У Львові усі знають про знамениту лікеро-горілчану фабрику Бачевських, але були й інші виробники. Один з найпопулярніших горілчаних брендів світу, легенду алкогольної промисловості горілку «Smirnoff» пов’язують з російським виробництвом, але мало хто знає, що її історія походить зі Львова. Саме тут і народився бренд у такому вигляді, в якому він досі відомий в усьому світі, пише сайт leopolis.one.
Від кріпака до імператорського постачальника
Троє братів-кріпаків Смирнових приїхали до Москви 1811 року, щоб відпрацювати оброк. За кілька років вони зуміли зміцнити своє становище і заробити достатню кількість грошей, в результаті чого змогли викупити себе у поміщика і 1857 року стали вільними.
Найбільше пощастило наймолодшому брату Івану, який почав торгувати алкоголем і незабаром став купцем першої гільдії, та його брату Арсенію, який відкрив у Москві винну крамницю. Допомагав Арсенію його син Петро. Талановитий юнак ще з 15 років працював з батьком і дядьками, а згодом замислився над власним виробництвом горілки. Міцно запали йому в душу сказані колись батьком слова про горілку низької якості:
«Час робити свою, смирнівську!».
Трапляється також інформація, що винокурню заклав Іван Смирнов ще 1818 року і заповів її племіннику.
Петро Арсенович відкрив 1860 року власну крамницю з продажу алкоголю, а через три роки спромігся заснувати спиртзавод з голосною назвою «СмирновЪ». Є легенда, нібито він виграв велику суму в лотерею, що дало змогу це зробити.
Спочатку на заводі працювали лише десяток людей і обсяги продукції були невеликими. Але Петро виявився не лише спритним виробником та продавцем горілки, але й блискучим маркетологом! Він наймав мужиків, які на весь шинок, голосно і урочисто замовляли «смирнівку», що приваблювало інших відвідувачів. Петро модернізував системи очищення, тому поступово новим напоєм зацікавилися, і справа пішла вгору.
Горілка Смирнова стала надзвичайно популярною, вона була чистою і проходила багаторазову фільтрацію. Є також версія, що він виготовляв різні види горілки для знаті та простих людей. 1894 року навіть була створена спеціальна комісія, яка перевіряла якість алкоголю. Казали, що вона нібито виявила в горілці шкідливі речовини, але доказів так і не залишилося.
Під назвою «Столове вино №21» горілка Смирнова здобула перше місце на Міжнародній виставці у Відні 1873 року, через два роки отримала золоту медаль у Філадельфії, а ще через рік — у Парижі, столиці виноробства! З 1877 року на етикетці з’явилося зображення російського герба, а також зображення «родового замку» Смирнових, за яким пляшку могли впізнати навіть неписьменні мужики. Смирнов давно мріяв про шикарний будинок на П’ятницькій коло Чавунного мосту, де було просторе подвір’я, прибудови, глибокі склепінчасті підвали, в яких можна було витримувати бочки, а на першому поверсі — приміщення для магазину та контори. До початку сімдесятих років на заводі вже працювало 70 робітників, і річне виробництво збільшилося вдвічі.
Врешті-решт 1883 року «смирнівку» вперше скуштував імператор Олександр ІІІ. Він був неймовірно захоплений напоєм і одразу зробив Петра постачальником імператорського двору. З 1884 року Смирнов стабільно отримував замовлення навіть від королівських дворів Іспанії та Швеції!
Розквіт горілчаної імперії
У 1890-ті роки виробництво зросло, на підприємстві працювали вже півтори тисячі робітників. Окрім 15 складів та заводу, було 4 літографії, де друкували етикетки та ярлики, 7 скляних заводів, де робили надзвичайно різноманітний посуд — склянки, штофи, графини, пляшки всіх розмірів та форм, майже 50 мільйонів одиниць посуду щорічно! Треба сказати, що Петро Арсенович любив малювати, і більшість оригінальних форм пляшок народжувалися під його рукою. Найвідомішою стала пляшка «Ніжинської горобини», представлена 1889 року на Всесвітній виставці у Парижі. Новий напій став сенсацією, про нього, як про російське диво, писали французькі газети, а експерти відзначали вишуканий аромат, смак та незвичайну форму пляшки: витягнутий, як лебедина шия, конус, а в основі — гофрована «спідничка». «Ніжинська горобина» не лише отримала заслужену золоту медаль, але й навіть потрапила на обкладинки модних журналів.
