Сфера, в якій президент України має найбільше одноосібних повноважень – це міжнародні відносини та зовнішня політика. Та оскільки пересічного виборця цим “не пройняти”, в центрі передвиборчої кампанії були зовсім інші теми. Звісно, всі і без того чули, що “Бойко за Росію” чи “Порошенко за ЄС”, але детальнішої інформації бракує і досі.
Пише Європейська правда
В чому відмінність тактики тих, хто прагне до ЄС? Чи ставлять вони під питання вступ до НАТО? Що станеться із “Мінськом”? Чи будуть розірвані відносини з РФ? Що чекає на нашу суперечку з Польщею та Угорщиною? Зрештою, чи розуміє команда кандидата принципи відносин із ЄС?
Ми звернулися до штабів чотирьох найрейтинговіших кандидатів, що називають себе проєвропейськими – Володимира Зеленського, Петра Порошенка, Юлії Тимошенко та Анатолія Гриценка із 16 запитаннями про євроінтеграцію, зближення з НАТО, міжнародний фокус протидії російській агресії тощо.
Між четвіркою проєвропейських кандидатів виявилися суттєві відмінності: позиція співпала лише за кількома питаннями. А деякі відповіді свідчили про нерозуміння навіть базових речей…
До слова, за твердженням штабів, фінальну позицію за опитувальником ЄвроПравди затверджували особисто кандидати (в одному з випадків – багаторічний радник кандидата з питань зовнішньої політики). Також у деяких моментах довелося порівнювати позицію політика з тією, що висловлювалася раніше.
Далі – про все це докладніше.
Чого чекають кандидати від Росії та світу?
Міжнародка – це не тільки ЄС, НАТО та дружба із сусідами. В останні роки чи не головним завданням зовнішньої політики є протидія російській агресії. Це і підтримка санкцій, і тиск на росіян, і ставлення кандидата до відносин з РФ.
Порошенку нерідко дорікали через те, що у 2014 році він не розірвав дипвідносини з державою-агресором. Не зробив він цього і у 2018, після морської агресії, попри непоодинокі вимоги та стихійні мітинги (хоча від багатьох міжнародників лунали запевнення, що розрив дипвідносин не означає закриття консульств). Отже, ці вибори принесуть неприємну новину для прихильників такого кроку: найрейтинговіші кандидати виступають проти нього.
“Припинення або розрив дипвідносин за такої кількості двосторонніх проблем є не тільки недоречним, але й шкідливим”, – пояснили у штабі Зеленського. Очікувано не планує розриву Порошенко. “Дипломатичні відносини з Росією уже зведено до максимально низького рівня”, – пояснив він в опитувальнику “Європейської правди”. У Тимошенкододали, що наявність дипвідносин – “це питання форми, а не суті”.
Єдиним, хто не виключив можливість розриву, став Гриценко, так й він не є категоричним. “Дипломатичні відносини треба було розірвати негайно ще весною 2014 року. Зараз це питання буде вирішуватися спільно із західними партнерами в контексті глобального спільного рішення по деокупації Донбасу й поверненню Криму”, – вважає кандидат.
А загалом відповіді на “російські” питання об’єднали кандидатів.
Аж у двох питаннях відповіді четвірки збігаються. Так, усі вони запевнили, що не підуть на жодні поступки РФ щодо Криму і наполягатимуть на збільшенні “кримських” санкцій.
“Крим – це наша земля. Ніяких розмінів не буде“, – наполягають, зокрема, у Зеленського. “Україна не буде поступатися правами на Крим в обмін на будь-які економічні поступки – у Криму наші громадяни, це наша земля, і Крим буде українським“, – додали у Гриценка.
А ще (увага!) всі виключили можливість переговорів із бойовиками, “лідерами Л/ДНР”.
Останнє, в світлі нещодавніх новин, особливо цікаве.
Отже, “Зе” категорично заперечує можливість переговорів із лідерами сепаратистів. “Ні – це нелегітимні, несамостійні та контрольовані Москвою фігури”, – йдеться у відповідях на опитувальник, погоджених із кандидатом. Схожу позицію надали й інші кандидати, а Порошенко запевнив, що ці ватажки є “маріонетками Кремля”.
