Чому галичани не хотіли захищати “свою совєцкую родіну”?

Якось, на травневі свята, натрапила у соцмережах на розповідь колеги по перу із Харкова. Шанувальниця совка та красної армії так і не спромоглася  усвідомити причинно-наслідкового зв’язку української історії та окупації українських теренів совєцькою владою.

Джерело: Фотографії старого Львова, Ukainian People.

Львів, 1930-1940-і рр.

То були спогади  її батька, колишнього совєцького офіцера  чи то смершівця, чи то політрука.  Мовляв,  коли налетіла  німецька авіація,  і почалося бомбардування військової частини, солдати, офіцери розбіглися хто куди, рятуючи свої життя. Після бомбардування  повернулися всі: русскіє – зрозуміло, таджики, калмики і навіть малороси… всі, окрім  галичан. Завершуючи  публікацію, пані скрушно додала російською, що, напевне, галичани втекли, бо не хотіли захищати своєї совєцької родіни.

Вже з першого речення ця публікація стала для мене триґером. Ще й враховуючи коментарі про “праклятих бандєровцєв”, котрі  тут же ж під нею розгорнула уся харківська і запорєбріковська вата…

Мимоволі я  вступила у цей нерівний бій. Передовсім порадила тій колезі та її дописувачам, – дізнатися відповідь на своє сакраментальне питання. Аби на 9 мая щороку не запитувати  себе: чому ж все-таки галичани не хотіли захищати “свою совєцьку родіну”?..

Для цього порадила їм поїхати до Львова чи до Стрия. Не на каву, не на шпацер, не в рестораціях час провести, не  кам’яницями помилуватися чи оперу послухати, а відвідати музей-меморіал колишньої Стрийської тюрми або ж тюрми на Лонцького, послухати розповідь про той страшний  кривавий терор, який чинили  енкаведисти в Західній Україні.

Замовити собі екскурсію та більше дізнатися про своїх кумирів, своїх батьків і дідів, – “красних освободітєлєй”. Також запитати себе: “а що робили мої діди з-за Урала, з Пітєра, з Новосібірська та з-під Харкова на Галичині? Що вони там забули у тридцять дев’ятому”?

Однак, проблема ця значно глибша, аніж може здатися на перший погляд. І справа навіть не у сучасних московських пропагандистах та їхніх наративах. Адже на Збручі, на 9 мая, місцеві чиновники усе ще виганяють до совєцьких меморіалів  бюджетників з гвоздичками, а слова “Дєнь пабєди” ще в пошані у багатьох мешканців Надзбруччя, натомість герої ОУН-УПА  досі не мають гідного вшанування, навіть пам’ятної таблички…

А справа, друзі, у тому, що совєцькі люди завжди вважали красную армію чимось добрим і прекрасним, на відміну від поганого і злого НКВС.

“Хоч, насправді, це були мацаки одно й того ж монстра”, – як зауважує волинянин Юрій Камаєв.

Ось чому, коли у 1937-му почалися сталінські чистки совєцьких маршалів і генералів, “уславлєнних гєроєв гражданской войни”, совєцький народ перебував у шоці і трепеті… Коли ж Хрущов почав ліпити із  реабілітованих тухачевських-прімакових героїв-мучеників сталінського режиму, хоч  насправді вони прославилися хіба що непомірними амбіціями та катуванням власного народу, усі дружно втішилися, що культ особи Сталіна нарешті “розвінчали”!

Тож красная армія для багатьох українців і до цього дня залишається чимось на кшталт  священної корови. Хоч насправді маємо нарешті усвідомити: красная армія для України була, є і залишається  ОКУПАЦІЙНОЮ!

Совєцькі вояки, які увійшли до Львова,  вражали львів’ян  насамперед своїм зовнішнім виглядом. Це були здебільшого “монголи” чи “калмики”, бідні, обдерті і ласі до чужого. Готові грабувати та  вбивати за окраєць хліба.

“Визволителів” (як вони себе називали) мешканці описували як “нещасні, малі, косоокі, одягнуті у бурі шинелі, що нагадували швидше шмати до підлоги, аніж воєнні мундири”, – пригадує свідок цих подій, історик Ярослав Дашкевич.

Червоноармійці-визволителі з перших днів займалися розбоєм та відкрито грабували. Першою здобиччю рядових окупантів стали гаманці, коштовні жіночі прикраси, золоті чи срібні годинники на ланцюжках (такі мав кожен пристойний львівський пан).

Офіцери ж розважалися масштабніше: фабрикуванням справ проти заможних містян. Власника пристойного маєтку арештовували за фальшивим звинуваченням, тримали кілька днів, а тим часом його маєток нещадно грабували. Потім заарештованого звільняли і вибачалися, мовляв, сталася прикра помилка.

Грабунки набули таких масштабів, що у Львові на два місяці було запроваджено військовий стан. За такі дії засудили 73 бійців та командирів червоної армії, 10 із яких – до розстрілу.

У другій половині січня 1940 року у Львові почався голод. У першу окупаційну зиму в меню багатьох родин переважала “смажена” на воді цибуля і картопляні пляцки, печені на блясі. На блясі також пекли коржі з борошна, замішаного на воді та солі. “Голод – найкращий кухар”, – казали львів’яни.

