Як сталося, що маленьке об’єднання євреїв створило світову релігію? Чи справді жив Ісус Христос? Чому відбувся розкол між католиками та православними і хто у цьому винен? Про це – у статті WAS.
Історичність Ісуса
Християнство, одна з найпотужніших світових релігій, з’явилася й оформилася у перші століття нашої ери на сході Римської імперії – у Палестині. Власна, “наша ера” і настала саме після народження Ісуса Христа – ключової фігури християнства.
Частина істориків притримується думки, що Ісус Христос є реальною особою, яка жила у першому столітті нашої ери. Але у нас немає точних даних, щоб з упевненістю говорити, коли народився Ісус: 25 грудня чи 7 січня, хто його сім’я, як він почав проповідувати і створив церкву. Одна з перших небіблійних згадок про Ісуса Христа належить давньоримському історику Тациту, який народився через приблизно двадцять років після смерті Ісуса. Він писав у свой праці “Аннали”: “Той, хто спричинив цю назву [християни], Христос, був підданий смертному покаранню за часів правління [римського імператора] Тіберія прокуратором Понтієм Пілатом”.
Та абсолютну більшість інформації, яку ми знаємо про засновника християнства, ми черпаємо з другої частини Біблії – Нового Заповіту. Біблія є ключовою книгою усіх християн світу, яких зараз налічується понад два мільярди.
Перші християни
На початку свого існування християнство було маленькою групою євреїв. Вона обʼєднувала у першу чергу небагатих людей, які увірували у вчення Ісуса. Чому саме небагатих? Бо Ісус у своїх проповідях акцентував на тому, що багатшим важче потрапити до Царства Небесного (Євангеліє від Марка 10:23 “Як тяжко отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!”). Водночас, на відміну від юдаїзму – закритої релігії лише для євреїв – християни майже з самого початку приймали до своєї спільноти усіх, хто увірував у Ісуса Христа та його воскресіння. Ісус, за словами його послідовників, був розіп’ятий на хресті, де й помер. Але через три дні воскрес і піднявся на небо, перед тим показавшись своїм послідовникам.
Найближчих послідовників Ісуса Христа називають апостолами, що з грецької перекладається як “посланець”. Ісус після свого воскресіння дав учням наказ проповідувати слово Боже й навертати до християнства язичників та невіруючих. Першопочатково таких апостолів було дванадцять.
Саме на них через п’ятдесят днів після вознесіння Ісуса на небо зійшов Святий Дух – ще одне уособлення бога. Це зішестя дало апостолам магічні здібності та наснагу у проповідях, а також володінню іншими мовами – усе для початку проповідницької діяльності.
Апостоли почали розбудовувати церкву й общину, перша така спільнота з’явилася саме у Єрусалимі, священному місті для християн, іудеїв та мусульман. Спільнота була демократичною та рівною, мала спільні трапези, які називалися “агапе”. Община піклувалася про немічних членів та займалися благодійництвом. Також часто користувалися спільним майном, адже община не була багатою, тож це було необхідністю для виживання.
Ось що писав про діяльність спільноти Тертуліан, один перших християнських письменників у ІІ столітті після Різдва Христового: “Я хочу тепер сказати чим займається група християн… З’єднуючися узами однієї й тієї ж віри, однієї й тієї ж моральності, ми складаємо ніби одне тіло. Ми збираємося, щоби молитися Богові вселюдно, догождаючи йому, молимося про імператорів, про їхніх міністрів, про владу, про мир, про добробут усього світу, про віддалення кінця світу. Ми збираємося, щоб читати Священне Писання, з якого здобуваємо необхідні для нас свідчення й настанови відповідно до обставин.
Головують старійшини (пресвітери), які здобувають цей сан не через купівлю, а завдяки своїм чеснотам. Діло Боже ціною золота не продається. Якщо ж маємо ми скарби, то здобуваємо їх не шляхом торгівлі вірою. Кожен щомісяця або в інший час, коли тільки забажає, вносить певну помірну суму, скільки може і скільки хоче; збір цей залежить цілковито від доброї волі. Ця каса благочестя витрачається не на бенкети й розпусту, а вживається для харчування та поховання убогих, для підтримки незаможних сиріт, на утримання служителів, знесилених старістю, для полегшення долі нещасних, які потрапили у корабельну аварію. Якщо знайдуться християни, заслані до копалень, ув’язнені до темниць, виселені на острови за віру, що вони її сповідують, то і вони отримують від нас допомогу.”
Таке ставлення сприяло швидкому поширенню християнського віровчення, кількість навернених росла, з’являлися нові общини у різних містах Римської імперії. Навіть серед вищих верств населення християнство почало вкорінюватися, адже нова релігія приваблювала заможних людей ідеєю безконфліктного співжиття з підлеглими, слугами та рабами, які підкорялися християнським настановам.
Як були влаштовані общини
Християнські общини очолювалися пресвітерами, дияконами та єпископами. Пресвітери керували общиною, диякони забезпечували усім необхідним для проведення богослужінь і спільних трапез, а єпископи вели усі господарські справи і відповідали за спільне майно громади. З часом через впливовість посади єпископи стали керівниками общин. Тому зараз статус єпископа є одним з найвищих у всій церковні структурі.
Чим більшими ставали общини, тим більше з’являється посад: іподиякони, привратники. Більша община – більша відповідальність, і серед єпископів з’являються митрополити – керівники найбільших християнських общин – єпархій, сформованих переважно в центрах провінцій Римської імперії. На початку IV століття таких єпархій було чотири: Римська, Александрійська, Антіохійська та Єрусалимська. Пізніше додалася Константинопольська.
Гоніння християн
У Римській імперії ідея християнства спочатку ігнорувалася: для влади християнство було черговим культом, яких в імперії були десятки. Та кількість християн росла, і це не могло лишитися непоміченим, стало дратувати владу.
Імператор Нерон після великої пожежі у Римі 64 року звинуватив у цьому християн, і, за словами історика Тацита, жорстоко з ними розправився: “Їхнє [християн] убивство супроводжувалося знущаннями, бо їх одягали в шкури диких звірів, щоб вони були роздерті на смерть собаками, розпинали на хрестах, або приречених на смерть у вогні підпалювали з настанням темряви заради нічного освітлення.”
