У вересні 2023 року під час атаки російських шахедів на Львів, коли було знищено, зокрема, склади з гуманітарною допомогою «Карітас-Спес», загинув батько трьох дітей Петро Бурбан. Пам’ять про нього й добро, яке він дарував, а також людська підтримка й бажання втілити мрії свого чоловіка тримають сьогодні й дають їй сили, каже дружина Наталія.
Джерело: Тиждень.
«Не пішов на передову, але від війни загинув…»
У перші місяці повномасштабної війни він зголосився добровольцем до лав ЗСУ.
«Я дуже хвилювалася, казала: подумай логічно, у тебе троє дітей, ти в армії ніколи не був», — пригадує Наталія. Але її Петро не міг вчинити інакше. Він вважав, що коли на твою землю прийшов ворог, який хоче знищити твою державу, твою сім’ю, то ти маєш брати до рук зброю та захистити все тобі дороге й важливе. Але з Яворова, де формували загони добровольців на фронт, його завернули служити в місцевій військовій частині. Аргумент: троє маленьких дітей.
«Він був у теробороні й водночас волонтерив: шукав амуніцію для наших захисників, возив продукти, воду, ліки хлопцям на передову, — розповідає жінка. — Пригадую, коли почалася війна, ми читали повідомлення, що російські війська йдуть на Київ, бачили фото й відео цих танкових колон. І не могли повірити, що це відбувається сьогодні, у ХХІ столітті. А потім, коли з’явилися новини з Бучі, Бородянки, Чернігівщини… Жах, якого світ не бачив. І я згадала, як ще мій дід, який воював у Другу світову, був у німецькому полоні, пройшов шлях остарбайтера, казав: “Таких жорстоких людей, як росіяни, я не зустрічав більше ніде. Навіть німці поводилися з нами, полоненими, гуманніше, ніж росіяни”».
Історію свого знайомства з майбутнім чоловіком Наталія згадує з усмішкою. Приїхала одного дня на автомийку, а як дати раду з тими різними шлангами, не знала. Хлопчина, що там працював, зголосився допомогти помити авто. І та зустріч стала доленосною. Кохання, шлюб, спільне велике бажання плекати родину. Наталія каже: «Петро був чоловіком, на якого можна було покластися в усьому. Турботливий, працьовитий, дуже любив дітей». Їхній доньці Василині сьогодні 8 років, синам Михайлику й Іванкові — 6 і 3.
«Петро хотів, щоб у нас була четверта дитина. Ми з ним обоє з родин, у яких було по четверо дітей… Наші дітки обожнювали тата. Він з ними бавився, піклувався про них, розмовляв на різні теми. Сьогодні хлопчики питають: “Мамо, а яка це машина, а то яка марка авто?”. Адже татко все знав, розповідав їм про те. Кажу: “Заходьте в інтернет, шукайте в гуглі, на ютубі, бо я в тому мало розумію”. І вони шукають…»
Петро звільнився із ЗСУ й влаштувався охоронцем складів у вересні 2023 року. І перший день на роботі став для нього фатальним. Найстрашнішим днем у житті родини.
«Тієї ночі, коли почалася повітряна тривога, він набрав мене о четвертій годині й каже: “Наталю, ховайтеся в коридор, бо шахеди летять”. А я така змучена була, закрутки робила перед тим аж до півночі. Кажу: “Не будемо нікуди ховатися. Скільки часу триває війна, не було нічого такого небезпечного”. По голосу його почула, що образився: “Як це не підете в безпечніше місце?” Але лягла, втім, заснути вже не можу. Чую, звуки такі, наче мотоцикли їдуть нашим районом. Відчиняю вікно, а над будинком трикутник — така форма шахеда. Я набираю чоловіка: “Петре, шахеди летять”. Чую звуки ППО — не збили, потім нові звуки пострілів — знову не збили. Кажу: “Вони в місто летять”. “Я чую”, — відповідає він. Оцей звук, що в мене за вікном закінчується, продовжується в телефоні. І чутно того шахеда, і вибух, і чоловік мій починає кричати. Розмова обривається, але не обривається телефонний зв’язок. Я все чула.