Люди Петра Арсеновича по всій країні шукали сировину для виготовлення ексклюзивних сортів настоянок, наливок та горілок. Смирнов мав інформацію, де на Півночі краще збирати ялівцеві шишки, де в Підмосков’ї росте найзапашніша м’ята, де меліса, а де аніс і коріандр, на яких болотах є найкраща журавлина, а де — унікальна горобина. От з горобини під селом Невежине і зробили унікальний напій, який спричинив фурор, а назва «Ніжинська» ще довго збивала з пантелику конкурентів. Ящик цієї горілки Петро відправив іспанському королю в подяку за орден, який отримав нещодавно з його рук.
Підприємство завзято дотримувалося свого гасла:
“Давати найкраще, виробляти продукти з першокласного матеріалу і не шкодувати коштів на вдосконалені апарати виробництва“.
Для кожної пляшки потрібні були етикетки, корки, сургуч, тож на одні лише корки фірма витрачала майже 120 тисяч карбованців! А ще мала величезне транспортне господарство — до 200 возів щодня доставляли замовлення.
Неймовірна кількість запасів виноградного вина в бочках на складах вражала уяву: Кримське, Бессарабське, Донське, Дербентське, Дагестанське, Матрасинське, Єлисаветпольське, Кахетинське, Петрівське, Кизлярське, усього — 515 703 відра, натомість вин іноземного походження — лише 25 відер. У 1890-тих роках асортимент заводу складався з більш ніж 400 назв, а ще була сотня іноземних, якими торгували, наче даючи змогу покупцеві порівняти, чиє краще — своє чи закордонне?
Самі лише назви напоїв звучать, як поезія: флер д`оранж, княжовичний лікер, малоросійська запіканка, Шато Лароз, Лангоран, горілки Фруктова, Китайська, Перська, Волзька, два види Сибірської — в пляшках у формі чорного і білого ведмедя, Афганська гіркота, Північна (у вигляді карася), Бальзам ризький чорний, Хінна, Кіршвасер, Помаранчева есенція…
Спадщина для трьох синів
Після смерті Петра Арсеновича 1898 року статки «горілчаного короля» оцінювалися в 130 мільйонів доларів! Він мав п’ять синів і сім доньок, але бізнес, що батько розвивав 35 років, перейшов до трьох його старших синів — Петра, Миколи та Володимира. 1903 року вони заснували торговий дім «Петро, Микола та Володимир Петровичі Смирнови, які торгують під фірмою “П. А. Смирнов у Москві”».
Невдовзі Миколу звинуватили у марнотратстві і відсторонили від справи, а Володимира на той момент більше цікавили коні, він отримав свої пів мільйона спадщини і зайнявся розведенням орловських рисаків. Тож справу батька продовжив старший син Петро, але 1910 року він несподівано помер, і важіль керівництва змушена була взяти до своїх рук його вдова — Євгенія Іллівна Смирнова.
Час був дуже важкий, «сухий закон» практично знищив завод, з півтори тисячі робітників лишилося не більше ста людей, а замість міцних напоїв почали виготовляти оцет. Та ще й прогресивні письменники на той час, граф Лев Толстой і земський лікар Антон Чехов, які були затятими противниками споювання народу та прихильниками здорового способу життя, проводили антиалкогольну агітацію, що теж ускладнювало життя горілчаних виробників.
Найважчим був період революційного перевороту, але й після нього не стало легше: нова влада боялася некерованого п’яного натовпу, тому восени 1917 року майже повністю припинилася навіть торгівля вином. Євгенія Іллівна вийшла заміж за італійського консула Далла-Вале Річі і виїхала за кордон. Більшовики націоналізували всі підприємства, і завод Смирнових не став винятком.
Далі буде…
