п`ятниця, 12 квітня

Добрі духи львівських кам’яниць. Юрій Винничук

Брама… Здавалося б, що тут оригінального. Брами є всюди. Так, але тільки в Галичині брама означає не лише саму дерев’яну браму, а й те, що деінде називають під’їзд або «парадноє». Бо нема у нас ані того, ані іншого, а є брама.  

Мало кому відомо, що ві Львові не існує двох однакових брам. Брамарі не могли жодним чином дозволити собі виготовити щось, що вже існує, – то була б для них ганьба.

Аде брама – це не лише двері, але й простір за ними, то теж була брама. За брамою починалося внутрішнє подвір’я, своєрідний колодязь, оточений з усіх боків будинками і кружґанками – себто ґанками, які бігли по периметру вздовж помешкань. Всередині подвір’я могло бути забруковане, а могло виглядати як сад з лавочками і гойдалками. 

І господарем того простору, як і самої брами, був сторож зі своєю сторожихою. Хоча так їх ніхто не називав, хіба в газетах. В усній формі всі сторожі кам’яниць, яке б ім’я вони не носили, називалися шимонами. Пан Шимон і пані Шимонова.

І саме вона стояла на сторожі порядку подвір’я і кам’яниці. Вона геть усім цікавилася і все знала. То була скарбниця знань про цілий будинок, про кожну родину. Коли батько соромив доньку, яка повернулася з рантки після півночі, то казав: «І не встид тобі перед Шимоновою?» Ну бо ж зрозуміло, що наступного дня вся кам’яниця за посередництвом служниць буде про це знати.

До її обов’язків належало замести сходову клітку і прибрати в брамі. Робила це завше зранку так, аби добре бачити, хто і куди вирушає з дому. Для кожного мала свої вирази і словечка. Нікого не провела без кількох слів. А головне – з кожним могла підтримати розмову, для кожного знайти пораду на будь-який випадок життя.

Казімєж Шляєн наводить такий діалог:

– Ці’ ручки (скорочено від «цілую ручки») пана радника.

– Дай Боже здоров’я, пані Шимонова, що там чувати?

– Та по старому. Али пан радник хвалити Бога тьфу-тьфу-тьфу! – на пса вроки! – виглідає…

– Ой пані Шимонова, маю такий клопіт, що не знаю, як і сказати.

– Та що сі стрєсло?

– Снилася мені руда… ну, то тридцять три.

– Так, напевно тридцять три.

– Потім дощ лив.

– Дощ – то шістдесят їден альбо сімдесят штири, – відказувала поважно пані Шимонова, підпершись мітлою.

– Я поставив їдно і друге. А потім – дуже густий ліс.

– Двайцять вісім, – зробила висновок пані Шимонова.

– Але видите, моя пані… Я поставив і – ніц. Жиби бодай амбо.

– Перепрошую, а на що пан радник поставив?

– Як то на що? На Ґрац. Я завше граю на Ґрац.

– Падав дощ? Була вода?

– Но, була.

– Як тілько є вода – то на Трієст.

Панові радникові аж дух забила така очевидна рація.

Ця таємнича розмова має своє тлумачення. В Австрії була популярна цифрова лотерея. З цифр від 1 до 90 вигравало п’ять. Розігра відбувалася три-чотири рази на місяць. Кожен міг поставити п’ять номерів на лотереї. Якщо хтось вгадав два номери – це називалося «амбо» і запевнювало цілком незлу вигру. Три вгадані цифри або «терно» приносили ще вищий прибуток.

Рідко кому вдавалося вгадати чотири цифри, бо «кватерно» – то вже був маєток. А надихало на вгадування чисел те, що снилося. Тому то книгарні роїлися від розмаїтих «Єгипетських сонників», котрі, мов з долоні, тлумачили усі сни на цифри від 1 до 90.

Лотерей було кілька: Відень, Прага, Ґрац, Брно, Лінц і Трієст. Там відбувалося витягання льосів.