Шахед пробив товсті стіни того складу, стелю, і вибуховою хвилею завалило одну зі стін. Під нею опинилося троє людей: хлопець, жінка й мій чоловік. Тих двох було чути, коли кликали на допомогу, а мого чоловіка — ні, бо він упав головою в інший бік. Він тільки на чотири метри далі лежав, але рятувальники його не чули. Я набирала швидку, телефонувала в поліцію. Кричала в слухавку: “Там, на складах, людина під завалами!”. Дуже довго чекала реакції. Він міг урятуватися. Потім з’ясувалося, що в нього не було інших травм, крім удушення. Тих двох людей через 40 хвилин визволили, вони не мали ушкоджень. А Петра не бачили. Через 5 годин я його сама знайшла. Мої звернення в рятувальні служби оператор не передала. Чому — досі з’ясовують. До сьогодні триває кримінальна справа.
Ви розумієте, який у людини життєвий шлях. Він не пішов на передову, але від війни загинув. У перший робочий день. Ти не вплинеш на людську долю, не зміниш того, що з тобою має відбутися».
«Навіть під постійними загрозами відчуваєш: тут твій дім»
Діти не дають їй сьогодні опускати рук, зізнається Наталія. Розраховувати доводиться лише на себе: немає ні дідусів, ні бабусь. Мама Наталії померла за пів року до загибелі Петра — ускладнення після ковіду. Уся родина чоловіка — у Німеччині. Кликали і її з дітьми до себе. Не погодилася. Каже: «Треба бачити своє життя за кордоном, відчувати, що то твоє».
«Нам тут добре. Навіть під ракетами, під постійними загрозами відчуваєш, що тут твій дім. Чому я маю виїжджати з рідного дому? Я читаю історії про Харків. Там щодня прильоти. Але все одно люди живуть, місто живе, прибирає руйнування. А ми тут у Львові, у тилу начебто. Хоча, звісно, під час тривоги щоразу дуже хвилююся. Ми живемо в районі Сихів, над нами летять ракети — якщо не бачимо, то чуємо їх завжди. Коли ракета пролітає — увесь будинок вібрує. Смерті як такої не боюся. Тривожусь, що коли загину, то діти залишаться самі. Думаю про того чоловіка, сім’я якого загинула на Привокзальній. (Ярослав Базилевич утратив дружину й трьох доньок через атаку російських кинджалів на Львів 4 вересня 2024 року. — Авт.) Він же як сирота тепер. Сам-самісінький. Це нестерпно. Мій чоловік загинув. Але є наші діти. Вони моя опора нині й мій стимул жити далі».
Її життя, каже Наталія, наповнене сьогодні вірою та «повітряними надіями, що весь цей жах війни невдовзі закінчиться». І що буде якась упевненість у майбутньому, буде можливість дітей підняти.
«Василинка має мамин характер. Уперта така, як і я. (Сміється.) Злюсь, буває, що така неслухняна. А потім згадую, якою я була колись. А хлопчики — так то татуньчики. Івасик особливо — тато вилитий. Знає, що він хоче, до нього сходяться всі друзі. Дуже товариський. Мій чоловік таким був. Михайлик відповідальний: перший прокидається, усіх будить. Хлопчики до садочка ходять, доня — до школи. Василинка малювати любить, Михайлик з Іванком конструкторами лего захоплюються, машинками. Ми мріяли із чоловіком, що поїдемо разом з дітьми на море. Хотіла б туди їх повезти, та поки що це нереально. Купила дітям басейн надувний на кошти, які отримали як допомогу після загибелі чоловіка від місцевої влади. Тепер у селі маємо влітку басейн. Їздимо до села часто, щоб відпочити від звуку повітряних тривог. Маємо там хату, город невеличкий, садок. Коли на початку вересня цього року були обстріли Львова, ми були вдома, у місті. Діти дуже злякалися. Ми сиділи в коридорі, молилися, удар був такий потужний, ніби за сусіднім домом. Думали, що то поруч десь, а виявляється — аж у центрі. Від оголошення тривоги й до прильоту хвилина часу минає, якщо летять кинджали».
«Дякую кожній родині, яка відкрила своє серце для наших людей»
Завдяки підтримці українсько-польського проєкту «Родина родині» Наталія мала змогу купувати дітям усе потрібне: одяг, взуття, продукти.