Оскільки християни відкидали будь-яких інших богів, у тому числі римських, це призвело до гонінь, найвідомішими з яких стали гоніння за правління імператора Діоклетіана. Воно тривало десять років, у християн відбирали майно, забороняли судитися, змушували відректися від віри, навіть спалювали живцем. Багатих чиновників-християн позбавляли посад, а вільновідпущеників, які перестали бути рабами, повертали назад у рабство.
У 313 році велике гоніння завершилося Міланським едиктом, у якому два імператори – Ліциній та Костянтин – проголошували релігійну терпимість у Римській імперії. В едикті вказувалося, що християнам мають повернути всю власність, яку забрали під час переслідувань.
Існує легенда про імператора Костянтина і те, як Бог допоміг йому перемогти. Коли Костянтин йшов маршем із військом, він побачив над сонцем знак хреста і напис грецькою “цим переможеш”. Вночі імператору наснилося, як Ісус Христос пояснює йому, що треба використати знак проти своїх ворогів, що Костянтин і зробив перед битвою і переміг ворога.
Перший Вселенський Собор: аріанство
Незважаючи на допомогу від Ісуса, імператор Костянтин майже до кінця життя був язичником, охрестившись лише перед смертю. Але це не завадило йому втручатися у церковні справи. Для цього він увів практику проведення великих церковних з’їздів, які отримали назву Вселенських Соборів, куди з’їжджалися усі великі церковні чини тогочасного світу. Звісно, що зібрання відбувалися під покровительством імператора. На першому такому з’їзді у 325 році в місті Нікея було зроблено дві важливі справи: домовлено про те, коли святкувати Великдень, і визнано аріанство єрессю.
Християнство було молодою релігією, і багато християн по-різному трактували стало багато, і багато з них трактувало вчення Ісуса по-своєму. Великого масштабу набрав рух християн на чолі із єпископом Арієм з Александрії. Арій вважав, що Ісус Христос не є рівним Богу, а лише посередник між Богом і людьми. Значна частина єпископів і сам імператор Костянтин були проти такого визначення, тож аріан було визнано єретиками, самого Арія було заслано до Іллірії (сучасні Балкани), а його твори знищені. Для того, щоб закріпити єдиний формат віри, було написано й підписано усіма церковними ієрархами Нікейський символ віри.
Християнство крокує Європою
Після того, як християнство стало законною релігією, поширення вчення Ісуса Христа пішло значно швидше. Адже християнські громади отримували різноманітні привілеї від влади, і бути християнином ставало круто. Першими християнізованими державами стали Вірменія у II столітті та Грузія у IV столітті. Просвітником цих народів вважається Месроп Маштоц, який, за переказами, створив вірменську та грузинську абетки та переклав Біблію вірменською.
У Європі християнізація збіглася в часі з великим переселенням народів, через що християнство поширювалося серед варварів як військовим шляхом, так і через торгівлю. У V-VI століттях християнство поширюється серед народу лангобардів на півночі Італії та серед франків, які проникли на територію сучасної Франції. У 496 році франкський король Хлодвіг зробив на території Франції те, що через 400 років зробить Володимир Великий – запровадив християнство як офіційну релігію.
На Британських островах, які були частиною Римської імперії, першими християнізували племена бриттів, після них – ірландців. Останніх хрестив святий Патрік, який вважається національним святим ірландців. Можливо, ви знаєте, що у День святого Патріка прийнято одягатися в зелений колір і пити пиво. Шотландтські племена піктів, каледонців, скоттів хрестилися у V-VI століттях. Германські племена англосаксів, які прийшли на територію Британії з Європи, були язичниками. Тож почалися гоніння християн, проте у підсумку англосакси асимілювалися й прийняли християнство також.
Християнство та слов’яни
У південно-східній Європі, де жили різні племена слов’ян, християнство поширювалося спочатку через війну. Так протягом двох століть Візантія – східна частина колишньої Римської імперії – намагалася християнізувати сербів. Перші спроби були невдалі, але у підсумку серби стали одним з найбільш релігійних народів Європи. У 865 році християнство оголошено офіційною релігією болгар.
Кирило і Мефодій (Методій) – святі, які походять з території сучасної Македонії, створили центри християнського просвітництва в Моравії та Паннонії (сучасні Угорщина та Чехія). У IX столітті вони розробили слов’янську абетку, чим, фактично, зламали уявлення про те, що лише три офіційні мови християнства, єврейська, грецька та латина, можуть бути мовами проповіді слова Божого. Тоді ж слов’янська писемність стає вододілом: якщо на сербів, болгарів, словаків більше впливала східна візантійська церква, то на поляків, чехів, північних слов’ян – західна римська церква.
Своєрідною була християнізація Русі, яка почалася наприкінці IX століття і пов’язана з іменами княгині Ольги, Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Саме вони найбільше доклалися до утвердження Русі як християнської держави. У 988 році князь Володимир прийняв візантійський східний тип християнства, чим, фактично, обрав сторону у протистоянні західної католицької та східної православної церков. Втім, процес християнізації не був простим: у різних місцях спалахували повстання язичників, для яких християнство було чужою релігією.
Піднесення Риму
Християнство на заході і сході Римської імперії мало певні розбіжності.
Якщо на сході головні церковні чиновники підкорялися імператору, то на заході церковні чиновники намагалися стати рівноправними гравцями, фактично дублюючи владу монархів. Особливу силу мав римський єпископ, влада якого пізніше оформилася у чин Папи Римського.
Це сталося через кілька причин. По-перше, Рим був столицею імперії. По-друге, саме у Римі проповідували й загинули апостоли Петро та Павло, яких вважали засновниками Римської церкви. До того ж, поширення набуло вчення про те, що після вознесіння Ісуса Христа на небо апостол Петро став намісником Бога на Землі. Відповідно, римський єпископ успадковує авторитет апостола Петра та Ісуса Христа.
Через віддаленість від Константинополя римські єпископи були більш незалежними у своїх діях від імператора, на відміну від східних єпископів-патріархів.
