Путінський геноцидний міф. Бздура фашизму, розкрита в інтерв’ю Карлсона

Путін читав про різні царства в минулому. Називаючи їх “Росією”, він претендує на їхні території для Російської Федерації, якою він править сьогодні.

Така нісенітниця веде до війни. За логікою Путіна, лідери будь-де можуть висувати нескінченні претензії на території, ґрунтуючись на різних інтерпретаціях минулого. Це підважує весь міжнародний порядок, заснований на законних кордонах між суверенними державами.

У розмові з Карлсоном Путін зосередився на дев’ятому, десятому та одинадцятому століттях. Москви тоді ще не існувало. Тож навіть якби ми могли здійснити бажану Путіним подорож у часі та відкрутити годинник назад у 988 рік, це не привело б нас до країни зі столицею в Москві. Більша частина нинішньої території Росії знаходиться в Сибіру. Європейці тоді не контролювали ці азійські території. За логікою Путіна, сьогодні Росія не має жодних претензій на території, з яких вона видобуває природний газ і нафту. Інші країни можуть мати, і російські національні меншини можуть мати.

Путін називає різні дати для того, щоб заявити про різні претензії. Будь-хто може зробити це щодо будь-якої території. Отже, перший висновок з позиції Путіна полягає в тому, що жодні кордони не є легітимними, в тому числі кордони вашої власної країни. Все відкрито для захоплення, оскільки у кожного може бути своя історія. Карлсон запитав Путіна, чому він мав вторгнутися в Україну, і відповіддю став міф про вічну Росію.

Володимир Путін дає інтерв’ю Такеру Карлсону, Москва, 6 лютого 2024. Фото: wikipedia.org

Друга проблема після війни — це геноцид. Після того, як ви вирішили, що країна в далекому минулому — це і певним чином ваша країна зараз, ви наполягаєте на тому, що єдиною правдивою історією є така, що, як вам здається, доводить вашу правоту. Досвід людей, які реально жили в минулому і живуть у сьогоденні, є “штучним” (використовуючи одне з улюблених слів Путіна).

В інтерв’ю, як і в інших промовах під час війни, Путін спирається на хибне розрізнення між природними і штучними націями. Природні нації мають право на існування, штучні — ні.

Але природних націй не існує. Всі нації створені. Росія завтрашнього дня створюється діями росіян сьогодні. Якщо росіяни ведуть беззаконну війну на знищення в Україні, це робить їх інакшим народом, ніж вони могли б бути. Це важливіше, ніж будь-що, що сталося століття тому. Коли націю називають “штучною”, це є виправданням геноциду. Мова геноциду не стосується минулого, вона змінює майбутнє.

Всіх, хто не вписується в акуратну путінську історію (Росія вічна, тому росіяни можуть робити все, що заманеться), треба викреслити — спочатку з наративу минулого, а потім і з тих, кого вважають людьми у сьогоденні. За логікою Путіна, не має значення, у що люди вірять або як люди розуміють своє минуле. Це він вирішує, які душі пов’язані з якими іншими душами. Іншим поглядам немає місця в природі, тому що вони виникли з подій, які (за його наративом) ніколи не повинні були відбутися. Його погляд керує минулим, яке вимагає насильства в теперішньому: геноциду.

Якщо є люди, які кажуть, що Україна існує, їх треба знищити. Такою була логіка російських масових вбивств від самого початку. Путін очікував, що Україна впаде за кілька днів, бо вважав, що йому потрібно усунути кількох українців зі штучної еліти. Чим більше українців там виявлялося, тим більше людей доводилося вбити. Те саме стосується і фізичних проявів української культури. Росія зруйнувала тисячі українських шкіл. Скрізь, куди доходять російські війська, вони спалюють українські книжки.

