Старший лейтенант Дмитро Устінов із позивним «Свист» служив у спецпідрозділі «Артан» Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Він загинув 14 січня 2025 року від мінометного обстрілу на Запорізькому напрямку — всього за п’ять годин до свого 22-річчя. Про життя та бойовий шлях сина Суспільному розповіла його мати Ольга Гнатишин.
Дмитро був першою й бажаною дитиною в родині. Інтерес до військової справи прокинувся в нього ще в восьмому класі — під впливом батька, який сам служив за контрактом і мріяв про офіцерську кар’єру. Одного дня хлопець просто прийшов додому й оголосив, що хоче стати військовим. Родина зібрала документи, і Дмитро вступив до військового ліцею. «Чим більше я навчаюся, тим більшим буде мій захист на війні. Це те, що мене врятує», — казав він матері, пише Суспільне.
Після навчання юнак разом із товаришами потрапив до управління розвідки. Відбір туди був надзвичайно суворим, тому командування спочатку не хотіло відправляти молодих офіцерів на бойові завдання, вважаючи їх знання надто цінними для передової. Проте згодом Дмитро таки опинився на Харківському напрямку, де успішно пройшов кілька штурмів.
У вересні сталося те, що стало найважчим ударом у житті хлопця: на Харківщині загинув його найкращий побратим Володя Пуголовко. Той не дожив до 22-річчя два з половиною місяці й заповів друзям, щоб на похоронах усі охочі віджалися стільки разів, скільки йому було років. На цвинтарі побратими виконали останню волю Володі — віджалися 22 рази. Дмитро особисто озвучив це прохання на прощанні.
Вже за два дні після похорону Дмитро повернувся на передову. Під час виконання завдання він отримав осколкове поранення ноги, після чого його евакуювали до Києва на лікування. Від подальшої реабілітації хлопець категорично відмовився — натомість на п’ять днів поїхав додому. Мати тоді не знала, що ці обійми будуть останніми. «Я тепер так жалію про ті 20 хвилин, які я не побула з ним. Я себе до сьогодні картаю за це», — зізнається Ольга Гнатишин.
Наприкінці грудня, повернувшись із чергового виходу, Дмитро вже мав іти на планове відновлення. Але один із його побратимів отримав поранення й потребував заміни. Дмитро вирішив піти замість товариша та обіцяв повернутися через десять днів.
Уранці 15 січня — у день, коли синові мало виповнитися 22 роки, — Ольга прокинулася й розіслала вітання в усіх месенджерах і соцмережах. Написала для Дмитра вірш. Знайомі також почали вітати хлопця. Проте того ж дня родині повідомили, що він загинув напередодні ввечері. За свідченням побратима, який також незабаром поліг у бою, після смертельного поранення Дмитро ще близько чотирьох годин керував своїм підрозділом і підтримував зв’язок із командуванням.
«Я так кричала, наскільки мала сили. А потім згадала, що вдома двоє молодших дітей. Пішла до них і просто сухо сказала: “Діми нема, він загинув”. Всі почуття зникли — ні жалю, ні болю, нічого. Просто порожнеча», — розповідає мати.
Дмитро Устінов був не лише офіцером-розвідником, а й співзасновником організації «ВІЙКОР». Коли побратими розмістили некролог, одним із перших, хто зателефонував, був Валерій Залужний — зі словами: «Ми не можемо втратити такого офіцера». Батько Дмитра звільнився з армії лише після поховання сина.
Хлопець також писав вірші. Ольга Гнатишин мріє видати збірку його поезій — як данину пам’яті синові, якого не встигли привітати з днем народження.