Іконоборство
Вселенські собори, про які ми розповідали, відбувалися нечасто: протягом IV-VII століть їх відбулося всього сім, але кожен мав велике значення. Переважно збиралися через єресі та серйозні релігійні питання: вчення про Святу Трійцю, природу Ісуса Христа тощо.
Одним з важливих питань, через яке довелося скликати Сьомий Вселенський собор, стало питання іконоборства, тобто боротьбою проти ікон і їхнього шанування. Противники ікон вважали, що Ісуса Христа неможливо описати як людину, та й сама Біблія забороняє ідолопоклоство. Цю думку підтримували відомі богослови – Іван Златоуст, Григорій Великий, Василь Великий. З іншого боку були Іван Дамаскін, Феодор Студит, Андрій Критський. Вони вважали, що все надчуттєве певною мірою відображається у в матеріальному, а видиме здатне бути образом невидимого. До всього, Ісус Христос був людиною, отже був видимий в образі.
Суперечки призвели до того, що ікони, мозаїки та фрески знищувалися масово, іконоборці й іконошанувальники вбивали один одного, і це відбувалося на вищому державному рівні. Так, наприклад, константинопольського патріарха Германа І через небажання підтримувати іконоборця-імператора було відправлено у заслання. Новий патріарх імператора підтримав.
Тож, щоб припинити цю боротьбу й не допустити громадянської війни, імператриця Ірина скликала Вселеньский собор, який відбувся у м. Нікея у 787 році. Іконоборців було засуджено, а собор постановив, що шанування ікон є доказом, що Бог втілився істинно. Проте вшановуючи ікони, слід утримуватися від поклоніння, яке належить лише Богу. У підсумку Західна церква теж підтримала це рішення, проте питання ікон у західному світі було менш важливим, що можна помітити, порівнявши православні й католицькі храми у наш час.
Велика схизма 1054 року
Після того, як столицю Римської імперії перенесли до Константинополя – “Другого Риму”, статус константинопольського єпископа різко зріс. Але сам римський єпископ вважався першим серед рівних через апостола Петра, якого сприймали як першого римського єпископа.
Константинопольські єпископи-патріархи у підсумку домоглися у зрівнянні себе в правах з римською кафедрою. І, якщо римська кафедра виводила своє існування від апостола Петра, то константинопольска – від апостола Андрія Первозваного.
Проте стати рівними не було ціллю Константинопольского патріархії, вони хотіли отримати першість. Звісно, римські Папи цьому противилися, і це виливалося у суперечки. Відігравало роль і те, що на заході Церква була сильніша за державну, тоді як на сході константинопольські патріархи підкорялися імператору й були змушені його слухатися.
Підсилювало розділення й те, що західна церква послуговувалася латиною, тоді як східна – грецькою мовою. Це сприяло ізоляції одна від одної, різні філософські традиції призводили до сприймання один одного не єдиними християнами, а людьми різної віри. Це виливалося у те, що по-різному правилися служби, були свої локальні свята та святі.
Розділення було тривалим процесом, проте остаточний розрив сформувався у IX – XI століттях, коли Папа Римський Миколай намагався плести інтриги проти константинопольського патріарха Фотія. Візантійський імператор Никифор навіть заборонив спілкуватися патріарху з Папою через це, однак пізніше вони помирилися.
Та вже ж розрив став неминучим у тому числі через зони впливу: римська церква претендувала на Балкани, а Константинополь – на південну Італію. Тож, у 1054 році представники Риму та Константинополя обмінялися анафемами – церковними прокляттями. Таким чином Папа Лев IX і патріарх Михаїл закінчили існування єдиної помісної церкви, відбувся розкол на католицтво та православ’я.
Християнський світ Середньовіччя
В XI столітті в Європі було неспокійно: з’являлися нові міста, кількість населення росла, а от землі, щоб прогодувати населення, більше не ставало. Селян закріпачували, а вони втікали до міст. Дрібні лицарі відчували нестачу і грошей, і землі, тож займалися захопленням помість та грабунками, що було ризиком для великих землевласників та Церкви. Та й самій Церкві було неспокійно, бо доводилося боротися за владу із королями.
Водночас Європа єдналася економічно: зростала торгівля між державами, відбувалася колонізація земель на Півночі, Центрі та Сході Європи під приводом християнізації. Церква також виступала арбітром, який вирішував конфлікти між королями та населенням. А сотні тисяч людей ходили на прощу: в Єрусалим, до мощей святого Петра в Римі та святого Якова у Компостелі в Іспанії. Тож, Західна Європа об’єднувалася довкола ідеї приналежності до віри Христової, яка була більш надійна й стала, на відміну від світської влади. Тогочасний європеєць мислив себе у першу чергу християнином, а вже потім французом чи італійцем. Це дозволило статися наймасштабнішим походам Середньовіччя – Великим хрестовим походам.
Великі хрестові походи
Рис, гречка, лимони, абрикоси, кавуни, цукор, шовкові тканини, скляні дзеркала – абсолютно звичні для нас, європейців, речі. Проте з’явилися вони в Європі не самі по собі – їх привезли хрестоносці, коли поверталися з походів зі Сходу майже тисячу років тому.
У XII столітті в Західній Європі утверджувалося уявлення, що на Сході є велика кількість багатств, там течуть ріки меду та молока. Італійські купці з Венеції, Пізи, Генуї та Барі привозили прянощі, шовкові тканини, парадну зброю та предмети розкоші, тож люди вірили, що заволодіти багатствами Сходу цілком реально. Цю ідею поділяли усі: великі землевласники бачили можливість збільшити багатства й заволодіти новими територіями, дрібні лицарі сподівалися заробити грошей, селяни мали надію позбутися кріпосної залежності та врятуватися від голоду.
Цим скористалася католицька церква, ставши натхненником та організатором хрестових походів. У 1073 році мусульмани турки-сельджуки захопили місто Єрусалим, яке належало Візантійській імперії. Після здобуття міста сельджуками відбулася різня та пограбування християнського та юдейського населення. Візантійський імператор Олексій І Комнін направив посланців до Папи Римського, щоб той допоміг звільнити землю від мусульман.
Папа Урбан II підтримав прохання, і почав проповідувати повернення Візантії міста Єрусалим та святині – Гробу Господнього (гробниці Ісуса Христа), яка знаходиться в Єрусалимі. До того ж, серед християн поширювалися історії про переслідування християн з боку турків-сельджуків, і це ще більше розпалювало людей.