Відійшла в небуття австрійська імперія, вже ніхто не грав у лотерею, а терміни ще довго кружляли.

– Чув-єс, жи Мільку заручивсі з Андзьою?

– З котрою?

– З донькою того ґрайзлєрника (власник крамниці), жи має склеп на розі.

– О, то файнютка дівчина! Та ж той Мільку терно виграв!

А от роль пана Шимона починалася щойно о десятій вечора. За кілька хвилин до десятої він вже стояв на брамі, нетерпляче зиркаючи на дзиґарок, аби рівно о десятій замкнути браму – це називалося «шпера». З цієї години треба було за відкривання брами платити – 10 грошів. А після дванадцятої – двадцять п’ять. За Польщі такса подвоїлася.

І от перед десятою починався у місті неймовірний рух. Усі квапилися, аби потрапити додому перед «шперою». Молоді й старі, багаті й бідні. Хтось міг цілий день провести за картярським столом і програти купу грошей, і та дрібна нікелева монета ніц для нього не вартувала, але все ж летів як на крилах додому.

Коли запізнілий лікатур (льокатор) дзвонив у браму після «шпери», за хвилю з’являлася постать Шимона в плащі на босу ногу, в калісонах з тасьмами, що волочилися по землі, і з нафтовою лампою в руці. Відчиняв браму, брав до кишені оплату «шпери», а потім рапортував заспаній Шимоновій, хто то прийшов, нарікаючи про швендяння ночами. Ну бо порядна львівська кам’яниця клалася спати о десятій.

– Хто? – озивалася Шимонова.

– Та той мантелепа з четвертої.

– А то шкандаль! Бідна його жінка.

На вертання після десятої шимонові дивилися крізь пальці лише у вихідні, а у будні вважали, що таке могли собі дозволити хіба молодики.

Якщо хтось гадає, що час замикання брам залежав від власників кам’яниць, то помиляється, бо цей час усталювала ціла технічна комісія львівського магістрату, і то по тривалих дебатах. Так 10. 04.1930 р. після заслуховування реферату доктора Розенкранца брами з 15 квітня до 15 жовтня вирішено замикати о 23-й, а з 16 жовтня о 22:30. До тієї пори також мали освітлювали вулиці і брами.

Але що кожна справа має два боки, а кожна палиця два кінці, то згадану постанову львівського магістрату одні зустріли з радістю, інші – з неприхованими скаргами та жалем.

Численні любителі театрів, кіна, кнайп і вечірніх прогулянок почувалися щасливими, що магістрат так добре зрозумів їхню ситуацію і вгадав їхній інтерес. Зраділи і власники численних львівських ресторацій, цукерень і каварень, кіосків з чоколядою і газованою водою.

Натомість збунтувалися шимони, яких так раптово й несподівано позбавили прибутку від «шперки» на цілу годину, яка в їхньому місячному бюджеті займала поважне становище.

Власники кам’яниць зажурилися, що з 15 квітня їм доведеться більше світити в брамах і на сходах і платити щомісяця більше за електрику.

Ліхтарники теж не почувалися щасливими, бо тепер їм доведеться повертатися додому на годину пізніше.

Продовження світляних годин на вулицях викликало смуток також у всіх, хто любив затінок, і тільки в темряві мав гострий зір, як у сови. Обличчя любителів свіжого повітря – злодіїв і повій – скривилися до болю.

Та не так сталося, як гадалося. Нововведення не прижилося, наштовхнувшись на мужній натиск шимонів і байдужість з боку самих львів’ян, які проігнорували анкети, опубліковані в пресі, і не висловили своєї думки. Не помогли аргументи, що і в Варшаві, і в Лодзі вже віддавна замикають брами о 23-й.