Третя проблема — це фашизм, виражений як віктимність. Путін є диктатором найбільшої країни світу і особисто контролює десятки, а скоріше сотні мільярдів доларів. І все ж у своїй історії він — довготривала жертва, тому що не всі з ним згодні. Росія — жертва, тому що росіяни можуть розповідати історію про те, як їм потрібно вести геноцидну війну, і не всі з цим погоджуються. Українці — агресори, тому що вони не погоджуються з тим, що їх та їхньої країни не існує.

Дійсно, каже Путін, українці — “нацисти”. Це слово в його устах означає “люди, які відмовляються визнати, що росіяни чисті, що б ми не робили”. Це позиція жертви: якщо українці — “нацисти”, то росіяни — навіть попри те, що вони розпочали війну, вбили десятки тисяч людей, викрали десятки тисяч дітей і щодня здійснюють воєнні злочини —мають бути праведними страждальцями.

Статуя Григорія Сковороди у музеї-меморіалі на Харківщині після влучання у будівлю російського снаряду, травень 2022 року. Фото: Сергій Козлов

Ось чому міф має значення. Якщо все зло в минулому чинилося іншими, як каже Путін, то і все зло в сьогоденні має чинитися іншими. Путінська історія ідеально розділяє добро і зло. Росія завжди права, інші завжди неправі. Росіяни можуть поводитися як нацисти, називаючи інших “нацистами”, і все буде в порядку. Росіяни — це народ з особливим призначенням, якому протистоять змови. Війна Путіна ведеться з фашистськими гаслами і фашистськими засобами, з масовою пропагандою і масовою мобілізацією.

Так само, як є три проблеми “чому” (війна, геноцид, фашизм), існують три проблеми “як”. Путін замовчує деякі речі перед початком свого наративу, помиляється під час наративу і замовчує деякі речі після завершення свого наративу.

Я б волів зупинитися на питаннях “чому”. Як тільки я переходжу до “як” і починаю виправляти фактичні помилки, це виглядає так, ніби я схвалюю загальну логіку. Тож просто щоб прояснити: навіть якби Путін був пристойним істориком, це не означало б, що він міг би (юридично, морально) претендувати на територію на основі правильних речей, які він говорив про минуле. Справжні історики, як ви могли помітити, насправді не мають такої влади. Більшість з того, що Путін говорить про минуле, є сміховинним; але навіть якби він сказав щось правдиве, це не виправдовувало б руйнування міжнародного порядку, вторгнення в сусідні країни та здійснення геноциду.

Мало того, що те, що Путін говорить про українське минуле, є небезпечним і помилковим, воно ще й нудне. Він замовчує важливі речі з історії земель, які зараз є Україною. За тисячі років до того, як Путін почне розуміти все неправильно, всесвітньо-історичні тенденції проявляться на землях, які зараз є Україною. Глибоко у бронзовій добі, близько шести тисяч років тому, на території нинішньої України існували великі поселення (“мегаміста”). Близько п’яти тисяч років тому люди, які будували ці міста, були витіснені скотарями, які одомашнили коня. Ці люди принесли зі степу зачатки мов, якими зараз розмовляє близько половини населення світу. Близько двох тисяч п’ятсот років тому скіфи з нинішньої південної України зустрілися з греками, подарувавши їм деякі з найкращих своїх історій (зокрема, про амазонок, скіфських воїтельок). Скіфія, або південне узбережжя нинішньої України, годувала Афіни в часи їхнього найбільшого розквіту, і греки жили в містах на нинішньому південному українському узбережжі.

Звідти можна перейти до сарматів, готів і хозарів. Землі нинішньої України, цілком можливо, були першими європейськими територіями, заселеними людьми; хай там як, вони були заселені, часто надзвичайно впливовими народами, протягом приблизно тридцяти семи тисяч років. Якби сьогодні дійсно було можна претендувати на територію на підставі того, хто був там першим, то російські претензії були б слабкими.