Папа Урбан II 27 листопада 1095 року виступив із проповіддю, закликаючи взяти зброю, щоб вирвати з рук невірних Гріб Господній. Усім учасникам походу обіцялося прощення гріхів, загиблим – рай. «Не забувайте, що Бог моїми вустами обіцяє вам перемогу і віддає у ваші руки незліченні скарби невірних! – говорив Папа Урбан – Кожний, хто відправиться для звільнення церкви Божої, удостоїться вінця страдника і заслужить повне відпущення гріхів».
15 серпня 1096 року Папа визначив як дату збору війська хрестоносців. Самі ж учасники походів називали себе пілігримами, а походи – паломництвом, діяннями, експедицією або священною дорогою.
Проте ще до офіційного початку походу стався стихійний похід не лицарів, а бідняків та ченців, яких очолив Петро Пустельник. Ранньою весною 1096 р. десятки тисяч бідняків почали «святе паломництво». Величезний натовп з дрючками, сокирами, косами,
без запасів продовольства, йшов вздовж річок Рейну і Дунаю через Південну Німеччину, Австрію, Угорщину, Сербію та Болгарію до Константинополя. Цей натовп вчиняв погроми та грабунок місцевих жителів, завдаючи жахливих втрат. У серпні 1096 року загони паломників-хрестоносців дісталися Константинополя й переправилися вглиб Малої Азії, де зазнали нищівної поразки від турків-сельджуків неподалік міста Нікея у жовтні 1096 р. Візантійська принцеса та історикиня Анна Комніна писала, що «скрізь лежали тіла вбитих. Коли їх зібрали, це була не купа, не курган і навіть не горб, а величезна гора, таким великим було нагромадження тіл… » Багато хрестоносців потрапили в полон і були продані в рабство. Лише незначна частина зуміла втекти і повернутися до Константинополя.
Лицарі готувалися до походу значно ретельніше: мали кращу зброю – двосічні мечі, списи з металевим наконечником та захист – дерев’яний щит, обшитий металевими пластинами, шолом, кольчуга та лати. У кожного сеньйора були озброєні васали, лікарі, священики, конюхи та інші слуги. Щоб забезпечити себе усім необхідним, частина землевласників продавала або давала під заставу своє майно, яке залюбки купували єпископи.
Армій хрестоносців було кілька, і очолювали їх видатні за походженням люди: графи, князі та герцоги. Наприклад, однією з армій керував Гуго де Вармандуа, брат короля Франції Філіпа 1, син Анни Ярославни, онук Ярослава Мудрого. Похід хрестоносців супроводжувався грабунками і вбивствами. Невідомий католицький автор писав: «Ці банди складалися з авантюристів, злочинців, перелюбників, розбійників і вбивць; грабежі для них – справжня мета походу».
Коли армії досягли Константинополя, імператор Олексій І Комнін погрозами та підкупами домігся від лицарів та знаті васальної присяги: вони зобов’язувалися повернути імперії її землі, які будуть відвойовані у турків-сельджуків. Лише після цього Олексій І переправив хрестоносців до Малої Азії у квітні-травні 1097 р.
У той час турки-сельджуки створили кілька держав, які між собою ворогували, тож не могли протиставити хрестоносцям достойного опору.
Влітку 1099 року хрестоносці прийшли до стін Єрусалиму, який в той час перебував під владою єгипетського халіфа. 15 липня 1099 року місто було взяте штурмом, і протягом 3 днів хрестоносці активно вчиняли погроми, різню та грабунок мешканців. У головній мечеті міста вони вирізали 10 тисяч мусульман, які ховалися у храмі. Літописець писав: «Після великого кровопролиття хрестоносці розбрелися будинками міщан, захоплюючи все, що в них знаходили. Кожний, хто входив у будинок першим… привласнював і сам будинок, і палац, і все, що в ньому знаходилося, і володів усім цим як власним… Ти би міг бачити дивну картину, – одні сарацини були з розбитими головами, що було для них найлегшою смертю; інші, прострелені стрілами, змушені були кидатися з укріплень; треті довго мучилися і гинули, згораючи в полум’ї».
Мети першого хрестового походу було досягнуто, проте за це заплатили життями багато рицарів та місцевого населення.
Після взяття Єрусалима і східного узбережжя Середземного моря було утворено ще дві держави: Єрусалимське королівство та графство Тріполі. Про клятву Олексію І Комніну було забуто.
Поява військово-чернечих орденів
Для захисту новостворених держав та контролю місцевого населення потрібні були люди. Мусульмани намагалися вибити лицарів, а притік нових рицарів з Європи слабшав, незважаючи на активні заклики священиків захищати християнські святині. Відповіддю на такий запит стали рицарські чернечі ордени.
Першим став орден госпіталю святого Іоанна Єрусалимського, який з’явився у 1113 році. Госпітальєри мали піклуватися про хворих і поранених хрестоносців. Засновником ордену був лицар Жерар, а про лікарню госпітальєрів на дві тисяч пацієнтів чутки поширилися всім Сходом. За легендою, сам султан Саладін – головний противник хрестоносців – переодягнувшись старцем, таємно відвідав будинок милосердя.
Керівник ордену мав звання великого магістра, а знаком, за яким можна розпізнати госпітальєрів, був червоний плащ з білим восьмикутним хрестом. Гаслом іоаннітів було: «Бідні – ось наші єдині пани. Допомога хворим – ось наша єдина турбота». Через кілька століть госпітальєри осіли на острові Мальта, і отримали нову назву – Мальтійський орден.
Після того, як госпітальєри відвернулися від своїх прямих обов’язків, вісім госпітальєрів виділилися в окреме братство. Вони присягнули захищати паломників, що йшли до Єрусалима у 1119 році. Єрусалимський король виділив їм частину власного палацу, збудованого на місці храму царя Соломона, від якого вони й отримали свою назву: temple – “храм”. Храмовники, або ж тампілєри носили плащ білого кольору із червоним хрестом, а на печатці храму був зображений рицар та паломник, які їхали на одному коні. Метою ордену було розширення територій хрестоносців та придушення повстань місцевого населення.
