Союз Ольги Хоружинської та Івана Франка сприймали як символічне єднання сходу й заходу України, однак дружина Каменяра так і не виправдала суспільних очікувань, а її душевна хвороба ще більше ускладнила їхнє спільне життя та посилила драматизм цієї історії
“Еспресо.Захід” розкаже про її біографію, знайомство з Іваном Франком, діяльність і цікаві факти, що розкривають особливості цієї жінки.
Дитинство Ольги Хоружинської і її русифікація
Ольга Федорівна Хоружинська народилася 10 квітня 1864 року в селі Бірки Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Сумська область України) в родині дрібного поміщика, члена Київської громади, який походив зі старовинного козацького шляхетського роду.
Її сестри також були одружені з членами Київської громади, тож ідеї українського відродження були їй знайомі з юності.
Ольга рано втратила батьків, але здобула ґрунтовну жіночу освіту: вона закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат і Вищі жіночі курси в Києві.
Та як відзначає кандидатка філологічних наук, франкознавиця Наталя Тихолоз у виданні “Локальна Історія”, ціною цього безплатного навчання “за царський кошт” була русифікація – виховання відданих громадянок імперії. Цікаво, що інститут відвідували представники царської родини, і під час одного візиту Ольга отримала похвалу за гру на концерті. Інститутське виховання прищепило Ользі любов до російської літератури та пісень – творів Пушкіна, Лермонтова, Надсона. Російською мовою вона говорила в побуті, спілкувалася нею навіть після переїзду в Галичину.
Під час навчання в Києві Ольга Хоружинська занурилася в українофільське середовище, відвідуючи оселю Трегубових, де бували Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Лисенко й інші. Вона ходила на лекції, вечори, Шевченківські концерти, грала в театрі й симпатизувала “малоруському народу”. Як відзначають дослідники, її українофільство, ймовірно, було поверхневим, зумовленим оточенням, а не глибоким переконанням чи якимось бунтом проти Російської імперії.
Знайомство з Іваном Франком та їх одруження
Знайомство Ольги Хоружинської з Іваном Франком стало доленосним моментом для обох. Воно відбулося 1885 року в Києві, куди Франко приїхав у справі видання україномовного часопису та прагнучи налагодити зв’язки між галицькими й наддніпрянськими діячами. Посередницею в цій зустрічі стала Олена Косач, мати Лесі Українки, яка й порадила Франкові придивитися до молодої 21-річної дівчини.
На той час Франко вже пережив кілька романтичних драм через нещасливе кохання, але цього разу все було інакше. По-перше, 30-річний Франко вже мав більше досвіду, а, по-друге, Ольга відразу привернула його увагу своєю інтелігентністю, миловидністю і зацікавленістю в його ідеях.
А далі був період їхнього листування. Примітно, що знадобилося пів року таких епістолярних розмов, щоб Франко наважився запропонувати руку й серце Ользі. Дослідники відзначають, що їхнє спілкування листами не було сповнене пристрасних почуттів, однак обоє знайшли одне в одному те, що шукали: Іван – цікаву йому інтелігенту молоду жінку, а Ольга – гарну партію та можливість пожити “ближче до Європи” – в Австро-Угорщині.
Весілля відбулося у травні 1886 року в Павлівській церкві Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Церемонія була скромною, без пишних урочистостей. Кажуть, що Франко, який зацікавився переписуванням старого вірша, навіть запізнився на власне весілля. Цікаво також, що на весіллі гості підносили тости не лише за щастя пари, а й за майбутню єдність і соборність України, що підкреслювало символічність цього шлюбу – громадянки Російської імперії та громадянина Австро-Угорщини. А вже після гостин того ж вечора молодята вирушили поїздом до Львова.
Боротьба за своє визнання та хвороба Ольги Франко
Переїхавши до Львова разом із чоловіком, Ольга опинилася в новому для себе середовищі. Галицьке суспільство сприймало її як “москальку” через східноукраїнське походження та використання російської мови, а її звички та манери часто критикували. Дружина Франка через великі очікування була під постійним тиском, тому змушена була доводить свою значущість.
“Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові “вдома жилося добре”. Деякі докоряють Ользі, що вона не зійшлася зі львівським суспільством… Але як це могло бути, коли Ольгу тамошні люди зустріли зовсім нещиро. Франко був для Галичини хорошим женихом, матірки не раз казали самому йому (й Ольга про це знала): “Ось, узяв росіянку, міг би вибрати й багатеньку”, – згадувала у спогадах сестра Ольги Хоружинської Антоніна.
У підсумку у перші роки спільного життя Ольга стала не лише дружиною й матір’ю чотирьох дітей (Андрія, Тараса, Петра й Анни), а й активною помічницею Франка в його літературній і громадській роботі.
Одним з її внесків стало видання журналу “Життя і слово” (1894–1897), який вона редагувала разом із чоловіком. Цей часопис відігравав важливу роль у популяризації української літератури та культури. Ольга також була авторкою розвідки “Карпатські бойки і їх родинне життя”, опублікованої в альманасі “Перший вінок” (1887), де висвітлювала побут і традиції карпатських українців. Як громадська діячка Ольга підтримувала феміністичний рух, що було близьким і її чоловікові.
Хоча, чесно кажучи, Ольга ніколи не мала літературних і дослідницьких амбіцій. Як відзначає кандидатка філологічних наук, франкознавиця Наталя Тихолоз у виданні “Локальна Історія”, Ольгу Франко більше цікавила робота вчителькою. Та з цим не склалося, бо вона не знала ні української, ні польської, ні німецької як слід. За 55 років життя у Львові вона так і не вивчила добре українську мову. Тому з чоловіком і дітьми спілкувалася російською.
“А все-таки не годиться Франковій жінці по-московськи до мене й до кожного народовця писати, – дорікав їй композитор Микола Лисенко. – Це єсть вплив “тлетворной” російської цивілизації, котра рознароджує усе, що є неросійське. Скажете: “Не знаю мови!” Не маєте права не знати, живучи в Галичині”.
Уся ця боротьба з суспільними очікуваннями у підсумку здолала Ольгу Франко. Наслідком було загострення сухот, нервове перенапруження, а згодом і психічний розлад.
На початку ХХ століття в Ольги Франко почали проявлятися симптоми душевної хвороби. Вона регулярно “діставала напади переслідування й шалу”, а відтак навіть до найближчих ставала агресивною. Діти росли в домі, де розуміли, що з мамою не все гаразд.
Великого удару по здоров’ю Ольги Франко завдала передчасна смерть найстаршого сина Андрія у 1913 році від епілепсії. Тому у 1914 році вона була госпіталізована в “божевільню” на вулиці Кульпарківській. Її брат Іван та сестра Марія теж страждали від психічних розладів.
А вже у 1916 році помер її чоловік, видатний Іван Франко. Ольга прожила ще 25 років, однак вони були нелегкими. Хоча її здоров’я поступово покращилося, а численні онуки, яким вона залюбки розповідала казки, тішили жінку, однак Друга світова війна остаточно забрала у неї всі сили. Останнім ударом стала смерть її сина Петра Франка, якого радянці нібито “евакуювали” зі Львова з початком німецько-радянської війни. Врешті 15 липня 1941 року серце Ольги Франко не витримало і вона померла. Похована на Личаківському цвинтарі, на полі № 4, неподалік чоловіка.