На окрему увагу заслуговує заява штабу Тимошенко. “(Переговори) неможливі – з тієї ж причини, з якої ми від початку вважали помилкою Мінські угоди. Допустивши там підписи Плотницького та Захарченка, ми зробили крок до їх легітимізації”, – вважають у команді кандидатки.
Мінськ всеосяжний
Майбутнє “Мінських угод” заслуговує на окрему увагу.
Порошенко виступає за їх збереження: “Мінські домовленості є основою процесу мирного врегулювання на Донбасі, це гарантія збереження санкцій проти Росії та запорука відновлення територіальної цілісності та суверенітету України”. У Порошенка нагадали також, що Росія “фактично зірвала” виконання Мінська, провівши на Донбасі фейкові вибори.
Точно таку позицію має Зеленський: “(Мінські угоди) закладені в логіку дипломатичних дій як України, так і наших партнерів – зокрема, санкційної політики. Тому відмовлятися від них не можна”. А ще у “Зе” припускають можливість зміни Нормандського формату, якщо буде згода всіх сторін. “Треба говорити або про його розширення, або про створення додаткового – ширшого, за участі США, Великої Британії та, можливо, спеціального представника ЄС по Україні – на кшталт пана Курта Волкера. Досить дивно, що на п’ятому році війни такого представника ЄС не має, хоча війна йде на східному кордоні саме Європи”, – йдеться у поясненнях.
Не планує відмовлятися від Мінських угод і Гриценко: “Зараз їх скасування не зіграє для України позитиву. Україна має запропонувати мирний план у розвиток Мінських угод”.
І, нарешті, про позицію Тимошенко. Вона, як відомо, обіцяє замінити “Мінськ” новим форматом, обриси якого поки не визначені. В коментарях для ЄвроПравді її штаб додав ясності: “Ця ініціатива не вб’є “Мінськ”, але буде надбудована на “Мінську”. Але Україна має вийти з вузької парадигми двосторонньої війни до того, що зачіпатиме життєві інтереси ширшого кола країн”.
У Тимошенко вважають, що “збереження Мінських угод на руку Росії. “Якщо ми залишаємося у нинішньому форматі, то втрачаємо час, а час працює проти України”, – пояснили у штабі кандидатки. Причому її штаб стверджує, що переговори про це із західними партнерами тривають і поволі дають результати (хоча публічних підтверджень цьому немає, а от про зворотне дипломати говорять відкрито).
Загалом у цьому блоці позитивно здивувала позиція Зеленського.
Настільки детально (і при цьому коректно!) вона пояснена вперше. При тому що за головними напрямками вона не суперечить заявам, що лунали від нього ще до президентських перегонів. Тож є всі підстави вважати, що це – щира думка кандидата.
Але не з усіма блоками все вийшло так вдало, тож не перемикайтеся 🙂
Євроінтеграція: “Чи то членом, чи то кандидатом”
Усі кандидати заявили, що беззастережно підтримують рух України до вступу в ЄС.
Певна розбіжність є хіба що у тому, що Зеленський – єдиний з чотирьох кандидатів, у кого ця позиція не є давньою та усталеною. Ще наприкінці 2018 року він доволі скептично ставився до ідеї руху України до ЄС – мовляв, Україну там “не чекають”. “Може, ЄС стукає до нас – друзі, будь ласка, чого ви відмовляєтеся? Ні. Не чути”, – пояснював він в інтерв’ю Дмитру Гордону. Щоправда, після початку кампанії публічні сигнали змінилися: вже взимку Зеленський та члени його команди переконували європейських партнерів у тому, що він прагне вступу до Євросоюзу.
Та коли дійшло до відповідей на запитання про календарні плани зближення з ЄС, настала наша черга дивуватися. Та про все по черзі.
Тимошенко та Гриценко відмовилися від будь-яких часових прогнозів, пояснивши, що наразі зарано про це говорити, та й рішення залежить не від нас, а від ЄС (і це – абсолютна правда!)
