В Совдепії ставлення до їжі було особливим. Не знаю, що на це вплинуло, але їсти на вулиці вважалося чимось поганим, ледь не гріхом. Тому доволі смачні пиріжки з лівером за 4 копійки (їх називали «тошнотиками») люди споживали обличчям до муру, а спиною до вулиці. Отак стояли в ряд і жвакуляли. Мовби соромилися свого негідного вчинку. Я тоді кепкував, що народ у нас робить дві речі обличчям до муру, і одна з них – поїдання пиріжків. Коли ж я принципово їв пиріжка, прогулюючись вулицею, перехожі кидали на мене похмуро-здивовані погляди.
Але зазвичай я ті пиріжки приносив додому і розігрівав на пательні. Була чутка, що працівники м’ясокомбінату не їли тих пиріжків, бо начебто до м’ясорубки могли потрапити й щурі. Але мало хто цьому вірив. Легенди про щурячий хвостик чи зуб у пиріжку так і зосталися легендами.
Дуже рідко хтось щось жував у кінотеатрах. Переважно це було морозиво або цукерки. Поп-корн до нас ще тоді не дійшов. Зрештою, морозиво їсти на вулиці за совєтською етичною нормою дозволялося. Хоча я одного разу був свідком, як матінка бештала мою дівчину за те, що вона посміла лизькати морозиво на вулиці. Якби вона знала, що донька лизькала перед тим, то напевно втратила б свідомість.
В совєтських їдальнях якщо підсідали до столика, за яким уже хтось сидів, то ніколи з сусідом не розмовляли і не перетиналися поглядами. Кожен перебував у своїй похмурій сірій мушельці, з відсутнім поглядом зосереджено гелемзав ріденьку зупку, катлєту з хліба з цяпкою м’яса, запивав пересолодженим кампотом і зникав. Вільніша атмосфера панувала у каварнях і пивбарах, де незнайомі могли між собою спілкуватися. Це переважно притаманно було Галичині.
Але і в Києві я раз потрапив у таку товариську атмосферу на Андріївському узвозі. Там була кнайпа, де подавали до чарки горілки шклянку помідорового соку і сало з чорним хлібом. Посередині стояв довгий стіл, за яким природним чином творилося товариство. І за кілька хвилин уже всі пили разом і горлали народні пісні. Дуже мені ця кнайпа сподобалася.
Але Львів не був би Львовом, якби не мав свої потаємні закамарки. Галявина за церквою святого Михаїла дуже добре надавалася на те, аби залягти на травичці з закускою і випивкою. Одного разу ми з Грицьком Чубаєм перед тим, як іти на похорон Володимира Івасюка, добре собі запричастилися в товаристві юнок молдавськими винами – червоним «Ізворашем» і золотистим «Лучафером». Були також гарні місця в околицях Політехніки, де сновигав вуйко з песиком, навченим шукати порожні пляшки, на Високому Замку, на Погулянці, на Замарстинові й Голоскові.
При цьому важливо було мати перед собою вільний простір, який би не дозволив лягавим підкрастися і накрити нас на гріховній справі.
А ще можна було їсти й пити на стадіоні. І там уже ніхто не стежив і не боронив, бо народ був такий заведений, що могло все закінчитися бунтом.
Був, здається, 1980 рік. «Карпати» грали з московським ЦСКА. Я футболом не цікавився і на стадіон не ходив, але Грицько Чубай заповзявся мене затягти на той матч.
– Ти не знаєш, де справжня Україна! Тільки на стадіоні її відчуєш!
Матч відбувався якраз у Великодній понеділок. Грицько прихопив з собою кусень паски, крашанки, ковбасу, я взяв пляшку горілки, і ми поперли на стадіон. Народу було море. Але що за видовище! У всіх на колінах або поруч на лаві – наїдки, напої, усі щось жують, п’ють, чоломкаються, обнімаються.
