Про геніальність Ступки неодноразово писали в різних країнах.
Зігравши близько 50 ролей у театрі і 100 у кіно, Ступка запам’ятався глядачам як надзвичайно талановитий актор, якому ідеально вдається розкривати непересічні образи. Стрічки зі Ступкою “Білий птах із чорною ознакою”, “Молитва про гетьмана Мазепу”, “Чорна рада” входять у золотий фонд українського кіно.
А про національний академічний театр ім. Івана Франка багато шанувальників таланту актора говорять в першу чергу як про місце, в якому грав і який очолював сам Богдан Сильвестрович Ступка.
З винятковим теплом згадують його як добру і мудру людину.
Пропонуємо його найяскравіші цитати, щоб пригадати, яким Ступка був поза сценою.
“Хай кажуть, що хочуть, а я живу, як живу”.
“Я не люблю війну, з дитинства боюся стрільби. Мені було всього три роки, але я добре її пам’ятаю. Пам’ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: зараз тут почнеться битва, йдіть з будинків. І тепер все життя мене переслідує страх. Цей страх іноді змушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я і пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш сховатися – це не ти, це завжди хтось інший”.
“Мужики дуже люблять перевдягатися, більше, ніж жінки. Візьміть історію костюма, і ви побачите, що, починаючи від папуасів, що для себе тільки чоловіки не придумували! Мужики – як півні, тільки б перед жінками крутитися”.
“Я людина без слабкостей. Курити кинув, поїсти ніколи особливо не любив, п’ю помірно. Одним словом, сала не люблю, горілку не вживаю. Нудно навіть”.
“Роби справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде. Це не означає, що завтра з’являться золоті гори (…) Молоді треба все сьогодні і цю хвилину. Споживати і не замислюватися ні про що. Нічого хорошого в цьому немає … А ти ще щось хочеш, тобі багато цікаво”.
“Минув вже якийсь час і я написав заяву і перестав грати Майстра. Можливо, я такий за своєю психофізикою – переймаюся, дуже переймаюся болем іншої людини. І беру цей біль на себе”.
“Я, як і Франко, трудоголік. В юності я мріяв бути рантьє, а все життя працюю. Жах якийсь. Потрапляю в театр – і не можу додому відлучитися навіть пообідати. Затягує. Цілий день тут сидиш. Міркуєш, розмовляєш з людьми, аналізуєш”.
“Якщо повіриш в те, що кожен твій крок на сцені – велике мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес”.
“Я стільки накричався за ці 50 років, навіть більше. Так накричався, що не хочеться. Але тепер, зараз я місяці три не був на сцені, починаю з дружиною розмовляти і раптом вона мені каже: “Ти чого так голосно розмовляєш? Та я ж біля тебе стою, сиджу. Я тебе чую. Ну чого ти так голосно? По-моєму, пора тобі вже на сцену”. І це правда. І хочеться, і колеться, і розчаровуєшся, і знову зачаровуєшся”.
“Господу Богу все добре вдалося – і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість – ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою”.
Джерело: depo.ua
Підтримайте проект на Patreon
