Продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року у компанії Романа Купчинського з друзями. Враження від мандрівки автом, під псевдонімом Галактіон Чіпка, Купчинський описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Сьома частина вражень на шпальтах газети була опублікована 25 жовтня 1936 року у 241 номері часопису. Попередню частину можна почитати тут.
Джерело: Фотографії старого Львова.
Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.
МЕРАН
Ані в гадці мені, Ш. Читачі, пробиратися крізь провалля Карпат, мчатись долинами Закарпаття і пуштами Угорщини, дертися горами Австрії, щоби заїхати до Мерану. Маємо ми свій Меран і до нього не треба переїздити через три держави. Снятин, Городенка, Устєчко, Торське і вже Меран. Іншими словами – Заліщики.
Лежить це містечко в ярі Дністра, має багато морелевих садів і вічну надію на каналізацію, славиться приємним кліматом і прикрою атмосферою (особливо, коли є душно!), стягає щороку велику скількість “варшавістів” і шкіру з кожного, хто приїде та уладжує прогульки на румунський бік і “свєнта вінобраня”. Кажуть, що в Заліщиках дуже тепло. В 1928. році, коли всюди в Галичині мороз доходив до 35°–, у Заліщиках було тільки 34° і… вітер. В літі бувають дні такі горячі, що нагадують Жовкву, а навіть Перемишль з тією ріжницею, що тоді вітер не хоче повіяти і до соняшної жари долучується ще своєрідний аромат самого містечка. Тоді дехто пріє, дехто мліє, а всі кажуть: “Меран!”…
Заїхали ми до нашого Мерану в пізний вечір і пристанули коло моста, безпомічні як сирітки, не знаючи, куди податися, щоб захопити якусь кватиру на нічліг.
Але від чого знайомства! Піду, думаю, спитаю у пп. Долинських, де тут є який пансіон, а вони певно скажуть: “Чого вам шукати поночі за пансіоном?! От переночуйте в нас!”. Я буду випрошуватися, мовляв – не хочу робити клопоту, але знаю: вони будуть настоювати і – справа буде дефінітивно полагоджена. Йота в йоту так сталося.
Тому – як хто спитає мене, чи Заліщики дорога місцевість – можу йому говорити тільки на підставі чужого досвіду, бо на підставі свого сказав би: нічліг, вечера, снідання – за дурно, а решта не знаю, бо виїхав.
МЕНЕ ЗАГНУЛИ
Правду сказати, не тільки мене, але і всіх бувших та теперішніх спортовців і то там, де я не сподівався і то так, що аж стидно признаватися.
За вечерою йшла розмова про це та про те.
Знаючи господаря дому як великого прихильника спорту, повів я розмову на копаний мяч, плавання, ситківку, лещета і тим подібне.
– Я колись досить добре грав у мяч – кажу.
– В котрім році? – спитав д-р Долинський.
– У 1911, 12…
– А я рівно двацять літ скорше… На лещетах їздите?
– Маю лещета, але… не дуже.
– Шкода, гарний спорт. В 1890. році я в Кракові їздив дуже багато.
Ех!, думаю собі, чекайте пане доктор, спробую вас взяти з іншого боку.
– Я мав дуже гарні висліди в диску. Навіть здобув мистецтво Галичини.
– Гарно – відповідає. – А які?
– 32 метри.
– Ну. Це не таке дуже.
– А в кулі 10 метрів.
– Середно…
– А в скоку в гору 1.56 метра.
Господар погладив сивий вус і легко посміхнувся…
– І це був рекорд?
— О, ні. Рекорд був далеко більший.
– Ну?
– Щось пять чи шість центиметрів.
– А теперішній?
– Щось, чи не 1 м. 65 цм.
Господар похилив голову, подумав і пішов до бібліотечної шафи.
Хвилину нишпорив між книжками, врешті витягнув плік журналів.
– О, “Пшеводнік Гімнастични” з грудня 1891! – сказав, вибираючи один зошит. Зараз вам щось покажу.
І показав.
В хроніці стояло чорне на білім: “Студент медицини Маріян Долинський скочив у Кракові клясичним стилем 1 метер 70 центиметрів’”.
Я очам своїм не вірив. У 1891 році досі непобитий рекорд.
– Пане доктор, це ж чудовий рекорд.
– Ну, ні. Це не був ніякий рекорд. Це тільки перше місце. Коли вже ніхто крім мене вище не скочив, то на тім і скінчилося. А ще одно: ми тоді скакали без крутійства – підтягаючи ноги під себе, а не перекидаючи їх боком.
А за скоком угору йшло ще інше диво: той сам медик перескакував через чотири коні і робив над ними “сальтоморталє”.
Ясна річ, що після того я старався змінити тему розмови і вже не хвалився своїми осягами ні не хвалив чужих.
Зате потім неодна думка настирливо тиснулася в голову. А між ними: чому досі нема ніде занотованих цих осягів першого великого українського спортовця?
ДВІ ПЛЯЖІ
Є в Заліщиках аж дві пляжі: до річних і до соняшних купелів, Одна з них на ліво від моста, друга – на право, перша на піску під тінистими вербами, чи чимсь дуже подібним – друга під каменистим берегом на отвертім місці.
Коли липневе сонце смажить людей як вогонь солонину – народ шукає тіни і перша пляжа аж кишить. Колиж прийде серпень і проміння вже тільки підігрівають громадянина – більшість літників на другій пляжі.
Пишу літників, а думаю літничок, бо в Заліщиках так як у Косові, чи іншій Ворохті, перевага жіноцтва просто подавляюча.
Поява якогось мужеського роду, навіть почвароватого, викликує і тут сензацію, а лиця аж усміхаються на думку, що врешті є перед ким спрезентувати свій новий купелевий костюм чи свою відновлену церу.
Приїзший народ – це переважно люди півночі, що перебубнивши поїздом кількасот кільометрів на південь, уважають Заліщики вже недалеко коло Африки. Так собі спершу уявляють і мешканців Заліщиччини та дивуються, що їх шкіра зовсім не чорна. Зате їх самих, коли побули місяць у Заліщиках, безпечно можна вважати за мешканок коли не Абісинії, то бодай… Палестини.
Щодо цього другого краю, то білька частина заліщицьких і загалом літничок не потребує аж опалюватися, щоби стати подібними до його мешканок.
Ми цілий ясний і теплий ранок просиділи на пляжі, оглядаючи… чудову околицю Дністра, бо направду, крім крикливих костюмів населення пляжі не представляло для ока нічого цікавого. Адже навіть Бальзак не любив побальзаківського віку, а бальзаківський. хоч і признавав, то не в кожнім випадку.
(Продовження буде).
Галактіон ЧІПКА
Підтримайте проект на Patreon
