Чи винні діти щось батькам?

1831
Чи винні діти щось батькам?

Одного разу Руслан Нарушевич на лекції висловив дуже глибоку думку, яку мені захотілося розвинути далі.

Це актуально для багатьох, мене про це запитують постійно. Та що там казати – я сама довго шукала всередині себе відповідь на це запитання. Або навіть кілька запитань:

  • Чому часто батьки чекають від дітей повернення якогось боргу?
  • Чи винні діти щось своїм батькам?
  • І якщо так, то що? Скільки і яким чином потрібно віддавати?
  • А якщо ні, то що робити? Ігнорувати ці прохання?

Хочеться сказати насамперед про те, як нам самим такими не стати (адже батьків і їх позицію вже не зміниш, та й нема чого). Давайте спробуємо в цьому розібратися.

Чому ж так відбувається, чому батьки чекають від дітей повернення якогось боргу? На підставі чого? Чому стільки переживань через це у батьків і почуття провини у дітей? Де закралася помилка і несправедливість? Хто і кому винен? І чи винен взагалі?

Коли хтось комусь щось винен, це означає, що у стосунках порушений баланс. Тобто, тільки один з них щось давав, і тільки один щось брав.

Згодом накопичився борг, і у першої людини всередині є відчуття, що її обдурили і використали – все забрали і нічого не віддали. Я не буду розглядати ситуацію, коли перший віддавав другому багато років безкорисливо. У цьому світі безкорисливості практично не буває. Навіть у стосунках батьків і дітей.

Батьки у своїй турботі про дітей тримають в розумі як мінімум склянку води, яку дитина все-таки повинна принести. Чекають і турботи в немочі, і фінансової допомоги, і що їх будуть продовжувати слухатися, і що діти будуть жити так, як хочуть батьки, і приводів для гордості і вихваляння, і уваги. І багато чого чекають. Навіть якщо явно про це не говорять. Але на підставі чого?

Батьки дійсно дуже багато вкладають в дітей – час, нерви, гроші, здоров’я, сили. Протягом довгих років. Їм часто доводиться відсунути свої бажання на другий план – заради дитини. Робити те, що не хочеться – знову ж заради неї. Від чогось відмовлятися, чимось жертвувати – як мінімум своїм власним сном протягом декількох років. Хто сказав, що бути батьками легко і просто?

Ось проходять роки, і раптом, або і постійно, дитина чує прозорі натяки або прямі вказівки, що саме і як вона винна батькам. Але наскільки це правомірно і обгрунтовано? Чи справді вона щось винна? І звідки виникає це відчуття несправедливості?

Батьки переживають, тому що їх батьківство здалося для них самих величезною безмовною жертвою. Одностороннім процесом, що не дає ніяких бонусів і радощів. Двадцять років мучилися і тепер чекають, що має якось винагородитись це все неподобство. Вони дуже багато віддавали і нічого не отримували. Зовсім нічого.

Повинна ж бути справедливість! Але чи так це?

Ні. Цей світ завжди і у всьому справедливий. Діти насправді дуже багато дають батькам. Точніше навіть, Бог дає нам через дітей стільки всього! Навіть не описати словами. Їх обійми, визнання в любові, смішні слова, перші кроки, танці і пісні… Навіть просто вигляд маленького сонного ангела – настільки милими Господь їх створив!

Перші п’ять років життя з дитини виходить стільки щастя, що воно притягує дорослих як магніт. Далі теж багато різних бонусів, хоч і в дещо меншій концентрації. Тобто, через дітей Богом батькам дається так само дуже багато, причому такого, що за гроші не купиш і на дорозі не знайдеш. І все чесно, все компенсується – батьки працюють, Господь їх винагороджує.

Відразу ж, в цій же точці. Ти ніч не спав – а тобі вранці посмішку, прогулянки і нові навички. Але для того, щоб отримувати всі ці бонуси – треба бути з дітьми поруч. І мати сили і бажання цим насолоджуватися – що теж важливо. Бачити всі ці дари, бути вдячними за них.

