А в цьому і полягає суть того, що відбувається. Вирішальне слово буде не за коаліцією, не за «партією влади», а за однією людиною – президентом Володимиром Зеленським. І це – принаймні, з точки зору кадрової політики – повертає нас у часи Леоніда Кучми і Віктора Януковича.
Ні Віктор Ющенко, ні Петро Порошенко не могли вирішити одноосібно, кому керувати урядом нашої країни. Юлія Тимошенко стала прем’єр-міністром України не тому, що цього дуже хотів Ющенко і вже тим більше соратники Ющенка, а тому що у неї і її партії був мандат народної довіри.
Арсеній Яценюк став прем’єр-міністром України не тому, що цього хотів Порошенко, а тому, що у нього і його партії був мандат народної довіри. Та й обрання Володимира Гройсмана стало результатом складних політичних домовленостей, пошуку компромісу між різними силами в коаліції.
Знаю, що багатьом українцям це ніколи не подобалося. Але саме так повинна функціонувати влада у цивілізованій країні. Прем’єр і уряд не повинні бути заручниками президентських амбіцій і вже тим більше президентського навіженства.
Уряд повинен ухвалювати жорсткі, часом не дуже популярні рішення і не думати про те, як це відіб’ється на рейтингу глави держави і народній любові до чергового месії. Це і є баланс влади, відсутність якого неминуче призводить не стільки навіть до економічних, скільки до політичних катастроф. Доведено Кучмою і Януковичем.
Але українці, як і раніше, сповнені рішучості покласти всю відповідальність за майбутнє країни – і своє майбутнє – на одну людину. Нехай президент вирішує! І головний висновок президентських і парламентських виборів 2019 року – що цю логіку поділяють не тільки представники старшого і середнього покоління, які довгі десятиліття виховувалися в традиціях відсутності політичної конкуренції, вождизму і віри в “доброго царя”.
Цю логіку повною мірою поділяє і українська молодь – принаймні, та, що залишається в країні.
Ніякої трагедії в цьому, звичайно ж немає і я не став би посипати голову попелом. Жодному народу, навіть дуже архаїчному, не вдавалося ще обдурити історичні процеси. А це означає, що Україна дуже повільно, але вірно буде рухатися в бік цивілізованого світу – просто буде залишатися найбільш неблагополучною і бідною його частиною.
Росія буде так само повільно, але вірно, деградувати і намагатися не дати нам можливості розвиватися – але у неї все одно нічого до кінця не вийде саме через її власну деградацію і відсталість. Ми будемо йти вперед з тим населенням, яке у нас є – тому що народи і часи не вибирають.
А шанс провести в країні справжні зміни отримають діти, а може, і внуки сучасних українців. Побажаємо їм успіху.
Підтримайте проект на Patreon