Врешті команди на полі. А добрих пів години до того публіка посилено причащалася. Можете собі уявити, який гамір там панував. Я не вірив своїм вухам, коли чув «Бий москалів!» і «Слава Україні!» Мєнти, які сиділи в першому ряді, прикидалися глухими.
Народ їв, пив і коригував м’яч.
– Пасуй Влодкови! – волає дзядзьо з австрійськими вусами. – Влодкови давай, ти, хруню зацофаний! Шоб тебе качка брикнула! Шоб тебе рідна жінка не пізнала, а сусідка не дала!
Інший махає півметровим кавалком ковбаси і кричить до Броварського:
– Левку! Левку! Ти шо нинька не їв? Йди сюди, я ті ковбаси дам!
– Суддю на мило!
Крик, галас з усіх сторін, люди обіймаються, братаються, разом п’ють і закусують, запах вуджених ковбас, шинок, горілки витає у повітрі і лоскоче ніздрі. Такого дива я ще не бачив. А по грі з москалями юрби народу висипалися зі стадіону і, побравшись за руки, рушили вулицями вечірнього Львова. Попереду хтось щось кричить, скандує, інші підхоплюють. Ми з Чубаєм крокуємо в шерензі, овіяні цим неймовірним магнетизмом юрби, готові в таку мить на все – на барикади, революцію, смерть.
І я тоді побачив, що Україна таки не вмерла, вона ще живе, і не тільки нам, інтелектуалам, світилася її зоря, але й оцим простим дядькам, школярам і навіть пиякам.
Коли я вперше потрапив до Канади у 1989 році, а потім і до Америки, то вражений був їхнім ставленням до їжі. Там їли всюди, де попало, і дуже часто в русі – на ходу, в транспорті, не вилізаючи з авта. У вагоні метро чоловік розкладав собі на колінах піцу і наминав, не ховаючи погляду і не шаріючись. Такої дивовижі в нас неможливо було побачити.
Коли я мав зустрічі зі студентами, то у всіх на столах була якась їжа і напої. Ні, вони не їли під час зустрічі, але принаймні щось попивали. Це теж було щось нове для мене.
Друга річ, яка мене вразила, — це самі студенти. Якщо біля нашого універу неможливо пройти з байдужим поглядом, не замилувавшись барвистими юними красунями, то в Америці такої краси рідко побачиш. Безліч студентів страждають від ожиріння. Я бачив студентів не просто товстих, а потворно товстезних, які ходили, як качки, перевалюючись з боку на бік. Але цікаво, що й на такий грандіозний товар знаходилися свої покупці, бо ті товстезні юнки шкандибали за ручки з худими хлопами. Видно, що їм подобалося більше на м’якому.
В Америці мене водили по різних екзотичних рестораціях, я їв індонезійську, мексиканську, таїландську, китайську, японську, корейську, в’єтнамську, індійську (4 бакси шведський стіл), марокканську, ефіопську (без ложок і виделок, пальцьома) і ще бозна-яку їжу. Врешті вона мені стала поперек горла. Я вже не міг на неї дивитися. Особливо на гамбурґери і чісбурґери. Як взагалі можна було поєднати білу пухку булку і м’ясо?
І аж у переддень повернення додому я потрапив у Філадельфії на церковний празник, де побачив на столі холодець, ковбаси, шинки, шпондерки, вінегрет та інші закуски. Наші галичани спеціально виїжджали до лісу, аби завудити м’ясиво. Ризикуючи при цьому доволі поважно, бо штрафи за багаття в лісі дуже відчутні. І тут я нарешті відчув себе, як вдома.
В Америці я міг залишитися. У мене там з’явилася молодиця, з якою я б мав тихе безтурботне життя. Але мене жахала їжа. Мені снилося велетенські гамбурґери, які не містилися в роті, я розпухав у сні, мов на дріжджах, і з жахом прокидався.
Пиріжки з лівером по чотири копійки не снилися мені ніколи.
Джерело: Збруч.
Підтримайте проект на Patreon