Охочі вступити до ордену складали три обітниці: безшлюбності, бідності та послуху. Орден підпорядковувався напряму Папі Римському і мав багато привілеїв. Після поразки хрестоносного руху тамплієри активно розвивали діяльність в Європі. Орден храмовників був дуже багатим, кредитував європейських королів, фактично, став прообразом сучасної банківської системи. Дійшло до того, що у 1307 році король Франції Філіпп IV Красивий заарештував усіх тамплієрів та їхнє майно у Франції, а Папа Римський у 1312 році оголосив про розпуск ордену. Останнього верховного магістра Жака Моле і трьох його помічників було спалено заживо. За легендою, Жак Моле прокляв Філіппа IV до тринадцятого коліна. Проте чекати кінця династії Філіппа IV так довго не довелося: він помер через 14 років, не залишивши нащадків.
Після втрати земель турки-сельджуки об’єдналися для боротьби з хрестоносцями. У 1144 році сельджукський военачальник Імадеддін Зангі оголосив війну проти християн, мусульманські війська завдають поразок хрестоносцям. Відчуваючи загрозу, Папа Євгеній ІІІ закликає провести другий хрестовий похід. І таких спроб буде ще сім, проте жоден наступний похід не зможе стати успішним. Поступово хрестоносці втратять усі завойовані землі. Так, Єрусалим було втрачено у 1187 році. А під час четвертого хрестового походу станеться небачене – християни-католики плюндруватимуть і палитимуть Константинополь, столицю Візантійської імперії, центр православ’я. І навіть створять ряд держав на території Візантії, хоча проіснують вони лише 50 років. Останній, восьмий хрестовий похід – закінчився безуспішно у 1270 році. Після цього спроби Пап зібрати військо й відправити його битися за Єрусалим успіху не мали.
Окремо варто згадати хрестовий похід… дітей. Так, у 1212 році французький підліток Етьєн почав проповідувати, що звільнити Єрусалим зможуть лише безгрішні люди – діти. У підсумку йому вдалося зібрати довокола себе величезний натовп дітей та дорослих, і на сімох кораблях відплисти до Єгипту. У підсумку два кораблі втонули під час шторму, а решта п’ять дісталися портів Єгипту, де дітей продали у рабство.
Авіньйонський полон
Протягом Середньовіччя, яке тривало тисячу років, влада Церкви у Європі була вкрай сильною. Королі були змушені підкорятися Римським Папам і йти їм на поступки, якщо хотіли зберегти владу. Та на початку XIV століття ситуація змінюється: Папа Боніфацій VIII потрапляє в полон до французького короля Філіппа IV Красивого. Період полону Пап отримав назву авіньйонського, на честь міста Авіньйон у Південній Франції, куди вимушено довелося переїхати Папі Римському.
Із 1309 по 1378 рік – майже 70 років – сім римських Пап не були самостійними, а контролювалися французьким королем. Хоча цей переїзд Папи до Авіньйону називається полоном, не уявляйте Папу Римського у в’язниці. Навпаки: Папи активно шукали й витрачали великі суми грошей, щоб утримувати свій двір, розкішні маєтки та бенкети. Для цього продавалася посади у церкві та індульгенції – документи, які посвідчували, що людина заплатила за свої гріхи. У майбутньому це ще відіграє свою роль.
Водночас інші європейські монархи: англійський, німецькі (Священна Римська Імперія), данський та інші виступали проти авіньйонського полону, і вимагали, щоб Папа повернувся до Риму. Вони розуміли, що поки Папа знаходиться під владою французького короля, то їхня влада завжди під загрозою.
У підсумку, так і вийшло, що Папи Римські чекали слушного моменту, щоб втекту від протекції французьких королів. У цьому їм допомогла Столітня Війна між Францією та Англією, куди було витрачено дуже багато ресурсів, і Франція ослабла. Але навіть повернення до Риму не принесло спокою й налагодженню справ католикам, бо почався період “Великого розколу”.
Великий розкол
Розкол, який також отримав назву Західна схизма, стався через національні розбіжності, як-от Столітня Війна між Англією та Францією. Протягом 1378-1414 років в Європі було двоє, а в певний момент навіть цілих троє Пап! Європейські держави визнавали того Папу, який їм більше подобався: Григорія XII визнавали у Середній та Південній Італії, Бенедикта XIII – у Франції та Іспанії, а Івана XXIII – у Північній Італії, Швейцарії та Німеччині. Для того, щоб зупинити розкол, скликалося кілька Соборів. На останньому такому Соборі, який тривав цілих чотири роки – Константському – врешті було знайдено спільну мову й обрано єдиного Папу, якого визнавали усі держави – Мартина V.
Через ці суперечки англійський та французький королі зміцнили свій контроль над католицьким духівництвом і церковними грошима на території своїх держав. А в Італії, Німеччині та Швейцарії, де політична влада була децентралізована, Папа Римський зміг зберегти значний вплив. Саме там і почалася криза католицизму, яка призвела до створення нових течій у християнстві у XVI столітті
Чому почалася Реформація
Репутація католицької церкви на початку XVI століття була підірвана корупцією, симонією – продажем церковних посад – та торгівлею індульгенціями. Останні стали настільки масовими, що були розроблені спеціальні бланки, куди можна вписати своє ім’я, і таким чином позбутися всіх гріхів і точно не потрапити до пекла. А про розпусне життя церковної еліти ходили легенди.
Чого варті тільки історії про родину Папи римського Олександра VI Борджіа та його дітей: сина Чезаре та доньку Лукрецію. Олександр VI активно торгував посадами, зробив свого 17-річного сина Чезаре кардиналом, конфісковував майно неприятелів, а своїх ворогів отруював. До всього, його звинувачували у сексуальних стосунках із власною дочкою Лукрецією. А от Папа Лев X славився любов’ю до полювань та бенкетів, на які витратив всі свої гроші та навіть гроші, які накопичили попередні Папи. І цього було мало, тож довелося більш активно продавати індульгенції. Звісно, це викликало величезний осуд простого народу та інтелектуалів тієї доби. Особливо помітним невдовлення було там, де влада Папи була сильною: у Німеччині, Швейцарії та Італії.
Лютеранство
31 жовтня 1517 року Мартін Лютер, монах і теолог, активно виступив проти продажу індульгенцій. Також він вважав, що єдиним джерелом у питаннях віри є Біблія, а не правила й канони, які розробила Церква, бо це лиш людські вигадки. Мартін Лютер виступив проти вшанування ікон, бучних святкувань церковних свят, дорогого одягу священиків.
Звісно, католицька церква не могла підтримати позицію Лютера, тому його оголосили єретиком та відлучили від Церкви. Проте релігійній єдності в Західній Європі настав кінець.
Просте населення та деякі німецькі правителі Лютера підтримали і стали прихильниками нової течії християнства – лютеранства. Саме таку назву отримало вчення Мартіна Лютера, яке стало фундаментом для Реформації й початку протестантського руху.
Звісно, Церква не планувала так легко здаватися, тож у Німеччині почалися релігійні війни між протестантами та католиками. У 1555 році війну було припинено й підписано у місті Аугсбург релігійний мир, за яким визнавалося рівноправ’я католиків та протестантів у німецьких землях.
Кальвінізм
Проте ідеї Реформації вийшли за межі Німеччини. Так, у місті Женева, що у Швейцарії, під впливом лютеранських проповідників з’явився новий напрям протестантизму – кальвінізм, названий на честь француза Жана Кальвіна, який свого часу переїхав до Женеви й став її політичним та релігійним керівником. Кальвіністи вигнали з Женеви католицьких священиків, і взяли всю владу в свої руки. Кальвінстська церква контролювала всі сфери життя, заборонила відзначати свята із танцями та піснями, прикраси та святковий одяг. За будь-які порушення людей жорстоко карали. Так, за рішенням Жаyа Кальвіна було страчено семирічного хлопця, який вдарив матір. Тих містян, які не приймали нові правила життя, виганяли з міста або страчували.
У чому ж полягала суть вчення Кальвіна? Він вважав, що доля кожної людини вже визначена наперед, і лише Бог може вирішити, куди потрапить душа людини після смерті: до пекла чи раю. Але, незважаючи на це, потрібно щиро й багато працювати та накопичувати гроші, оскільки багатство є ознакою Божого благословення.
Таке вчення припало до душі багатьом людям в різних країнах, де почало розвиватися підприємництво. Так, жителі Нідерландів стали кальвіністами. Багато прихильників кальвінізму з’явилося в Угорщині та Польщі. У деяких країнах вони отримали власні назви: у Шотландії кальвіністів називали пресвітеріанами, у Франції – гугенотами, а в Англії – пуританами. Останні активно мігрували до колоній в Північній Америці, оскільки англійське суспільство їх не дуже приймало, і там пуритани-кальвіністи мали велику причетність до створення Сполучених Штатів Америки.
Гугенотські війни
У Франції кінця XVI століття протистояння між католиками та кальвіністами-гугенотами тривало понад 35 років і отримало назву гугенотських релігійних воєн. Французькі аристократи поділилися на два табори: католиків очолювали герцоги Гізи, а гугенотів – принци Бурбони. Північ Франції була католицькою, а південь – гугенотським.
Точкою відліку у війні історики називають 1 березня 1562 року, коли у маленькому містечку Вассі герцог Гіз напав на гугенотів, які прийшли на богослужіння: загін герцога вбив 23 мирян та поранив майже дві сотні людей. Париж, у якому більшість населення була католицькою, зустрів Гіза як героя. А для гугенотів трагедія у Вассі стала моментом неповернення. Почалася війна.
Найвідомішим моментом війни між католиками та гугенотами є різня святого Варфоломія, яка сталася в ніч на 24 серпня 1572 року у Парижі. Лідерів гугенотів, які приїхали до міста на Сені на запрошення короля, підступно вбили католики Гізи. У підсумку загинуло понад десять тисяч людей. Звісно, це лиш розбурхало гугенотів, про жодні договори не могло йти мови. Гугеноти вимагали змінити короля, і навіть створили на півдні Франції власну гугенотську державу, яку очолив Генріх Наваррський, на що французи-католики відповіли Лігою – федерацією католицьких північнофранцузьких міст. Лігу очолив герцог Генріх де Гіз, який хотів змістити поточного короля Франції і сам стати королем.
Проте у ці плани вніс зміни випадок: короля Франції убив релігійний фанатик, в країні запанувало безвладдя, тож дворяни-католики погодилися визнати королем гугенота Генріха Наваррського, але за однієї умови – він має перейти в католицизм. На цю умову Генріх відповів фразою, яка стала крилатою: “Париж вартий меси!” (месою називається католицьке богослужіння).
У 1584 році Генріх IV став королем Франції, а ще за чотири роки було прийнято Нантський едикт, за яким припинялися релігійні війни у Франції. Католицька віра визнавалася панівною у Франції, проте гугеноти могли вільно сповідувати свою віру та мати свої релігійні громади в усіх містах, окрім Парижа. Також гугенотам дозволялося займати будь-які державні посади. Як гарантія, гугенотам дозволили залишити на півдні Франції двісті фортець із гарнізонами та мати окрему 25-тисячну армію.
Контрреформація
Католицька церква важко переживала Реформацію, оскільки багато країн Європи розірвали зв’язки з Папою Римським: Англія, Швеція, Данія, Норвегія, частини французьких та німецьких територій. У відповідь на це Папа Римський Павло ІІІ у 1542 році створив новий орган в структурі Церкви – Конгрегацію верховної інквізиції. Це суд, який мав боротися із поширенням єресі. Цьому суду інквізиції підпорядковувалися усі інші інквізиції й він міг діяти по всьому світу. Спійманих лютеран чи прихильників інших гілок протестантизму могли запросто спалити на вогні.
Папою було створено Індекс заборонених книг. Книжки, які потрапляли до Індексу, вилучалися та спалювалися, а власникам книг загрожував суд інквізиції. Цей Індекс проіснував аж до 1966 року і включав у себе праці Жака Кальвіна, Мартіна Лютера, Миколая Коперника, Рене Декарта, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Еразма Роттердамського та багатьох інших видатних мислителів.