Порошенко обрав амбітний, але ризикований шлях: попри непевність будь-яких строків, він взяв ризиковане зобов’язання подати заявку про вступ до ЄС за чотири роки. А у відповіді президента “Європейській правді” вперше пролунали й інші деталі: “Графік ключових рішень такий: оновлення Угоди про асоціацію – не пізніше 2022 року; подання заявки на вступ до Європейського Союзу – не пізніше 2023 року; за умови повного виконання Угоди про асоціацію та завершення передвступних переговорів, вступ України до ЄС можливий не раніше 2028 року”.
Отже, Україна готується піднімати в Брюсселі питання про оновлення УА. Таке право ми юридично отримаємо вже цього року – за 5 років після початку виконання УА. Це загалом правильний крок (хоча досягти згоди ЄС на це буде непросто, тож обіцянка завершити переговори до 2022 року – досить смілива). Ще амбітнішим (практично нереальним) є намір вступити в ЄС, можливо, вже у 2028 році. Схоже, це розуміють і на Банковій, саме тому додані слова “не раніше”.
І, нарешті, позиція Зеленського: “Буду робити все для того, аби за 5 років Україна могла би звернутися (до Євросоюзу. – ЄП) по План щодо кандидатства – якнайменше. В ідеалі – звернення по План щодо членства”.
Ця фраза – справжнє фіаско.
Це – свідчення провалу “Зе-команди” в європейській сфері, вона хибна від початку до кінця.
Навіть студент-міжнародник пояснив би їм, що в Євросоюзі не існує “Плану щодо кандидатства”. Сюрприз, але “Плану щодо членства” немає так само (на відміну від НАТО, де є документ зі схожою назвою – ПДЧ). Ба більше, процедури розширення Союзу взагалі не передбачають будь-якого “Плану” чи подібного документа, за яким можна “звернутися” до ЄС.
Дуже схоже, що цю фразу у штабі Зеленського записали “як зрозуміли”, намагаючись скопіювати обіцянку Порошенка про подання заявки – але ж це принципово інший процес! Тому питання не в тому, що хтось у Зе-команді переплутав терміни. Ця відповідь свідчить про відсутність у будь-кого з причетних до ухвалення рішень у штабі лідера перегонів навіть базових знань з тематики Євросоюзу – одній з ключових для майбутнього президента.
І це – відверто непокоїть.
Асоціація на марші
Щоби розвіяти сумніви про рівень розуміння європейської тематики, ми поставили ще два запитання: як майбутній президент планує подолати проблему з ухваленням антиєвропейських законів та підзаконних актів та чи бачить він шляхи прискорення виконання Угоди про асоціацію.
На перше команда Зеленського надала нехай очевидний, але правильний варіант відповіді: “Ветувати ті (закони), що суперечать Угоді” (не згадавши, щоправда, про інші нормативні акти).
А от з відповіддю про виконання УА маємо чергове фіаско.
“В основному відповідальність за імплементацію Угоди лежить на Кабінеті міністрів. Думаю, процес можна пришвидшити, створивши офіс з координації процесу євроінтеграції всередині Кабінету міністрів. Я також готовий винести питання координації на рівень президента”, – йдеться у відповіді, що надійшла зі штабу Зеленського.
У це складно повірити, але штаб кандидата-лідера не знає, що від 2014 року в структурі КМ працює урядовий офіс із саме такою назвою, а від 2016 року Україна отримала також профільну віце-прем’єрку, якій підпорядкований цей офіс (до слова, ЄвроПравда свого часу активно лобіювала створення такої посади). А ще у “Зе-команді”, схоже, не знають, що Конституція дозволяє президентові координувати роботу уряду…
Як коментувати такі провали? Ми справді не маємо відповіді.
Та повернемося до інших кандидатів.
Гриценко пообіцяв задіяти не тільки вето, а й “усі інструменти” для зупинки антиєвропейських актів, але зауважив, що є виняток: “Однак експорт лісу-кругляка будемо вирішувати в інтересах України”. Прискорити виконання Угоди про асоціацію він планує через подолання проблем у сфері верховенства права та боротьби з корупцією. “У планах – реформа СБУ, незалежність прокуратури – це те, що президент може і буде робити одразу”, – пояснив кандидат.
У Порошенка пояснили, що він використовуватиме нові можливості блокувати нормативні акти: “Зміни до Конституції відкривають нові можливості для Президента, оскільки він тепер є гарантом дотримання курсу на вступ до ЄС та НАТО”. Нових ідей щодо прискорення виконання УА ми у його відповіді не побачили.
