Замок п’ятисот скульптур: репортаж з одного з Чудес України

492
Будинок Голованя – Одне з семи див Волині

Почесний житель Луцька 38 років будує будинок-музей з 500 скульптурами

У старій частині Луцька, неподалік замку і костьолу Петра і Павла, є особняк-фортеця на березі річки Стир. Вранці заморозки -5, але господар зустрічає нас в шортах і з “душею нарозхрист” – тільки що плавав. “По-спартанськи живу. Підтримувати форму треба”, – пояснює власник будинку, знаменитий скульптор Микола Головань.

Генію багато не потрібно. Скромна кімнатка-кухня і двоє котів. Де Микола Микитович спить, незрозуміло – може, взагалі не спить: у його будинку і у дворі незліченна кількість барельєфів, статуй. Неймовірно, що, маючи лише 24 години на добу, людина все це могла створити. Недарма будинок Голованя – одне з семи “Чудес Волині”, в п’ятірці найдивовижніших споруд України. А ще – справжнє місце сили, волі і духу.

Будинок Голованя – Одне з семи див Волині

Біографія легенди: циркач, художник і будівельник

Микола Микитович веде до натопленої заради гостей кухоньку. Вона завалена фотографіями, виробами, книгами, статуетками, начинням і продуктами, за якими не відразу розгледиш багате оздоблення стін і каміна. Господар заварює каву і розливає “натуральний львівський віскі”, із задоволенням говорить про себе, занурюючись в далекі спогади.

Як з дитинства не розлучався з замальовками, вступив до студії при палаці піонерів, і перший учитель був схожий на Раджа Капура. Училище у Львові, студентська юність в одних штанах круглий рік, перший “хліб”…

“До реформи 61-го року були ще довжелезні купюри, і мені ними видали в редакції газети 200 рублів гонорару, – згадує Головань. – А тоді стипендія була 20”.

Підробляв вантажником, газетним художником, натурщиком. На 4-му курсі взяв академвідпустку і поїхав до Криму перечікувати творчу кризу. Якось вдавалося і підробляти, і альбом наповнювати. Спортивну секцію відвідувати і з парашутом стрибати.

Будинок Голованя – Одне з семи див Волині

“Сильний, м’язистий був – в цирку номер дали, виступав на брусах!” – посміхається Микола Микитович.

Диплом змусив залишити циркову кар’єру. Зате повернувся до батьківського будинку, збудував майстерню, сам розписав, мозаїку виклав.

“То був мій час свободи. Посиденьок з друзями і грандіозних планів, – згадує майстер. – Але батько помер, хата спорожніла. Потім її знесли, мої мозаїки пішли під бульдозер. І я зрозумів: найщасливіший час пішов з ними разом”.

Будинок на Лютеранській. Всіх деталей не розгледиш і за день

Якщо не постаратися, то нічого не отримаєш, одного разу зрозумів скульптор. І запропонував міському парку оформлення своїми творіннями. У тиждень видавав по дві скульптури, старався.

“І за всі заслуги “виходив” в міськраді ділянку землі, – розповідає. – Там було болітце з хащами, але я завжди мріяв жити біля річки. Летів як на крилах писати заяву. Сплатив 19 рублів збору, і дали дозвіл на будівництво”.

Проект зробив відомий волинський архітектор Ростислав Метельницький – простіше, аби затвердили. Поки утряс всі формальності, чимало побігав з могоричами, згадує майстер. 80-го нарешті заклали фундамент.

“Півтора метра вирили і цоколь на метр у висоту – річка поруч, болотистий ґрунт, – описує складності процесу Головань. – Потім ще шукав полями некондиційний бетон на закидачку – тоді за п’ятірку можна було завантажити ним КамАЗ і привезти. Рідким доливав. Всього на фундамент пішло 200 тонн”.

Верхній ярус. З’явився з вражень від ватиканського собору

У 80-х не те що крани-маніпулятори – цегла була рідкістю. Виписати будматеріали проблематично, кожну дрібницю треба дістати. Цеглу Головань роздобув, коли зносили казарми. Робочих найняв – дивиться, косо-криво і з перекурами. Плюнув, всіх відправив:

“Думаю, я речі серйозніші робив, і цього навчуся”.