Вже до 2 жовтня 1939 р. у Західній Україні перебувало 240 осіб – функціонерів партії та 142 – ЦК комсомолу. До 5 жовтня прибули ще одна тисяча комуністів та 500 комсомольців. Їх кількість постійно збільшувалася: станом на квітень 1940 р. у західних областях перебувало 16 тисяч комуністів, а в середині 1941 р. 37 тисяч членів та кандидатів у члени вкп(б).

У листопаді розпочалося найстрашніше:  передислокація з московії працівників НКВД: 400 працівників НКВД (офіцерський керівний склад) з  випускників училищ: Ленінградського – 60 осіб, Саратовського – 40, Смоленського – 50, Рязанського – 30, Горьківського – 53, Новочеркаського – 35, Воронезького – 40, а також 110 з інших закладів.

Звісно, що у новоприбулих гостро поставало квартирне питання. І воно потребувало швидкого вирішення. Розпочалося вивільнення квартир через масові арешти та депортації. В ошатні квартири львівських містян, назавжди покинуті господарями з усім добром, вселялися родини совєцьких офіцерів. Усіх тих Ваньок з їхніми бабами.

У Львові й досі переповідають історії про те, як нечупарні московки, ставши власницями  нових помешкань і вважаючи  мереживні комбінації львівських пані за вишукані вечірні сукні, одягали їх до театру. А у порцелянових ноцниках подавали до столу ісконно русскоє блюдо – варену бульбу “в мундирах”. Або на балконах висаджували квіти.

У період від 1939 до 1941 року депортацію провадили у декілька етапів. Арешти тривали безперервно, і тюрми у Львові були переповнені.

За офіційними даними, кількість заарештованих НКВД осіб у Західній Україні в 1939 р. становила: 5 406 поляків, 2 779 українців, 1 439 євреїв; у 1940 р. – 15 518 поляків, 15 024 українців, 10 924 євреїв; у січні-травні 1941 р. – 1 058 поляків, 5 360 українців, 797 євреїв. Отже, всього у 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українці, 13 160 євреїв.

Кількість “вивільнених” квартир зростала у геометричній прогресії. Станом на 4 листопада 1939 року совєцька влада “знайшла” (саме це слово використане у звіті!) 1031 квартиру для передачі їх представникам партійно-господарського активу. 27 листопада нових господарів отримали 2649 помешкань. На 3 січня 1940 р. “вивільнених” і “наданих” новим господарям квартир уже було 5407.

І це був лише початок, бо минуло лише 3,5 місяці з часу “визволення”.

Львів, Стрий, Станіслав попереду чекала страшна доля… Хроніки морду українців у місцевих тюрмах за той період викликали жах. Про це розповідають свідчення не тільки  очевидців-галичан, але й нових, німецьких окупантів, які згодом зайняли Галичину. Навіть  вони сивіли від побаченого: ям, заповнених вапном, у яких червоні кати розчиняли тіла своїх, часами ще живих жертв. Замордовані  молоді люди, діти….

Страшні експонати  музею-меморіалу “Стрийська тюрма” – дитячі чобітки, вервички зроблені з розмоченого хліба, на яких звершали останню молитву жертви кривавого червоного монстра… полотняні хустинки з вишитими ликами Діви Марії і молитовними написами “Врятувати і Спасти”…Аби описати ці експозиції, не вистачає жодних слів. Це треба бачити і відчути самостійно.

Та найстрашніше те, що самі кати й нащадки “красних освободітєлєй” і досі благополучно живуть і доживають свого віку у тих помешканнях, які їм колись добули батьки і діди, проливши українську, галицьку кров.

Тільки осягнувши все це, можна відповісти собі на питання, чому галичани не хотіли захищати “свою совєцькую родіну”.

І відповідь проста: а як можна любити катів та окупантів?

То було позаторік.  Тепла, золота осінь… У кав’ярні на Вірменці завжди гамірно і яблуку нема де впасти…

Смакуємо з коліжанками каву. Раптом чую… поряд, за сусіднім столиком, російську. У Львові мене це завжди напружує. А цього разу…

Літні жіночки із характерною совєцькою “хімією” на голові, типові колишні номенклатурниці.

– Я карєнная львавянка! – чую, раптом голосно каже одна. –  Мой отєц і мать во Львовє прожілі всю свою жізнь…

Мене та моїх коліжанок, чиї діди служили в ОУН-УПА, а прадіди були січовими стрільцями, коробить від цих слів, аж всередині все перевертається від  огиди. Не втримуюся, запитую, так, що чують усі в тісненькій кав’ярні.

Зрештою – я ж не в окупованому Донецьку, а в себе, в любому серцю Львові.

– Пані, а можна поцікавитись, з якого саме ви року “карєнная львавянка”, що так московською чешете? З якого року ваші батьки “прожілі у Львовє всю свою жізнь”? Чи не з тридцять дев’ятого, часом?

Услід за мною зводять на них погляд і мої  львівські коліжанки.

Жіночка здригається і замовкає. Наче за командою, піднімається зі своїми подружками і мовчки йдуть геть. Може, каву вже допили, а може… злякались “клятих бандерівок”….

У кав’ярні на якусь мить стає тихо.  А потім знову враз  веселий гамір,  шипіння турки на гарячому піску та аромат львівської кави, цокання келішків з фірмовим лікером та філіжанок… Тільки кельнер з-за барної стійки на мить відволікається від своєї роботи і тихо, лише устами, проказує до нас: “Дякую!”.

Лора ПІДГІРНА

10 травня 2021 р.