Середа, 16 жовтня

7 найгарніших віршів про кохання від українських поетів

Може, хтось вміє кохати краще за поетів.

Напевно, хтось вміє. Та хто ж зможе краще за них розповісти про любов?

Сергій Жадан «Дерева»

Сергій Жадан «Дерева»

Вночі я не встиг про це сказати.

Ніч — це серця з золотими нервами.

А на ранок виходиш зі своєї казарми —

сонце вгорі

і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,

основи його — вологі, останні.

Якщо не хочеш про мене думати —

думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,

думай, коли тобі хочеться плакати.

Дерева в тумані схожі на радіо —

діляться бідами,

діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,

якщо не маєш сили та спокою,

думай про ліс, що стоїть загатою —

міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,

думай про надрізи й крону.

Нехай ця земля, смоляна і осіння,

наповнить теплом

ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,

думай собі, ніби так і треба.

Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,

коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую

серед туману й огрому нічного.

Немає нічого випадкового.

Немає нічого.

Зовсім нічого.

Ліна Костенко «В дні, прожиті печально і просто…»

Ліна Костенко «В дні, прожиті печально і просто…»

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: — Люблю.

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе…

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим це образить тебе.

А буває — спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з не відомих нікому країв…

Є для серця така покута –

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

Василь Симоненко «Дотліває холод мій у ватрі…»

Василь Симоненко «Дотліває холод мій у ватрі…»

Дотліває холод мій у ватрі,

Я один замріяний іду…

Ми тоді зустрілися в театрі,

На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,

Бо напевне знаю — так було:

То не скрипка кликала — волосся,

Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,

Ніжні струни квилили внизу —

Тож було і солодко й незвично

У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу

З думами про вічне і земне,

Довго ти під ліхтарем стояла

І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,

Мовчки зупинились на мосту.

Ти була така прозора й чиста,

Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,

Так і залишилось, як було, —

То не скрипка кличе, а волосся,

Що тобі спадало на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,

Біля мосту стишую ходу…

Часто жду тебе я у театрі

На гальорці в третьому ряду…

Юрко Іздрик «Я жив би з тобою на дикому острові…»

Юрко Іздрик «Я жив би з тобою на дикому острові…»

я жив би з тобою на дикому острові

чи в затінку кришталевої люстри

бо жити з тобою — нормально і просто

й життя не минає пусто

і ранок завжди обіцяє зустріч

а вечір завжди натякає на більше

і в мозку на смітниках і пустищах

цвітуть і буяють вірші

густішає чай і вариться кава

контрольні дві сигарети

все співпадаює цілком нелукаво —

знаки предмети прикмети

все випадає зі схем і матриць

і йде за козиром козир

ми виграємо найважчу з партій

і переходимо в прозу

і проживаєм життя словами

буквами числами фразами

нуль розділових знаків між нами —

ми завше пишемось разом

Іван Франко «І ти прощай»

Іван Франко «І ти прощай»

І ти прощай! Твого ім’я

Не вимовлю ніколи я,

В лице твоє не гляну!

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік,

Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,

Своїх діток люби, пести,

Будь вірна свому мужу!

І не читай моїх пісень,

І не воруш ні вніч, ні вдень

Сю тінь мою недужу.

А як де хтось мене згада,

Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

І не блідній, і не дрожи,

А спокійнісінько скажи:

«Ні, я його не знала!»

Олександр Ірванець «Прощальний романс»

Олександр Ірванець «Прощальний романс»

А я тебе кидаю

В світі такому холодному.

Всі клятви й обіцянки

Раптом упали в ціні.

І тільки два слова,

Два слова сумління колотимуть:

Пробачиш мені?

Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,

Яви свою милість, пробач мені.

Звільни мою душу

Від того, що так їй пече.

Тому ми й прощання

Назвали останнім побаченням,

Щоб мати надію —

А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.

Головою печально похитуєш

І стук твоїх кроків

Відлунює в скроні мої:

«Навіщо ти кидаєш милу,

На-ві-що ти ки-да-єш?

Це ж, може, остання любов,

Тож не кидай її!…»

Останні вагання

Змиває і злизує злива.

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні.

А я тебе кидаю,

Я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятувальний,

Якого хтось кинув мені.

Володимир Сосюра «Мені ти приснилась давно…»

Володимир Сосюра «Мені ти приснилась давно…»

Мені ти приснилась давно,

ввійшла ти у думи мої.

Я море люблю, бо воно

нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно

й дивлюсь крізь проміння рої…

Я небо люблю, бо воно

нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,

коли у садах солов’ї,

люблю я фіалки — вони

нагадують очі твої.

Джерело: vsiknygy.net.ua


Підтримайте проект на Patreon

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.
ТЕГИ: