“Якби у мене був шанс туди потрапити, я б поїхав”. Що розповідають про захисників Маріуполя їхні рідні

Олена Нікуліна замовкає, на очах з’являються сльози.

“Я думала про те, що буде, якщо я отримаю повідомлення про смерть Макса, що мені робити? – каже вона. – І просто посеред вулиці почала плакати, тому що у мене немає на це відповіді”.

Ми сидимо в офісі її волонтерського центру, де збирають гуманітарну допомогу – харчі, медикаменти і бронежилети – для українських бійців на східному фронті, в епіцентрі російського наступу.

Олена хоче допомогти країні та двоюрідному брату Максиму – одному з українських захисників, які утримують металургійний комбінат “Азовсталь” в обложеному Маріуполі.

Олена й Макс виросли разом, до війни 26-річний хлопець навчався на інженера.

На території “Азовсталі” від російських обстрілів та авіаударів ховаються близько 1000 мирних жителів. У них закінчуються запаси їжі й води.

Останнє повідомлення від брата Олена отримала 8 березня.

Маріуполь є ключовою метою російського вторгнення, оскільки забезпечить сухопутний коридор з Росії на територію анексованого Криму.

Тому російські війська тримають його в облозі близько семи тижнів, а в місті точаться запеклі бої. За словами Володимира Зеленського, у Маріуполі могли загинути десятки тисяч людей.

“Я почуваюся жахливо через те, що він там, – каже Олена, намагаючись стримати сльози. – Мені дуже шкода, що я не розмовляла з ним стільки, скільки могла, поки у нас ще був зв’язок. Коли моя тітка написала мені о шостій ранку, що друг Макса, ймовірно, загинув, і вона дуже за нього переживає, я почувалася просто розчавленою”.

Я запитую Олену про гордість, яку вона має відчувати за хлопця, з яким вони разом росли, а нині він український воїн, що відмовився від вимог Росії капітулювати.

“Я ніколи б не подумала, що мій двоюрідний брат стане справжнім героєм України і Маріуполя, – з усмішкою відповідає вона. – Це дуже гірка гордість, адже його життя у небезпеці. Я мрію про той день, коли він повернеться, і я зможу сказати йому про це”.

На полицях у волонтерському центрі Олени лежать військові трофеї: спорядження російських солдатів, збиті ракети та уламки російського винищувача, які українці з гордістю демонструють як символи вторгнення, яке не пішло за планом Москви.

Однак Кремль, вочевидь, налаштований не повторювати своїх помилок.

Вважають, що президент Росії Володимир Путін хоче отримати відчутний результат до 9 травня, коли Москва відзначає річницю перемоги над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні. І Маріуполь має стати своєрідним трофеєм.

Цей страх поділяє і Володимир Василюк, чий 23-річний син Данило також серед бійців, що утримують “Азовсталь”. Він підтримує зв’язок із сином.

“Хлопцям не вистачає боєприпасів, – каже Володимир, – але вони не хочуть залишати місто, бо захищають мирних жителів, не хочуть їх кидати”.

Його стриманий, майже безсторонній погляд змінюється, коли він говорить про свою єдину дитину.

“Я не сплю ночами, – зізнається він. – Якби у мене був шанс туди потрапити, я б поїхав. Не думаю, що місто варте його життя. Але хлопці зробили свій вибір”.

“Можливо, це моя провина, що він пішов у військо, бо я завжди брав його на тренування і готував до цього, – додає Володимир. – Його головною метою завжди було зробити нашу країну кращою”.

Ми стоїмо під пам’ятником у Києві, прикритим мішками з піском у синьо-жовтих кольорах українського прапора. Дзвони Михайлівського золотоверхого собору пробили п’яту годину.

“Я переконаний, що ми ще побачимось, – каже Володимир, – це питання часу. Але якби я міг передати йому зараз повідомлення, то написав би, що люблю його і дуже чекаю”.

Джерело: ВВС. Україна.