Всі висловлювання Путіна про період, який він вважає цікавим, починаючи з дев’ятого століття нашої ери, є помилковими. Він починає з Такером Карлсоном з приємної історії про те, як люди в Новгороді “запросили” “варязького князя” правити ними. Історія — значно брутальніша справа. Це була епоха вікінгів. Рабовласницька компанія вікінгів, відома як “Русь”, спускалася вниз по Дніпру, щоб обміняти своїх рабів-слов’ян на срібло. Зрештою, ці вікінги зробили з Києва, на той час хозарської фортеці, свій головний торговий пост і порт, а згодом і свою столицю.

В інтерв’ю Путін пропонує Карлсону повірити, що це була “централізована держава” з “однією і тією ж мовою”. Це просто невігластво. Це було середньовічне королівство, а не держава в нашому розумінні. Воно точно не було централізованим. Це фантазія. Також в ньому не було єдиної мови. Вікінгські та поствікінгські правителі мали три імені: своє скандинавське, з часом місцеве (слов’янське), а після навернення — хрестильне. У той час і в тому місці існувала слов’янська мова, якою розмовляла більша частина населення, а згодом і правителі, але це не була сучасна російська або російська в будь-якому іншому розумінні. Частково мова політики походила від хозарів. У стародавньому Києві жили євреї, які знали іврит і слов’янську мову. Було також багато інших мов, що походили з кількох різних мовних сімей.

Макет Києва Х—ХІІІ століття. Фото: Національний заповідник Софія Київська

Якби Путін серйозно вважав, що минуле визначає сьогодення, він мав би сказати, що території цієї середньовічної держави вікінгів, Київської Русі — більша частина України, вся Білорусь, частина північно-східної Росії в сучасних кордонах – мають належати Швеції, або Данії, або Норвегії, або, можливо, Фінляндії. Створення Київської Русі було одним з кількох вражаючих прикладів державного будівництва вікінгів близько 1000 року. Ця розлога історія включає в себе Сицилію, Нормандію (і, таким чином, опосередковано Англію), а також скандинавські королівства. Іноді амбіції вікінгів охоплюють одразу кілька з цих держав, як, наприклад, коли Гаральд Хардрад, який служив у війську Київської Русі, зайняв королівський трон у Норвегії та вторгся в Англію. Путін говорить про Ярослава Мудрого; в ісландському джерелі цей дивовижний правитель фігурує як Яріслейф Кульгавий. Він був широко відомий у тогочасній Європі (але не в Москві, якої ще не існувало).

Потім у 1240 році до Києва приходять монголи. Це незручний момент для Путіна, оскільки він виявляє проблему з його міркуваннями. Якщо монголи зруйнували Київську Русь приблизно у 1240 році, чому б не вибрати саме цю дату в якості дійсно вічної? Чим вона гірша за більш ранні та більш пізні дати, вибрані Путіним? Чому Монголія не претендує на Київ, а то й на всю Росію? За логікою Путіна, повинна претендувати. Путін поспішно перескакує через цю незручність до (неправдивого) твердження, що “північні міста зберегли частину свого суверенітету”. Він має на увазі, що Москва зберегла суверенітет Київської Русі під монгольським пануванням. Але Москви не існувало. На момент вторгнення монголів на цьому місці було поселення, але монголи його спалили. Коли Москва була відбудована, вона стала місцем збору данини для монгольських володарів. Це момент заснування держави з центром у Москві. Чому ж тоді сьогоднішня Москва не належить зараз Монголії?

В англійській транскрипції інтерв’ю, наданій канцелярією президента Російської Федерації, якою я користуюся, Путін постійно говорить “російський”. Це не та річ, яку міг би помітити Карлсон, але цю помилку Путін робить повсякчас, принаймні, щодо більшості століть, про які він говорить. Київська Русь жодним чином не була “Росією”. Вона була названа на честь вікінгів, які стали правителями. Ця назва “Русь” стала асоціюватися з землею та її народом, а також з християнством. Але “Росія”, як її використовує Путін, коли йдеться про щось конкретне, — це імперія, заснована в Санкт-Петербурзі (місті, яке не існувало за часів Київської Русі) у 1721 році. Ця Російська імперія була названа “Російською” саме як претензія на землі та історію. Але те, що Петро І прийняв розумне піар-рішення через півтисячоліття після того, як монголи взяли Київ, не означає, що на момент приходу монголів існувала Росія. Не існувала.

