Більшість із нас помічали, що коли озвучити свої плани на майбутнє – чи то покупка чого-небудь, поїздка або будь-які інші наміри, – то в результаті це не ставало реальністю.
І неважливо, із ким ми ділимося: із друзями, колегами або просто знайомими. Виникають непередбачені обставини і плани зриваються. Або людина сама раптом відмовляється від запланованого.
Деякі пояснюють це так: «наврочили». І згадують народну приказку: «Не кажи «гоп», доки не перескочиш». Інші їм говорять: «Хочеш розсмішити Бога, розкажи про свої плани». У той же час існує категорія людей, які не пов’язують подібне явище з потойбічними силами і вважають його забобоном недалеких особистостей.
Навіщо люди розповідають про свої плани?
Всі ми знаємо, що людина – соціальна істота і не може жити без спілкування. Процес спілкування передбачає обмін інформацією та її обговорення. Розповідаючи про свої плани і те, як вони мають намір їх здійснити, люди часто відчувають приємні емоції у вигляді збудження і радості, немов ці плани вже здійснилися.
Деякі люди пояснюють подібний стан марнославством, адже воно може приймати різні форми. Наприклад, людина розповідає, що має намір провести відпустку на півдні Італії. У глибині душі він хоче похвалитися, але не робить це прямо, а підносить так, ніби йому потрібна порада або його цікавить наша думка з цього приводу. Цілком імовірно, що його поїздка не відбудеться, а винуватцями опинимося ми, тому що «позаздрили».
Чи доцільно приховувати свої плани на майбутнє?
Феномен, коли плани, у яких обізнані інші люди, не реалізуються, зацікавив багатьох дослідників ще в минулому столітті. Найбільш відомі з них – Віра Малер, Курт Левін, Пітер Голвітцер. Зокрема, Віра Малер пояснювала дане явище так: коли ми завчасно ділимося своїми планами, наша підсвідомість сприймає їх як вже доконаний факт.
А професор психології Пітер Голвітцер у 1982 році видав книгу «Символічне самозаповнення», де детально розглянув це питання. Крім того, він провів експеримент, у якому взяли участь 163 особи. Кожному із них він запропонував вибрати мету і записати її. Половина учасників повинні були розповісти про неї іншим, а решта – зберегти в таємниці. Далі вони повинні були протягом 45 хвилин вживати дії, які наближають їх до здійснення цієї мети, однак мали можливість у будь-який момент зупинитися.
По закінченні експерименту опитування учасників показало, що ті, хто нікому не говорив про свою мету, працювали над її досягненням всі 45 хвилин, і журилися, що досить великий шматок роботи залишився невиконаним через брак часу. Ті ж, хто поділився з іншими учасниками своїми планами, через півгодини залишили роботу, вважаючи, що вони близькі до того, щоб їхні плани втілилися у життя.
Таким чином Пітер Голвітцер прийшов до висновку, що ті, хто розповідає про свою мету, роблять її менш досяжною. Причому, чим більше людей знає про наші плани, тим менше шансів у них стати реальністю.
Такий же висновок, напевно, робили багато хто з нас, поділившись особистими цілями з колегами, батьками та друзями, а саме: нарешті вивчити англійську (французька), зайнятися спортом, відкрити свій бізнес і т.п. Велика частина озвучених планів так і залишилася лише планами, наміри втратили свою привабливість, шлях до їх виконання став не в радість.
У чому ж тут секрет?
Вищезгаданий професор Голвітцер бачив причину в тому, що, розповівши про особисті плани на майбутнє, ми відчуваємо почуття передчасної завершеності. Наприклад, поділившись новиною про свій намір писати дисертацію, подумки ми представляємо себе вже кандидатом наук. Така гра уяви обманює мозок, позбавляючи його мотивації що-небудь робити для досягнення мети: збирати матеріал, шукати наукового керівника та ін. Він задовольнився грою уяви.
Свого часу вчені, що працювали над вивченням головного мозку, помітили, що мозок не розрізняє уявні дії і фізичні. Варто людині тільки подумати, який рух виконати, як моторна кора головного мозку активізується, немов рухи відбуваються насправді. Це ж підтверджує і спеціальна апаратура. Наприклад, енцефалограма головного мозку показує активність одних і тих же зон незалежно від того, присідає людина насправді або ж тільки представляє цей процес у думках.
Подібний експеримент дозволяє зробити висновок, що мозок не бачить різниці між справою, яка вже завершена, і ділом, яке ми тільки представляємо завершеним. Коли ми ставимо перед собою мету, робота мозку спрямована на те, щоб прагнути до її завершення. Але якщо ми розповідаємо про неї всім і кожному, він сприймає її як вже здійснену і не програмує на досягнення мети.
Таким чином, усі свої цілі на майбутнє краще зберігати в секреті, і не варто хвалитися тим, що ще не збулося. Розкриваючи плани завчасно, ми ставимо підніжку самим собі, оскільки вони загрожують провалитися. Якщо ж дуже хочеться з кимось поділитися своїми намірами, потрібно прагнути до того, щоб не відчувати при цьому приємних емоцій, тобто «обдурити» себе – не дозволити собі розслабитися і відчути, ніби справу наполовину зроблено.