Саме в їх дитячі роки, поки вони маленькі, і з них все це щастя випромінюється просто так, кожну хвилину. Те, як вони пахнуть, сміються, кричать, ображаються, люблять, дружать, пізнають світ – все це не може не тішити любляче серце батьків. Щастя в нашому серці – це і є нагорода за труди.

Тоді чому батьки відчувають, що їм хтось щось винен? Тому що їх не було поруч з дітьми, і всі ці бонуси і радощі отримав хтось інший – бабуся, нянька чи вихователька в дитячому садочку (хоча остання напевно теж цим не користувалася). Батькам ніколи було дихати запахом дитячих маківок і обіймати їх посеред ночі. Потрібно ж працювати, реалізовуватися. Потрібно кудись бігти, діти не втечуть, подумаєш малюк! З ним не поговориш, не обговориш день, він начебто нічого не розуміє, йому все одно, хто його гойдає і годує.

Стосунки з немовлятами часто не вписуються в наше розуміння стосунків – яке там, так тільки помити-погодувати-спати вкласти. У нас бракує часу милуватися сонними дітьми, втома така сильна, що можна тільки впасти десь в іншій кімнаті. Немає часу вивчати з ним коників і квіточок. Немає сил на те, щоб разом малювати, ліпити, співати. Всі сили залишаються в офісі.

Але навіть якщо мама не працює, швидше за все, їй теж не до цих дивних «бонусів» і дрібниць. Це ж якась дурниця, марна трата дорогоцінного часу (як і на саму себе), а їй треба вдома прибрати, їжу приготувати, на гурток дитину відвезти, в магазин піти. Вона ж не може лежати з ним поруч і базікати його незрозумілою мовою, це ж немудро. Немає ніяких сил і зовсім немає часу на те, щоб просто заглянути йому в очі і видихнути всю напругу.

І якщо ми біжимо у справах, то йти треба швидко, а не зупинятися біля кожного камінчика. Хоча фізично мама поруч, всі ці бонуси стрімко пролітають повз неї. І часто у непрацюючої мами до дітей претензій ще більше – вона ж пожертвувала заради них навіть своєю самореалізацією, не працюючи, так що потенційний рахунок буде ще вище.

Так хочеться іноді зупинити якусь забігану маму з кам’яним обличчям! Зупинись, мамо, найбільше диво поруч! І воно не може чекати! Воно росте щохвилини і дарує тобі стільки чудес і щастя, а ти пропускаєш все це повз, не звертаючи уваги! Немов виліплюючи дуже важливий пісочний замок, ти не помічаєш в піску золотих часточок.

Так само часто зупиняю саму себе, коли у мене раптом знаходяться більш важливі справи, ніж почитати книгу, погратись з ними в Лего або просто полежати поруч з сонним дивом. А куди це я зібралася? І навіщо? Може, краще дозволити щастю проникнути в моє серце вже зараз і розтопити його?

За підсумком ж цього всього ми отримуємо таку ситуацію, що люди працювали багато років, працювали і досить важко (хіба це може бути просто?), а їх чесно зароблену зарплату видавали в іншому місці, якимось іншим людям. Тому що саме вони були там, де потрібно.

Наприклад, поки мама і тато щосили трудяться, щоб виплатити кредит за свій величезний будинок і заплатити за послуги няньки, остання відчуває щастя, вона насолоджується життям у цьому будинку з цими дітьми (я таких щасливих і наповнених нянь, які кайфують від дітей і спілкування з ними, бачила дуже багато).

А може бути й таке, що всі ці радощі не отримував ніхто – нікому вони були не потрібні, і через багато років і сама дитина вже повірила, що нічого цікавого і гарного в ньому немає.

При цьому людині, яка працювала важко і довго, через двадцять років все ж хочеться зарплати – відразу за всі ці роки! І вона вимагає – у тих, заради кого і мучилася. А від кого ж іще? Але не дають. Ось і залишається незадоволеність, відчуття обману і зради…

Але чия проблема, якщо ми самі не приходимо за своєю «зарплатою» батьків кожен Божий день? Хто винен, що ми забуваємо про те, що в світі все пройде, а діти будуть маленькими лише один раз? Хто несе відповідальність за те, що кар’єра і реалізація для нас важливіші за дитячі голівоньки і розмови з ними?