Російська імперія, яка виникла з Москви, була дуже важливою державою. Але навіть Російська імперія (1721-1917) не була Росією в тому розумінні, в якому її хоче бачити Путін. Більша частина її території була в Азії. На більшій частині її території протягом більшої частини її існування не було російської національної свідомості серед її народів. Більшість населення не розмовляла російською мовою. Її правлячий клас складався переважно з німців, поляків і шведів. Катерина Велика, імператриця, яку шанує Путін, була німецькою принцесою, яка прийшла до влади після вбивства свого чоловіка, який був німецьким принцом. (Багато чого подібного можна сказати, до речі, і про радянську еліту. Лише з Борисом Єльциним і обраним ним наступником Путіним ми маємо перед собою однозначних росіян, які твердо правлять у країні під назвою Росія. Можливо, саме ця новизна і невизначеність стоїть за поглядом на минуле, одночасно наївним і цинічним. Російська національна державність є постмодерністською, і це видно).

Переходячи від середньовіччя до сьогодення, Путін припускається величезної помилки упущення. Він дуже коротко згадує Велике князівство Литовське і Річ Посполиту, і лише для того, щоб сказати Карлсону, що вони пригнічували “росіян”. Велике князівство Литовське і Річ Посполита були найбільшими країнами Європи. Саме Литва успадкувала більшість земель давньої Русі, приблизно в той час, коли її правителі стали королями Польщі. До складу Литви-Польщі Київ входив понад триста років — довше, ніж Київ був частиною Київської Русі, довше, ніж Київ будь-коли входив до складу Російської імперії. Значна частина вражаючої політичної культури Києва перейшла до Вільнюса. Знову ж таки, за власною логікою Путіна, на землі, які зараз є Україною, повинні претендувати сьогоднішня Литва або сьогоднішня Польща.

За ці триста років відбулося багато подій: ренесанс, реформація, контрреформація. Все це позначилося на Україні (як її тепер називали) і зробило її відмінною від Московської держави, якої ці тенденції майже не торкнулися. Українські козаки повставали проти польського панування, виходячи з розуміння правового обов’язку правителів перед підданими, яке існувало в Польсько-Литовській державі, але не в Московії. Коли українські козаки повстали проти польського панування, їх очолила людина, вихована єзуїтами, яка знала українську, польську та латинську мови, але не знала російської і користувалася послугами перекладачів для спілкування з московітами. Козаки співпрацювали з Москвою після того, як втратили своїх кримськотатарських союзників, і це призвело до війн, які зруйнували Польсько-Литовську державу і дозволили Московії розширитися на захід.

Але Путін помиляється, вважаючи, що угода, підписана між козаками і Московією 1654 року, була чимось на кшталт вічного зв’язку українців з росіянами. Як і багато інших речей, про які він думає, це була радянська пропаганда з конкретною метою. Хрущовський режим висунув це твердження, щоб пояснити, чому Україна, яку всі визнавали нацією, була, тим не менше, назавжди пов’язана з Росією в межах СРСР. Воно ґрунтувалося на політичній необхідності, а не на історичному факті. Є щось жалюгідне в тому, що людина, настільки досвідчена в брехні, як Путін, насправді вірить у брехню, яку йому говорили, коли він був молодим.