Проте католики розуміли: однією інквізицією прихожан не повернути, тож почали реформувати Церкву. Ці реформи отримали назву Контрреформація. Церковні вчені розробили план змін, який мав покращити ситуацію, а затвердили цей план на Тридентському Соборі в місті Тренто. Зібрання тривали майже 20 років з перервами і закінчилися у 1563 році.
На Соборі було визнано єдиний канон Біблії, порядок і правила богослужінь, перелік догматів та церковних свят. Було вирішено, що Католицька церква єдина має право тлумачити Біблію на противагу протестантам. Пізніше було заборонено продаж індульгенцій. У 1582 році Папа Римський Григорій XIII провів календарну реформу і запровадив григоріанський календар, яким зараз послуговуються у більшості країн світу.
Орден єзуїтів
Частиною Контрреформації стало створення нових чернечих орденів, серед яких варто виокремити єзуїтів. Мета їхнього існування полягала у розширенні впливу церкви. Вони займалися наверненням до християнства у Новому Світі та навчанням нових священиків, для яких відкривали свої колегіуми або школи.
Орден заснував Ігнатій Лойола в 1534 році. Особливістю “Товариства Ісуса” – саме така повна назва ордену – є пряме підпорядкування Папі Римському і те, що єзуїти ніколи не сперечалися з його рішеннями. Орден єзуїтів мав хижу славу серед православних, оскільки на території України активно займався окатоличенням, відкриваючи семінарії.
Християнізація Америки
Після відкриття Нового Світу туди ринулися іспанці та португальці: нові території, скарби та піддані. Разом із шукачами щастя та грошей на кораблях до Південної Америки пливли й священики, для яких це була можливість збільшити свої доходи та паству. Іспанський король, коли відправляв Колумба до Америки вдруге у 1493 році, вказував в інструкції: «Король і королева… нічого так не бажають, як звеличити християнську релігію і привести багато народів до істинного бога… вважаючи справу поширення істинної віри важливішим, ніж будь-яке інше». Для цього діла Колумба супроводжували одразу дванадцять монахів.
Наприкінці XVI століття – через сто років після відкриття Америки – на території сучасної Мексики перебувало понад три тисячі монахів-місіонерів. Вони встигли відкрити чотиреста монастирів, які стали центрами місіонерства.
Насилля було найпершим способом контакту між європейцями та індіанцями. А от після насилля конкістадорів приходили християнські місіонери.
Від них був хоч якийсь позитивний ефект: вони навертали індіанців до християнства, навчали їх іспанської мови, і таким чином наближали їх до статусу людини в очах конкістадорів. Щоб навертати індіанців, місіонери вчили місцеві мови, звичаї та звички місцевого населення. Завдяки цьому було збережено інформацію про індіанську культуру, коли матеріальні пам’ятки: будинки, твори мистецтва, писемності було знищено.
Місіонерська діяльність відбувалася на величезних територіях: від нинішньої Канади до південних районів Чилі. Місіонери були всюди: на узбережжях Тихого та Атлантичного океанів, у горах Андах, в джунглях річки Амазонки, біля русла річки Парани. Монахи проникали в далекі райони сучасних Бразилії, Аргентини та Парагваю.
Щоб християнізація проходила швидше, нові християнські храми будували на місці старих індіанських святинь. Іноді навіть відкривали школи для індіанських дітей. Обов’язково будували укріплення – його називали “пресідіо” – там зазвичай жили солдати. Такі поселення ставали центрами християнізації племен індіанців.
Інквізиція
Одним з найвідоміших символів церкви є образ інквізиції: служби, яка спалювала й катувала людей, які виступали проти церкви.
Інквізицію створили в середині XIII століття, коли довелося організувати цілий хрестовий похід у Південну Францію, де ширилася єресь. Щоб запобігти таким масштабним ризикам, і було затверджено Папою існування нової структури.
Інквізиторами були монахи ордену святого Домініка – домініканці. У них була хороша освіта та надані Папою широкі повноваження. Завдяки своїй ревності у роботі отримали прізвисько “Domini canes” – “собаки Господні”.
Одним з пам’яток епохи інквізиції є трактат “Молот відьом”, написаний Генріхом Крамером та Якобом Шпренгером і виданий у 1486 році. Це один з найвідоміших трактатів про чаклунство та полювання на відьом.
“Молот відьом” поділений на три частини. Перша частина описує природу чаклунства, його зв’язок з дияволом та шкоду, яку воно несе людям. Друга частина дає поради щодо розпізнавання відьом, описуючи їхні ознаки, поведінку та магічні практики. Третя частина присвячена викриттю та покаранню чаклунок, включаючи допити, тортури та страту.
Книга сповнена жахливих описів злочинів, які нібито чинили відьми, включаючи вбивства дітей, шкоду посівам та сексуальні стосунки з дияволом. Автори стверджують, що чаклунство є серйозною загрозою для християнства і його необхідно викорінювати.
“Молот відьом” мав значний вплив на європейське суспільство. Його використовували як легальне обґрунтування для полювання на відьом, яке охопило Європу у XVI-XVII століттях. За різними оцінками, протягом цього періоду було вбито від 50 000 до 100 000 людей, звинувачених у чаклунстві.
Одним з найвідоміших прикладів пошуку і покарання відьом став процес у місті Салем у штаті Масачусетс, США. Англійські пуритани, які заснували місто, відіграли тут головну скрипку.
Зима 1691-92 років була важкою для містян через напади індіанців, хвороби та неврожай. До всього у дочки місцевого пастора з’явилися симптоми невідомої хвороби, і місцевий лікар вирішив, що це сталося через відьом.
У березні було заарештовано троє жінок за підозрою у відьомстві: служницю пастора, жебрачку та сусідку пастора. У підсумку кількість підсудних зросла до понад двадцяти осіб, потрапили під слідство й чоловіки ймовірних відьом. Головував на суді чоловік без юридичної освіти, а головними доказами вини були свідчення потерпілих про те, що їм являлися духи обвинувачених.