Хто платить за наше рішення, коли ми готові віддати своїх дітей до садочків, ясел, нянькам, бабусям заради якихось досягнень, втрачаючи з ними зв’язок і втрачаючи все те, що так щедро дає нам через малюків Господь? Марно чекати повернення боргу від дорослих дітей. Вони не зможуть дати того, що ви хочете, тому що вони вже дуже багато дали вам, хоч ви і не взяли все це.

Діти повертають борг не батькам, вони віддають те ж саме своїм дітям, і в цьому мудрість життя. І пити з дорослих дітей соки – значить тим самим обдирати власних онуків, як це не сумно.

«Вибач, мамо, я нічим не можу тобі зараз допомогти. Те, що я повинна тобі, я віддам своїм дітям. Тобі я готова дати вдячність, повагу, необхідну турботу в разі, якщо це потрібно. І все. Більше нічим не можу допомогти. Навіть якщо дуже захочу».

Це єдине, що може доросла дитина відповісти своїм батькам, які вимагають повернення боргу. Звичайно, вона може спробувати, кинути на це всі сили, все життя, відмовляючись від свого майбутнього, вкладаючи не в своїх дітей, а в батьків. Тільки задоволення ні в одній зі сторін від цього не буде.

Ми не повинні нічого своїм батькам безпосередньо. Ми повинні все це своїм дітям. Ось він – наш борг. Стати батьками і передати все це далі. Віддати всю силу роду вперед, нічого не залишаючи позаду. Так само і наші діти нічого не винні нам. Вони навіть не повинні жити так, як ми хочемо, і бути щасливими так, як ми це бачимо.

Наша єдина зарплата за все – повага і подяка. За все, що для нас було зроблено, як це було зроблено, в якому обсязі. Повага, як би батьки себе не поводили, які почуття би не викликали в нас. Повага до тих, через кого наші душі прийшли в цей світ, хто дбав про нас в дні найбільшої безпорадності та вразливості, хто любив нас як умів і як міг – з усіх своїх душевних сил (просто сил не у всіх багато).

Звичайно, на нас лежить відповідальність за останні роки життя наших батьків, коли вони самі про себе подбати вже не можуть. Це навіть не борг, це просто по-людськи. Зробити все, що можливо, щоб допомогти батькам одужати, полегшити їм побут і дні немочі. Якщо ми не можемо сидіти з хворим батьком поруч, найняти йому хорошу доглядальницю, знайти хорошу лікарню, де буде здійснюватися належний догляд, у міру можливості – провідувати, приділяти увагу.

А ще добре б допомогти їм «правильно залишити це тіло». Тобто допомогти їм підготуватися до цього переходу, читаючи книги. Спілкуючись про це з духовними людьми. Але це не борг. Це само собою зрозуміло, якщо ми зберегли в собі щось людське.

Більше нічого діти нам не винні. І ми не повинні своїм батькам. Тільки повага і вдячність – безпосередньо. І передача найціннішого далі. Дати своїм дітям не менше, ніж ми самі отримали. А краще – дати навіть більше, особливо любові, прийняття і ніжності.

Тому, щоб в старості не стояти з простягнутою рукою біля їхнього будинку, вимагаючи виплат, вчіться насолоджуватися вже сьогодні тим, що вам так щедро дається згори.

Обіймайте їх, грайтеся з ними, смійтеся разом, нюхайте їх голівки, базікайте ні про що, нікуди не поспішаючи, валяйтеся в ліжку, співайте, танцюйте, разом відкривайте цей світ – хіба мало різних можливостей для того, щоб разом з дітьми відчувати щастя!

І тоді труднощі не здаються такими важкими. І робота мами – такою невдячною і важкою. Подумаєш безсонна ніч, притискаєш до себе маленьке тіло янголятка, яке так смачно пахне, він покладе на тебе свою пухку ручку – і жити відразу простіше. Хоч трішки. Або навіть не трішки.

Джерело: Тутка

Стежте за нами!