Пам’ятник “Навіки разом”, встановлено на відзначення 300-річчя “возз’єднання” Гетьманщини з Московським царством у Переяславі. Фото: wikipedia.org

Путін знову і знову припускається помилки щодо української мови, що є типовим для імперської глухоти. Це правда, що українці сьогодні можуть розмовляти російською (хоча багато хто зі зрозумілих причин відмовляється це робити) так само добре, як і українською. До недавнього часу, стикаючись із росіянами, українці переходили на російську мову. Така ввічливість створювала у росіян враження, що українська мова є лише діалектом російської або що української мови не існує. Проста правда полягає в тому, що українці знають російську мову, тому що вони її вивчили. Росіяни не знають української, бо не вивчали її. Російські солдати зараз, на другому році війни, продовжують називати українську мову, яку вони чують у радіоперехопленнях, “польською”, тому що вони не в змозі зрозуміти очевидне: що існує українська мова, і вони її не розуміють. Ідея Путіна про те, що української мови не існує, подібна до його ідеї про те, що не існує української країни чи українського народу: вона є геноцидною, бо тільки масові вбивства можуть зробити її правдою. І, звісно, з цього інтерв’ю зрозуміло одне: Путін вважає зрозумілим, що вбити будь-яку кількість людей краще, ніж визнати свою помилку. Ідеї мають значення. Саме тому, що він помиляється в усьому, він повинен вбивати.

Путін, мабуть, найближче підходить до усвідомлення власної проблеми, коли говорить про двадцяте століття і створення Радянського Союзу (і його української республіки). Путін упевнений, що в історії не було України, і тому він мусить виставити Леніна і Сталіна дурнями, тому що вони діяли так, ніби Україна існувала. Так, Ленін і Сталін були різними, але вони не були дурнями. Путін каже, що вони діяли з “незрозумілих” або “невідомих” причин, створюючи українську республіку і проводячи політику (у 1920-х роках), яка відповідала існуванню української мови і культури. Ленін і Сталін робили це тому, що з власного досвіду знали про існування українського національного руху. Вони не бажали, щоб це було правдою, вони просто стикалися з цим на кожному кроці. Вони знали, що в Російській імперії існував український національний рух. Вони знали, що українці намагалися заснувати свої держави після більшовицької революції. Вони знали, що побороли ці спроби після багатьох років надзвичайного насильства, і що в довгостроковій перспективі потрібно буде робити щось інше.

Путін називає Радянський Союз “Росією” і каже Карлсону, що Радянський Союз це просто інша назва Росії. Тут він просто помиляється. Росія була частиною Радянського Союзу. Близько половини населення не були росіянами. Україна та інші республіки були об’єктом політики русифікації, але жоден радянський лідер не стверджував (як це робить Путін), що ці республіки є частиною Росії. Радянський Союз набув такої форми, якої набув, як номінальної федерації національних республік, тому що Ленін, Сталін та інші більшовики знали понад сто років тому, що їм доведеться рахуватися з Україною. Вони створили Радянський Союз з національними республіками, тому що знали, що їм доведеться піти на певний компроміс з політичною реальністю, передусім з реальністю України.

Коли радянська політика повернулася проти українців на початку 1930-х років, це сталося тому, що Сталін боявся втратити Україну внаслідок власної згубної політики, а не тому, що він вважав, що України не існує. Він мав рацію, вважаючи, що українські селяни чинитимуть опір його політиці захоплення їхньої землі; багато з них чинили опір, доки могли. Він та інші члени Політбюро політично сконструювали голод в Україні, керуючись логікою, що саме українці мають бути покарані за провали політики самого Сталіна. Путін повністю ігнорує ці події, але для вцілілих вони були живою і незабутньою реальністю. Пам’ять поколінь про те, що українці називають Голодомором, є однією з відмінностей між сучасними українцями та росіянами.