І став сам зводити будинок по камінчику.

38 років минуло, а всередині будинку все ще склад і майстерня, він практично безлюдний. Але господар задовольняється мінімумом і кожну хвилину присвячує роботі. Зібрав малюнки покійного сина-коваля, готує експозицію для виставки. Із задоволенням екскурсії приймає – каже, у нього вже вся Європа побувала і Америка.

Будинок Голованя – Одне з семи див Волині

На матеріали підкидають час від часу грошей добрі люди: на одну пенсію багато не побудуєш. Володимир Павлик, місцевий громадський діяч, письменник і близький друг Голованя, відвідує його майже кожен день, і не з порожніми руками. Скоро, каже, презентує книгу про великого скульптора, а наразі кожен день записує його висловлювання.

“Щоб тебе бачили, треба себе показувати, – цитує Миколу Микитовича письменник. – Або ось: “І мудрість, і молодість – це валюта”.

Нове хобі: вставки з пляшок

Вернісаж: Мадонна і цегла XV століття

Коли-небудь тут буде шикарний музей. Але він не поміститься в межах садиби архітектора. Зараз це склад шедеврів, звалених абияк – кажуть, їх тут не менше 500. В кам’яних вазах цвітуть троянди, на точених лавочках дрімають кішки, в темно-зелених стінах ротонди грає сонце. Вмуровані різнокольорові пляшки – нове захоплення Миколи Микитовича. Під ногами – прямокутні заготовки зі скельцями і запасена склотара.

“Цю русалку я врятував, коли парк розоряли. Ось у мене на тему Різдва – Марія, Йосип, царі… Ці мати з дитиною ще від батьківської старої хати залишилися, – показує багатства майстер. – А ця робота називається “руки і ноги скульптора”.

А разом – повний творчий хаос: видно, що він, як Леонардо да Вінчі, одночасно хапається за кілька справ і, думаючи про ротонду, потроху закінчує дворик з пічкою для барбекю.

Задній дворик. Мадонна з немовлям біля стіни, за якою кузня

Головань – символіст і любитель загадок. Арка над його воротами починається по краях і відсутня в середині: така задумка! А є роботи без секрету, а просто з душею.

“Балкони прекрасні – ми їх ще з сином робили. А на фронтоні – моя головна робота, барельєф “Моя родина”. Йому вже 25 років – виліпив, коли діти маленькими були. Найкращі мої роки…” – продовжує екскурсію господар будинку-вернісажу.

Задній дворик теж присвячений родинним спогадам. Це затишний майданчик під покровом старого каштана. Сумний ангел і Мадонна з немовлям, і ціле зібрання творів Голованя-молодшого. Історія в садибі буквально під ногами валяється. В огорожу і підлогу вмуровані мічені цеглини.

Будинок Голованя – Одне з семи див Волині

“З кладки часів старого Лучеська! – пояснює господар. – Діставав по цеглинці, на звалищах шукав”.

У постаменті Мадонни – цегла XV століття! В огорожі і постарше є, на одному навіть увічнився випадковий відбиток собачої лапи. Та й каштану вже під 90 років. Він дістався Голованю разом з ділянкою і вже майже підпирає стіну будинку. Але тут так заведено: справжню красу бережуть до останнього.

Кожен день Головань обходить володіння, прибирає наскидане сміття.

“Дрібниці. Ось в 90-х тут жах що творилося, – згадує він. – Скільки моїх робіт тоді покалічили вандали! Якби вони не пропали, я зараз, може, на розкішному автомобілі б їздив”.

Фуршетна зона. У стіл і паркан вмуровані пляшки і цегла

Час збирати каміння і друзів

Головань давно вже не журиться за втраченими творами.

“Головна втрата – мій син”, – зітхає.

Микола пішов у кращий світ 13 років тому зовсім молодим. У будинку Голованя майже кожен камінчик присвячений його пам’яті. Приймаючи гостей, господар ставить чарку з скибкою хліба біля його фотографії. Син пішов по стопах батька. За його ескізами і рукописів Микола Микитович вже створив кілька робіт. Вся спадщина піде в дворик-музей Голованя-молодшого.