«Зробила запас продуктів, щоб бути спокійною. Бо як немає татка, немає кому нами опікуватися. Доклала ці кошти також до ремонту нашого помешкання. Ми його ще із чоловіком починали. Петро мріяв, щоб ми оновили оселю, щоб усе було зручно для нас, щоб я мала кухню нову. Сьогодні стараюся втілити й цю його мрію — завершити ремонт. Хоча то непросто. Але й плитку сама кладу потроху, пригадую, як Петро це робив».
Наталія зізнається: втома іноді така шалена, що хочеться «просто вмерти… на день», щоб перепочити.
«Діти маленькі, дуже емоційні, потребують уваги. Виховання їх повністю на мені нині. Садочок виручає. Добре, що львівська освітня влада допомогла нам, влаштували в садочок, який недалеко від дому. Це трохи мене розвантажило, вдалося трохи справи по смерті чоловіка залагодити. Вихователі чуйні, завжди назустріч ідуть, розуміють, що є різні ситуації.
Відчуваю підтримку від багатьох людей. Від знайомих чоловіка. Я не знала, скільки в нього було друзів, допоки людина не загинула. Море людей, усі підходили сказати мені кілька добрих слів. Мій чоловік… Він же простий хлопчина, не був чиновником, якоюсь зіркою. І тільки після похорону зрозуміла, що він не тільки мені цінний був, а й багатьом інших. Для кожного, хто прийшов віддати йому останню шану».
Наталія вдячна польським родинам, які від самого початку війни відгукнулися на українську біду й потребу.
«Важливо, що люди відкривають свої серця до сердець інших людей. Кожна лепта Богом зарахована. Бог кожному воздасть за своє, — переконана вона. — Кожній людині, кожній родині, яка відкрила своє серце для наших людей».
На питання, про що найбільше мріє, Наталія відповідає: «Про вільну Україну. Я раніше не думала про те, наскільки це важливо. Бо всі побутові дрібниці можна вирішити. Не маєш одягу — сусід підтримає, не маєш що їсти — позичить хліба. Але без волі, без держави не буде в цих маленьких дітей майбутнього. І цього не зрозумієш, доки не опинишся в ситуації, у якій всі наші люди сьогодні є…
Ми 30 років жили в незалежній Україні, не усвідомлюючи, як це важливо — бути господарем у своєму домі. Ми працьовиті, усе здолаємо. Квіти посадимо, хліб спечемо, одяг пошиємо. Я сама кравчиня, тому знаю, що знайду застосування своєму вмінню. Ми все відбудуємо, нові домівки зведемо, міста. Але якщо не здолаємо ворога на полі бою, то ця проблема залишиться нашим дітям.
На Марсовому полі у Львові поховані наші Герої. Ми туди ходили часто всією сім’єю, коли чоловік був живий. Зараз ходжу туди з дітьми сама. Вони мають розуміти ціну нашої свободи. Знати, що ціна та велика й невимовно гірка».
«Бог кожну молитву нашу читає…»
«Якось я йшла містом до магазину. Думала про дітей, садочок, школу, — ділиться Наталія, — і чомусь мені тієї хвилини спадає на думку: “Треба помолитися за хлопців на передовій, щоб їх ворог не бачив”. Така, розумієте, потреба душі, не можу того пояснити. Я помолилася, поки дійшла до гори, промовила “Богородице Діво…” кілька разів, далі по своїх справах пішла. А через два дні гортаю стрічку фейсбуку й бачу допис військовика: “Була така ситуація, 15 солдатів опинилися неподалік ворога. І майже не мали зброї відстрілюватися. Ворог бачив, стріляв ліворуч, праворуч, перед нами, за нами… Певне, це чиясь молитва: мами, жінки, сестри, доні, нас урятувала”. Так і написав. А я зіставила час, про який він казав. І це той час, коли я вирішила помолитися, ідучи у своїх справах. Попросити в молитві, щоб наші захисники були невидимі перед ворогом. Щоб лишилися живі.
Якщо вам спаде на думку помолитися — зробіть це. Бо кожну нашу молитву Бог читає.
Ми щовечора з малечею молимося. За військовиків, полонених, за скривджених, знедолених, переселених. За спокій душі нашого татка. Коли ми дивимося на небо, я показую дітям на зірочку й кажу: “Бачите? Там ваш тато. Він звідти нас оберігає”».
Підтримайте проект на Patreon
