Путін цілить у Бандеру і Шухевича. Колонка Віталія Портникова

До речі, в університеті природокористування, куди також було влучення, є музей Степана Бандери як студента цього вищого навчального закладу.

На початку війни, коли росіяни намагалися знищити музей Григорія Сковороди на Харківщині, багато хто вважав, що це також збіг обставин: ну, навіщо російським окупантам знищувати культурні установи на українській землі? – тепер, коли війна продовжується вже багато місяців є очевидним, що це не просто війна за територію з українським народом як таким — це ще й війна проти історичної пам’яті, й тому Путін воює з музеями. Тому таке велике значення на окупованих територіях приділяється зміні ідеологічних, так би мовити, парадигм, з’являються брехливі російські шкільні підручники, до обробки населення долучається російська православна церква — патріарх якої, жалюгідний Кирил, зараз фактично називається патріархом війни, й, звичайно, війна із музеями продовжується і буде продовжуватися.

Очевидно, що установи, пов’язані з іменами Степана Бандери чи Романа Шухевича, перші у списку влучань російських окупантів, і вони цього ніколи не приховували. Ще в перші місяці війни колаборант Кива закликав російське військове командування вдарити по пам’ятнику Степана Бандери у Львові, вважаючи, що це є легітимною воєнною ціллю для російських окупантів.

“І дійсно, в Росії завжди ставилися до самої ідеї української незалежності й суверенітету і до тих, хто був готовий боротися за втілення цієї ідеї у життя зі зброєю в руках, як до найбільш небезпечних проявів, пов’язаних із майбутнім власної імперії”.

Згадаємо – мазепинці, петлюрівці, бандерівці. Згодом вже наші часи, російська пропаганда та її агентура в самій Україні почала говорити про “майданутих” і “порохоботів”, таким чином продовжуючи цю низку порівнянь, а головною метою є переконати, що переважна кількість населення України не мазепинці, не петлюрівці, не бандерівці, ну і звичайно ж, не учасники Майдану чи “порохоботи”, а лояльні мешканці території, яка готова стати історичною Росією у будь-який момент — не вистачає тільки війська Петра I, Червоної армії, чи танків Володимира Путіна.

Росія, коли починає окупацію України, завжди приходить до “своїх”, щоб винищити меншість чужих так званих націоналістів і неймовірно дратується, коли не знаходить їх на чужій землі й тоді влаштовує політику покарання. Саме знищення вже більшості населення — Голодомор 30-х років XX сторіччя — був, до певної міри, віддзеркаленням розчарування радянського керівництва у настроях населення України у після революційні роки. Було вирішено знищити політичну базу петлюрівців шляхом знищення українського села. Коли Володимир Путін планував свій так званий бліцкриг, був щиро впевнений, що переважна більшість українських громадян не підтримує націоналістів і буде зустрічати його танки із квітами у руках, але коли побачив, що українці ставляться до росіян, як до жорстоких і підступних окупантів, тоді відбулася Буча, тоді відбувся Ізюм.

“Росія ніяк не може зрозуміти, що колаборантів в Україні завжди, за всі роки її історії, була жалюгідна, хоча й жадібна, підла, меншість. Й що виключно на намаганні спертися на підтримку цих підлих колаборантів, побудувати своє російське життя на українських землях – неможливо”.

Коли царі Сталін чи Путін переконуються в цьому, починають політику залякування і репресій, ненависті до українського народу, готовності знищити більшість тих, хто здатний чинити опір їхній злочинній державі, підступній владі та шовіністично хворому населенню готовому в будь-який момент заселити чужі землі. Але вони все одно живуть у жаху, що прийде помста за їхні злочини й тому весь час згадують Бандеру чи Шухевич. Та, як в якомусь язичницькому культі, вважають, що якщо вони зможуть знищити всі пам’ятні місця пов’язані із лідерами Організації українських націоналістів чи Української повстанської армії, то все в них вийде — не вийде.

Як Путін є дзеркалом бажань російського народу, впевненого, що можна заплатити будь-яку ціну за поневолення України та інших колишніх радянських республік, так і борці за українську незалежність є втіленням уявлення українського народу, що потрібно боротися за державність навіть, якщо це буде довга боротьба і навіть, якщо ця боротьба призведе до краху самої Росії, якої нікому в Україні не жаль.

Це те, що має зрозуміти Володимир Путін, і це те, що має зрозуміти кожний росіянин, який досі сподівається на відновлення своєї імперії. Дах музею Романа Шухевича рано чи пізно впаде на голови громадян Російської Федерації й придавить їх своїм конусом у вогні.