Та найцікавішою стало пропозиція останнього кандидата, Тимошенко.
У її штабі повідомили, що мають намір домоглися ухвалення нового механізму перевірки законодавчих актів на відповідність зобов’язанням перед ЄС. “Тимошенко запропонує такий механізм, який просто не дозволятиме ухвалення законів, які суперечитимуть Угоді про асоціацію. Таким був досвід країн, що йшли до членства”, – йдеться у поясненнях її штабу. Варто зауважити, що ідея створення такого механізму на базі комітету ВР з євроінтеграції дискутувалася і в минулі роки, але бракувало голосів на її підтримку.
Що ж стосується швидшого виконання УА, то у Тимошенко наголосили, що спершу Угоду варто переглянути: “Нам потрібно зробити аудит Угоди, наскільки її зміст відповідає потребам (адже і в самому Євросоюзі відбуваються зміни), і чи є відповідність реаліям української економіки”. Нагадаємо, що перегляд УА планує провести і чинний президент Порошенко.
Загалом у блоці ЄС найповнішими і найцікавішими виявилися відповіді чинного президента – хоча можна сперечатися, чи не занадто вони амбітні. Примітні цікаві ідеї представив також штаб Тимошенко. Позиція Гриценка – виважена і також не містить помилок. А от від Зеленського, у разі його перемоги, можна чекати неприємних для країни сюрпризів на європейському напрямку…
Альянс, сусіди і ядерна зброя
У тематиці євроатлантичної інтеграції розбіжність між кандидатами не настільки глобальна, але вона є.
Порошенко, Тимошенко та Гриценко – безумовно підтримали вступ України до Альянсу.
Зеленський також підтримав членство в НАТО (пояснивши, що це “вибір Майдану та курс, який закріплений у Конституції, крім того, це інструмент підсилення нашої обороноздатності”), але зауважив, що перед тим має відбутися референдум.
Усі кандидати хочуть отримати План дій щодо членства в Альянсі (ПДЧ), але у всіх – різні строки.
Порошенко раніше вже заявляв, що розраховує отримати ПДЧ до кінця другого терміну президентства, та нині уточнив, що розпочне діалог про надання Плану вже у 2019 році, на грудневому саміті НАТО в Лондоні.
Зеленський схильний не поспішати і планує таке звернення в кінці терміну: “Мета – за 5 років звернутися по ПДЧ та отримати згоду. Сподіваюсь що Альянс прийме позитивне рішення навіть у випадку незавершення конфлікту та деокупації територій”.
Тимошенко вважає, що про терміни говорити не варто, оскільки спершу ми маємо “підтягнути” реформи: “Ми будемо піднімати питання ПДЧ, але спершу потрібно мати готовність України”.
І, нарешті, Гриценко має принципово інший план: зважаючи на неготовність Альянсу надати нам ПДЧ, Україна має виконати цей план без його формального надання: “ПДЧ потрібен нам, не Брюсселю. Щоб підняти стандарти в усіх сферах, з яких воєнна – це лише 20% зусиль, решта – справедливе судочинство, чесні прозорі вибори, захищена власність і рівні можливості в економіці та ін. Ми сформуємо ПДЧ самі й самі будемо його виконувати. А Брюссель поставимо до відома, і потім продемонструємо результат, українцям насамперед і натівцям також”.
І, насамкінець, про загальні питання “міжнародки”. Там також чимало цікавого.
Відповіді на запитання про проблемні відносини із Польщею та Угорщиною – неприємно здивували. Передусім – відповіді від Порошенка.
“За п’ять років президентства Порошенка, незважаючи на всі складнощі та гібридні провокації Кремля, вдалося вирівняти відносини з Польщею, вибудувати нову якість міжособистісних відносин з керівництвом цієї країни”, – розповіли у його штабі.
Здавалося б, неможливо не помітити, що за останні п’ять років наші відносини із сусідом набували проблем – але Банковій це вдалося. Образа попереднього президента Коморовського, “гробова війна” за часів президента Дуди, заблоковані президентські візити… Оригінальне бачення “нової якості”! Так, політик мав би право говорити, що причина конфлікту – не в Україні, а у Польщі, міг наполягати на важливості питань історії для нашої держави тощо…
Але закривати очі на очевидне – неправильно.