Путін говорить про Другу світову війну так, ніби це була російська етнічна боротьба, але це була радянська боротьба. І радянськими народами, які постраждали найбільше, після євреїв, були білоруси та українці. Під час німецької окупації було вбито більше цивільних українців, ніж цивільних росіян. Українські солдати були перепредставлені в Червоній армії, яка перемогла німців на східному фронті. Це одні з важливих фактів сучасної історії, які Путін просто обходить стороною. Або ж вигадує, як, наприклад, його твердження про те, що він читав лекцію українському президенту Володимиру Зеленському про батька Зеленського, який служив у Червоній армії. Це був дідусь Зеленського. Його прадід і троє двоюрідних дідів загинули під час Голокосту. Путін схибив в рахунку поколінь і забув, що і для кого має значення.

Що Путін мав сказати про Другу світову війну, так це те, що Гітлер був правий. Вже десять років Путін виправдовує пакт Молотова-Ріббентропа, союз між Сталіним і Гітлером 1939 року, з якого почалася Друга світова війна. Його аргумент на початку полягав у тому, що радянський вибір приєднатися до нацистської Німеччини під час вторгнення в Польщу був саме тим, що робили всі. Але важко зрозуміти, як Гітлер міг би розпочати війну, якби Радянський Союз просто дотримувався пакту про ненапад, який він раніше підписав з Польщею.

Тепер Путін зробив ще один крок, заявивши, що Польща (якимось чином) співпрацювала з Німеччиною занадто багато і водночас недостатньо, і тим самим накликала війну на себе. Путін хоче сказати, що Польща співпрацювала з Німеччиною, щоб відволікти увагу від основного факту, що Радянський Союз вступив у Другу світову війну як союзник Німеччини. Варшава відмовилася воювати на боці Берліна в 1939 році; Москва погодилася. Путін звинувачує Польщу у війні, тому що його власний підхід до кордонів та історії у 2024 році схожий на підхід Гітлера у 1939 році. “Історичний” аргумент Путіна щодо України відповідає нацистській пропаганді щодо Польщі, аж до міркувань про “штучні” держави і народи, які не мають історичного права на існування.

Твердження Путіна про те, що українці є справжніми нацистами, навіть не обрамлене в історію. Він просто говорить це. Таке твердження саме по собі є фашистським: воно ґрунтується на внутрішній політиці “ми і вони”, де росіянам кажуть, що вони завжди невинні, і на міжнародній пропагандистській кампанії, покликаній збити з пантелику обзиваннями.

Україна має набагато менше проблем з ультраправими, ніж Росія, або, якщо вже на те пішло, ніж Сполучені Штати, або майже будь-яка інша європейська країна, яку ви захочете назвати. Українці обрали президента-єврея більш ніж 70% голосів, і його єврейство не було великою проблемою. В іншому місці це було б проблемою. Міністр оборони України — кримський татарин (і мусульманин). Головнокомандувач українських Збройних Сил народився в радянській Росії в родині росіян. Україні вдається зберігати певне розмаїття, навіть у воєнний час, що відображає її захоплюючу історію, минуле, яке неможливо описати в тексті, подібному до цього, що має вузьку мету — показати, як і чому Путін не правий.

Путін наводить аргументи у своєму інтерв’ю з 2010 року; його міф про минуле є основною темою моєї книги “Дорога до несвободи”, в якій більш детально простежуються його витоки і визначаються його наслідки. Путінська версія історії призводить до війни, геноциду та фашизму. Вона також, хоча це може здатися набагато меншою проблемою, робить історію складнішою для сприйняття.

Коли подібні історії мають успіх, люди в інших країнах думають, що їм теж потрібна історія про вічну невинність, щоб виправдати жахливість повсякденності. Історики можуть бути затягнуті у вир, витрачаючи свій час на відповіді на брехню, замість того, щоб займатися дослідженнями. Моя власна позитивна версія української історії доступна в циклі публічних лекцій, який можна прослухати тут.

Я завершую це есе бібліографією, щоб підкреслити, що історія — це дослідження, роздуми та цікаві й обґрунтовані аргументи. Українські історики продовжують це робити навіть під час війни. Остання робота Грицака, наприклад, щойно вийшла друком і заслуговує на увагу широкої читацької аудиторії.