“Головне, що він у мене був”, – повторює 75-річний скульптор.

Від замовлень Головань останнім часом відмовляється: здоров’я вже не те.

Будинок Голованя – Одне з семи див Волині

“Не без винятків. Ось братові режисера Саніна (фільм “Поводир”) пам’ятник я зробив”, – говорить він.

У Берестечку хрест пам’яті загиблим козакам поставив. Але віднедавна Головань далеко не вибирається. До лікарні потрапив, коли вже прихопило. Будинок-майстерня – його дитина, розрада, гордість і тривога. Скульптор став хранителем кам’яних скарбів і мріє лише закінчити експозицію пам’яті сина.

“Я вже збирач каміння”, – говорить про себе почесний громадянин Луцька.

Ковтає пігулки і продовжує працювати. Радіє, що дозволили узаконити будинок (приватизувати поки не дають: заповідник). А нещодавно міська влада дала техніку і добро, щоб скульптури, позанедбані в парку Лесі Українки, впорядкували на одній алеї.

“Гідні роботи”, – каже про свою творчість Головань.

Головні цінності майстри сьогодні – будинок-вернісаж, річка, зустрічі з людьми. З них він черпає силу і натхнення.

“Шкода, що не побачив світ. У ті часи коштувало заздріснику слово шепнути куди треба – і поїздка накрилася”, – зітхає Микола Микитович.

Бажаючі допомогти скульптору закінчити проект пам’яті сина можуть писати йому на електронну пошту april01@ukr.net.

Вірні друзі майстра

Містика та химери: підземні таємниці

Микола Головань не любить, коли його дітище називають “будинком з химерами”. Але в певному сенсі слова назва маєтку підходить, особливо якщо придивитися в сутінках і подумати про Середньовіччя. Будинок-фортеця відмінно вписався в місцевість: неподалік Гниле урочище і, подейкують, підземні ходи княжих часів. Олексій Златогорський, директор “Спеціалізованої установи Волинські старожитності”, знавець луцького підземного світу, теж про них чув. Але не з наукових джерел, а з легенд.

“Чи існують взагалі, не знаємо – археологічні дослідження не проводили. А сьогодні пошук підземель через Стир виглядає нереально: занадто дорогий проект”, – говорить він.

Про старовинні підземелля вперше згадали польські мандрівники в нотатках початку ХІХ століття, 1873-го польський дослідник Тадеуш Стецький теж про них коротко писав. Освіжили тему вже в наш час.

“Гниле урочище – болотиста місцевість. З точки зору геології, морфології ґрунтів, робити підкопи, підземні переходи через річку там найзручніше”, – міркує Златогорський.

Нічого дивного – весь старий Луцьк на підземеллях стоїть. Від кам’яних будівель вони йдуть углиб на 2-3 поверхи, з’єднуються між собою мережею.

Замок Любарта. Колись з'єднувався підземними ходами з костьолом і, можливо, рікою
Замок Любарта. Колись з’єднувався підземними ходами з костьолом і, можливо, рікою

“Є хід від замку Любарта до костьолу єзуїтів, але нерозчищений. Розкопали і відкрили для відвідувачів лише частину галереї під самим костьолом”, – розповідає краєзнавець і дослідник.

Щовесни талі води пробивають нову дірку – над системою підземель утворюються провали. Для краєзнавців не секрет, під якими будівлями є галереї.

“Збиралися будувати офісний будинок, я оглянув – розкопки треба проводити там років 20. Інвестора на такий проект не знайти, – пояснює Златогорський. – Тому луцькими підземеллями толком і не займалися. За радянських часів застосовували під овочеві бази або засипали сміттям”.

А ось в Литві, Польщі, наприклад, їх пестять і плекають.

“У старому Любліні в одній такій кам’яниці влаштували етнокафе, назвали його “Біси”. Кладку зберегли – жодної штукатурки, – розповідає дослідник. – Від туристів немає відбою”.

За метеріалами: Обозреватель,  ua.igotoworld.com, Вікіпедія

Стежте за нами!