У підсумку суд призначив смертну кару дев’ятнадцяти людям, одна людина загинула під час тортур, а двоє – у в’язниці. Процеси переслідування людей, звинувачених у чаклунстві, вдалось припинити за активного втручання глави Гарвардського коледжу Інкріса Матера, який заявив, що суд не повинен розглядати як докази «бачення» жертв — йому належить відомий вислів «нехай краще десять відьом уникнуть покарання, ніж один невинний буде покараний». Завдяки його ініціативі губернатор Массачусетсу розпорядився не використовувати «бачення духів» як докази, припинити арешти і відпустити 28 з 33 обвинувачених, заарештованих на підставі «бачень». Решта обвинувачених були помилувані губернатором у травні 1693 року.
У 1697 році судді Салемського процесу визнали свою помилку, в 1702 році рішення суду було визнано незаконним, але лише у 1957 році влада Массачусетса остаточно постановила скасувати вироки всім засудженим під час цих процесів.
Якщо говорити про Україну, то найвідоміший суд над відьмами відбувся у 1667 році. Гетьман Іван Брюховецький звинуватив “відьом” у втраті дитини своєю вагітною дружиною Дарією та спалив за раз шістьох жінок. Їх звинуватили у тому, що вони викрали ненароджену дитину з утроби та наврочили хворобу, від якої Брюховецький з дружиною ледь не померли.
Шлях до сьогодення
У наступні століття могутність церкви поступово знижувалася через трансформації у суспільстві. З’явився й сильнішав рух за секуляризацію, тобто позбавлення Церкви власності на землю та архітектурні пам’ятки, можливість навчати у школах та університетах. Освітні установи передавали під владу держави.
У XX столітті християнство зіштовхнулося з новими викликами: на території Східної Європи до влади прийшли більшовики-комуністи, які відкидали віру в Бога, і активно боролися проти християнства, закриваючи церкви та монастирі, руйнуючи собори. Вони вбивали і саджали до в’язниць священнослужителів, забороняли церковні служби.
У той же час, інший злочинний людиноненависницький режим – нацистський – намагався використовувати католицьку й лютеранську церкви у своїх інтересах. Так, після приходу до влади нацистської партії – НСДАП – вона дозволяла відкриватися новим католицьким школам. Проте через те, що католицька церква не підтримувала ідеї нацизму, ставлення режиму змінилося. Особистий секретар фюрера Мартін Борман казав: “Ідеї Націонал-соціалізму та християнські ідеї несумісні… Якщо, у майбутньому наша молодь нічого не знатиме про християнство, чиї доктрини багато в чому поступаються нашим, християнство зникне само собою. Усі впливи, які можуть ослабити чи завдати шкоди народному керівництву, яке здійснюється фюрером з допомогою НСДАП, мають бути усунуті: народ має бути дедалі більше відокремлений від церкви та її рупора – пасторів”.
Важливою віхою в історії християнства став Другий Ватиканський собор, який відбувся у 1962-1965 роках, метою якого було знайти бачення свого місця в новому світі після світових воєн. Папа Іван XXIII, який відкривав собор, говорив, що хотів би бачити відкриту світові церкву, яка не відкидає і не засуджує реалії сучасного світу, а пристосовується і змінюється відповідно до потреб своїх прихожан.
На Cоборі було знято віковічну анафему із православних церков східного обряду, дозволено проводити служби національними мовами (до того це робилося лише латиною) та засудило антисемітизм.
Християнство в Україні
Історія української державності дуже тісно пов’язана із християнством. Володимир Великий, який хрестив Русь у 988 році, робив це з політичною метою: щоб його визнали правителем європейські християнські лідери, у першу чергу – Візантійська імперія.
Але з часом територія України стала полем битви між католиками та православними: так, єзуїтські колегіуми, які активно створювала католицька церква отримали відповідь у вигляді православних братств та шкіл, які підтримувалися фінансово українськими шляхтичами та козацькими гетьманами.
У XIX столітті греко-католицьке духовенство стало одним з ключових прошарків населення, яке підтримувало українську культуру, і водночас, яке мало можливість отримувати вищу освіту. Наприклад, “Русалку Дністрову” – альманах фольклору та літератури, видали Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич – усі вони були священиками УГКЦ.
Після утвердження на українських землях СРСР релігія стала забороненою, культивувався атеїзм. Проте з початком Другої світової війни радянська влада вирішила дозволити діяльність церкви, щоб зберегти лояльність громадян. Але це не стосувалося УГКЦ, тож у 1946 році було проведено фейкове зібрання частини священиків УГКЦ, де було оголошено про скасування Берестейської унії і повернення до лона РПЦ.
Лише у 1989-90 році було відновлено діяльність УГКЦ та прийнято закон «Про свободу совісті та релігійні організації», який дозволив релігійним організаціям повноцінно працювати й не мати обмежень.
Російська православна церква, яка домінувала на території України, у 1990 році створила УПЦ МП, на чолі якої став митрополит Філарет. Єпископат РПЦ надав УПЦ «незалежність і самостійність в управлінні». Було також ухвалено, що глава УПЦ обирається собором архиєреїв РПЦ, має титул «Митрополита Київського і всієї України».
Апетит приходить під час їжі, і у листопаді 1991 року Філарет вирішив спробувати отримати автокефалію (фактично, незалежність) від Російської православної церкви. Звісно, що Російська православна церква просто так не могла цього дозволити, тож Філарета, як потенційного розкольника, від керівництва УПЦ МП відсторонили. У той же час Філарет владу втрачати не хотів, і створив Українську православну церкву Київського патріархату на базі Української Автокефальної Православної Церкви.
У 2018 році Україна отримала історичний документ про незалежність церкви – томос про автокефалію від Вселенського патріарха Константинопольської церкви. Цей документ має велике значення для українського православ’я, оскільки автокефалія означає самостійність та незалежність від зовнішнього впливу, у першу чергу, російського.
Отримання томосу стало результатом багаторічних дипломатичних зусиль української влади та представників православної церковної спільноти. Сам томос був урочисто вручений в Константинополі 6 січня 2019 року – на Різдво за юліанським календарем, що символізує нове народження для української церкви. Після цього томос був доставлений до України, де він був урочисто переданий главі Православної церкви України.
Отримання томосу стало важливою подією для українського суспільства, водночас об’єднуючи суспільство, і зіншого боку, поглиблюючи розкол з російською церквою.