При згадці про Варшаву вилізла друга проблема, яку кинулася обговорювати преса разом зі шперою – чайові в шатні (гардеробі). Якщо у Варшаві в найелегантнішій каварні оплата була устійнена на табличках і складала 10 грошів, хоча в барі висіло оголошення, що шатня безкоштовна, то у Львові вимагали 50 грошів від кожної частини вбрання, з парасолькою включно. І то у Варшаві, де життя було дорожче, зарібки більші, а ціни в кнайпах нижчі.

Шимон і шимонова за свою службу мали від власників кам’яниці безкоштовне помешкання. А було воно частенько темне, тісне й деколи вологе. Містилося зазвичай попід сходами партеру (перший поверх числився з другого, а те, що ми нині називаємо першим поверхом, називалося партером), і мешкали там бідніші люди. А ще бідніші – в сутерині (напівпідвалі), з вікон якої видно було тільки ноги перехожих та колеса бричок і авт.

Та навіть у тих тісних помешканнях шимони брали собі квартирантів – зазвичай повій.

Лише окремі сторожі могли похвалитися дещо кращими умовами, а коли вони мали в кам’яниці ще й маґель (приміщення, де прасували білизну), то вже вважалися своєрідною двірницькою аристократією.

Маґель – то був справжній клуб, в якому збиралися усі служниці як цього будинку, так і сусідніх, щоби поділитися свіженькими плітками. Саме в маґлю перемелювалися кісточки господарів, аж до найдрібнішої, бо кожна служниця мусила знати все про всіх.

Наступним щаблем кар’єри шимона могла бути його службова посада. Наприклад, ліхтарника, що запалює вечорами газові ліхтарі на вулицях своєї дільниці. Ця поважна маґістратська робота викликала в інших сторожів тиху заздрість і пошану.

Інші зарібки подружжя шимонів залежали від їхніх особистих талантів. Шимон міг щось ремонтувати в помешканнях, двигати меблі, латати дах, а шимонова допомагати служниці в якісь особливі дні, коли господарі чекали гостей чи лаштувалися до мандрівки. Могла пекти пляцки і перекладенці або робити закрутки на зиму. 

Щороку першого січня шимон неодмінно стукав до кожного помешкання і посівав, зичачи щастя, здоров’я і успіхів у Новому Році. Господарі запрошували його до хати, частували чаєм, печивом, а то й келишком горілки – і, ясна річ, давали гроші.

Письменниця Ольга Кузьмович згадувала про своє львівське дитинство: «А в домі не треба було боятися, бо чорна важка брама замикалася на великий ключ на ніч, а в подвір’ї жив сторож, до якого належало завдання замикати і відчиняти».

Письменник Володимир Барагура так само згадав сторожів, опинившись в Америці. Правда, він подає інший час і інші цифри: «Важливу позицію в бюджеті студентів займала т. зв. «шпира», тобто оплата кам’яничному сторожеві за відкриття вхідної брами, коли студент вертався пізно додому. Кам’яничні брами закривалися о 9-й годині вечора. Висота ціни за відкриття залежала від нічної пори. До півночі була 25 грошів, після півночі подвійна. Щоб не ждати на вулиці, поки розбуджений дзвінком сторож прийде до брами, та щоб уникнути ремствування й нарікань, багато студентів платили сторожам місячну гуртову оплату п’ять злотих і отримували ключ до користування. Але не всі могли собі позволити на таку забаганку».

Шимони дожили і до совєтського часу, правда, перетворившись на двірників. Описали їх нащадки визволителів у спогадах про своє дитинство. На Замарстинові, коли я наїжджав до Львова в 60-х, бачив пані Андрейову, бадьору оглядну жінку, яка перед святами збирала м’ясиво з цілого будинку і вудила шинки та ковбаси, а її чоловік розпалював під бочкою вогонь. Коли вона з’являлася в крамниці, то відразу всі продавці налітали на неї за найсвіжішими новинами.

Шимони були добрими духами кожної кам’яниці. Їхні тіні ще ковзають біля десятої вечора біля кожної брами.

04.10.2022

Джерело: Збруч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.