовців – то це чіткий графік, чергування, навчання, виконання обов’язків і приказів, а на жіночі плечі (здебільшого) впало повне ведення господарства, приймання рішень щодо дітей, адаптація до нових ситуацій чи навіть до життя в новому місті чи країні, весь побут, що включає вирішення усіх питань – від зламаного крану до походу до лікаря.

Спочатку ми всі не розуміли що нас чекає, ми мобілізували свої сили, щоб могти пережити тимчасові зміни, але ніхто з нас не знав, що ці зміни – це уже нова реальність і що вони не короткотермінові»,  – повідомляє Наталія Раїник.

За її словами, це звісно впливає на відносини, оскільки люди змінили обставини в яких живуть, і це також певною мірою вплинуло на особистість.

«Багато пар, на жаль, не пережили цієї трансформації, декому просто стало очевидно  – що стосунки були тягарем і зараз самому легше; деякі партнери, відчуваючи сильні дефіцити, потребували підтримки від іншого, а інший не міг цього дати і прийшлось шукати деінде.

Але є пари, які змогли знайти сенс у цій кризі. Бо спільне проживання горя може також зближувати людей. Віртуальні стосунки, які позбавлені тілесної і фізичної близькості, дають змогу розвинути емоційну близькість. Наприклад, щоранку писати повідомлення «я тебе люблю» замість ранкових обіймів чи поцілунку перед виходом на роботу. Телефонні розмови замість спільної вечері, коли я сиджу поруч і відчуваю людину, її запах, її настрій і не обов’язково багато говорити, бо й так є відчуття що все добре, то у телефонних розмовах, коли ми на відстані, ми більше говоримо про свої переживання – бо тепер мова стає тим, що нас зближує. Можливість описати свій настрій, питання «як ти» набуває іншого смислу. І хоча пара тепер лягає спати окремо, але добра відверта телефонна розмова дарує відчуття спокою, близькості і дає надію», – зазначає психолог.

За її словами, будь-які рекомендації психолога, як зберегти відносини в умовах війни, будуть недоречними, оскільки, якщо люди люблять один одного і їм добре разом, тоді ніяких порад не потрібно.

Головне, як рекомендує  Наталія Раїник, підтримувати відносини – спілкуватися, бути щирими та відвертими. Повага, любов, спільні цінності та цілі – це головні критерії.

«Під час війни всім нам важко, всі ми опиняємося в різних обставинах та ситуаціях. Потрібно зосередитись на перевагах. До прикладу, що я хорошого отримую від свого життя  за кордоном; мій чоловік військовослужбовець – він герой, він молодець, я маю ним пишатися та підтримувати його. На одну і ту ж ситуацію можна дивитися під різним кутом»,– повідомила психолог.

Як зберегти почуття та сім’ю в розлуці. Рекомендації

У телеграм-каналі «Психологічна підтримка» кандидатка психологічних наук, психотерапевтка Наталія Портницька дає такі рекомендації, як зберегти почуття і сім’ю в розлуці:

  • Кохання підтримує у складних ситуаціях, наповнює сенсом боротьбу з ворогом і протидію труднощам адаптації на новому місці, надає сил для турботи про близьких.
  • Кохання у час війни дає відчуття стабільності та хоча б мінімального контролю над ситуацією. Але кохання й саме потребує підтримки, особливо у період вимушеної розлуки з коханою людиною.

Труднощі виникають, бо:

  •  здається, що почуття зараз не на першому місці: здається, що зараз важливіше воювати, волонтерити, «бути корисним» іншим;
  •  що почуття почекають: у кожного з партнерів першочергові завдання стояти на посту, працювати, реагувати на сигнали тривоги, налагоджувати побут на новому місці, влаштовувати дитину в садочок, оформляти документи в іншій країні тощо;
  • кохання притуплюється: виникає відчуття самотності — не вистачає слів любові, обіймів, підтримки.

Протидіяти цим відчуттям може усвідомлення, наскільки ви важливі один для одного.

Декілька способів, які можуть допомогти збереженню почуттів:

  1. Використовуйте у спілкуванні свої зрозумілі тільки вашій парі, «спеціальні» кодові слова, ласкаві прізвиська, які здатні підтримати й нагадати найтепліші моменти спільного життя.
  2. Створіть ритуал дзвінків або переписки у месенджерах. Розповідайте один одному про все, що відбулось протягом дня, подробиці щоденних справ, успіхи й досягнення дитини. Добре, якщо є можливість зробити такі дзвінки регулярними. Бажано щодня в один і той самий час.
  3. Говоріть і пишіть про свої почуття. Навіть якщо немає можливості розмов або детальної переписки, надсилайте символічні смайлики або романтичні стікери, які можуть миттєво нагадати партнеру про ваше кохання.
  4. Слухайте партнера. Пам’ятайте, що вам обом зараз нелегко, ви обоє можете бути стривоженими або роздратованими. Спробуйте спокійно реагувати, якщо почуєте емоційні сплески.
  5. Показуйте, що помічаєте зусилля партнера.
  6. Зробіть віртуальне побачення з чашкою кави або найпростішу, але спільну вечерю по різні боки екрану.
  7. Підтримати почуття допомагають дрібнички (невеличкі прикраси, брелоки), подаровані коханими. Спогади про моменти, коли і як були зроблені ці подарунки, нагадують і про почуття, які вас об’єднують. А в ситуації тривоги ці дрібнички можуть допомогти «заземлитися», заспокоїтися.
  8. Якщо дружина з дітьми знаходиться у безпечному місці, гарним нагадуванням про мирне життя для чоловіка/батька можуть стати фото дітей у їхніх щоденних справах.
  9. Діліться мріями про спільні справи після перемоги.
  10. Сприймайте вимушену розлуку як привід посумувати один за одним. Головне — це довіра між партнерами, віра в почуття.

Лілія Чміль

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.