“Баба летит за мнов городами, куріта в пазусі…” як колись діти збитки робили

3096
дитина

-Даночко, би ти, дитинко, не рушєла кошелик, бо там курітка і квочка!

-Умгу

-Лиш не таяк того разу!

-Умгу

-Кошіль з курітами має бути в хаті. Він стоєт під печев, він накритий дошками. Дивисі аби ти мені знов туда кубаси кришила!

-Бабо,йдіт вже.

Баба нервово шантає по хаті і чогось не виявляє до мене довіри. Я терпенно малюю фломастером на коліні квіти.

Баба не бізує відорвати мене від коліна, гарасічит на погану генетику і йде в город.

Секунда – і я коло кошелє. Курка запідозрила окупацію, квокче.

-Цєпонька, цєпонька, ціпцєеее…В дєрку я виджу куріче око, повне зневаги і наглої злости на моє бездоганне в своїй чистоті наміру “ціпцє”…Це спонукає мене пхати фломастер межи кошельні прути і дюґати курку в то негуманне, невиховане око. Надія на компроміс згасла.

Куріта вже підросли, і я маю то всьо потримати в руках. МЕНІ ТРЕБА.
ВІдсуваю дошку, суну руку у вороже середовище, мій героїзм попадає пальцями в сіно і в курєчку, квочка реагує миттєво, дзьобає мене з дуже відвертим цинізмом і за секунду я вже втягую через зуби повітря і дую на на руку, і плачу … Курка переможно рже типу ” ну ти дивисі іке вно вгурне!” і сполохано квокче.

Терпіти мене вчив дідо. Він, як баба фист нависала, лише сідав і довго їв. Баба змучувалисі гудіти і йшли.

Я накришила на підлогу хліба і відсунула дошки. Час пішов.

Приблизно за хвилин 5 курка не вітримує, вискакує з кошелє, робить два-три оправдовувальні кроки і жести… Раз-раз-раз – я напихаю тих жовтих з сіна в пазуху і суньголов з ними надвір!

А надворі баба!!

А намаєш!

А всьо.

Я хочу прикритися від мокрої тряпки і затискаю тоті куріта під футболков як свою душу.

-А шлягибиттебе трафив, та би ті впік, га!! Ну чекай, аж сего разу я вже вітцеви всьо розкажу, францо! Ану хосьту сюда, ти офермо шкаредна, ти сарахманьо, ти! Зараз я тобі дам куріта, та я тобі дам зараз ціп-цє, ти мерзо, ти! Коби мені вже отець прийшов, чекай, та най би ті спопрігав по сраці троха, бо не мож уже з сим бенькартом вітримати!

Баба летит за мнов городами, куріта в пазусі не вітримують військової напруги і підозріло тихнуть. Не цявкають. Це мене насторожує і я задихано обертаюся в надії на бабине здригліні до живих істот:

-Ба, ціхо, ба! Курітка спати полягали…

Здоймаю очі догори, прикладаю палець до невинних вуст.

Баба заштуркуют мене до хати як спущений бальон і обіцяют, шо я в неї буду чисник з лупинов їсти, як хоть одно здохне.

Баба не дорахувалисі трьох.

Я домальовую квіти на коліні і жду вітцє.