Не менший подив викликала відповідь на угорське питання.
“Будапешт отримав всі необхідні роз’яснення щодо висловлених ним застережень; наші пропозиції щодо подальшого діалогу залишаються на столі”, – прокоментували там шлях до вирішення кризи у відносинах із сусідами. Виходить, що Банкова не бачить невиконаних Україною домовленостей, а має лише претензії до угорців?!
Згадалося, як кілька місяців тому Будапешт зважився на безпрецедентний крок: публічно оголосив, що відносини з чинним президентом України не мають сенсу. “Європейська правда” тоді детально пояснила, звідки взялася ця недовіра – Орбан був щиро переконаний, що Порошенко “кинув” його, забувши про свої обіцянки. Схоже, що залагоджувати цю проблему на Банковій не планують.
Та повернемося до відповідей решти кандидатів.
У Тимошенко нагадали, що саме Україна зараз має виконати обіцяне для розблокування діалогу з Угорщиною (“Не йдеться про поступки. Всім відомо, що ми маємо схвалити (йдеться про точкові зміни до закону про освіту. – ЄП)”), і загалом вважають можливим владнання проблем у відносинах із сусідами, якщо вирішити проблемні питання (“Одним із перших пріоритетів Тимошенко після перемоги буде нормалізація відносин із сусідами. Для України є неприпустимою розкішшю існування старих і появу нових подразників”).
Зеленський пообіцяв шукати компроміс і з поляками (“сторінки нашого спільного підручника з історії написані кров‘ю, не треба забувати, але наше майбутнє не може бути заручником нашого минулого”), але не має ідей щодо угорської кризи.
Гриценко готовий до взаємних поступок з Польщею (“повинні бути кроки назустріч з обох боків”) і вважає можливим домовитися з Будапештом (“Ми приречені на партнерство. Водночас наступати на наші інтереси ми не дамо”).
І, насамкінець, про “вибухове” питання – про ядерну зброю.
25 років тому Україна добровільно відмовилася від третього за розміром ядерного арсеналу в світі, підписавши сумнозвісний “Будапештський меморандум”, який не містив реальних гарантій безпеки і був розтоптаний Росією у 2014 році. І хоча шлях назад, до відновлення статусу ядерної держави тепер закритий (бо цей вибір означав би “перетворення України на Іран” і позбавив би нас життєво важливої підтримки Заходу), від політиків-популістів часом доводиться чути пропозиції про побудову своєї ядерної бомби.
На щастя, всі лідери перегонів запевнили, що таких планів не мають.
Гриценко планує натомість створювати “високоточні неядерні боєприпаси підвищеної потужності, плюс нові ракетні комплекси як платформи для їх застосування”.
Порошенко також хоче розвивати “неядерні систем озброєння, включаючи ракетні”.
Тимошенко заперечила можливість повернення до “ядерного клубу”, але нагадала, що хоче відновити Будапештський формат.
Зеленський пообіцяв розвивати інноваційну неядерну зброю, але додав: “Хоча рухатись у напрямку створення українського повного циклу з виробництва ядерного пального для атомної енергетики потрібно”.
І це заслуговує на окрему увагу.
Чи можливо проводити збагачення урану для використання у АЕС без відновлення ядерного статусу? Так, можливе. Аргентина, Бразилія, Нідерланди, Японія мають збагачувальні потужності, але не належать до “ядерного клубу”: вони переконали світ, що виробляють тільки низькозбагачений уран. Щоправда, жодна з цих держав, починаючи це виробництво, не перебувала у стані війни, і це критично важливо.
Чи стане команді Зеленського фаховості, переконливості, відчуття міжнародних течій, щоби довести це Заходу і не втратити його підтримку разом із відновленням ядерного циклу? Це запитання залишається відкритим.
Та сподіваюся, цей текст додав ґрунту для виваженого рішення про те, хто з кандидатів видається кращим вибором особисто для вас – та для України.
Автор: Сергій Сидоренко,
редактор “Європейської правди”
Підтримайте проект на Patreon
