ЩО Ж, ЗДАЄТЬСЯ, мені потрібно дещо сказати про протести в кампусах.1 У них багато гніву і спантеличення. Наскільки ця проблема є серйозною?
Немає сумнівів, що переважна частина хаосу, яку ми спостерігаємо в мережі, є перформативною, тобто, інсценованою на камеру. Це не означає, що це абсолютно нещиро. Але цікаво замислитися над тим, чи відбувалися б ці події, або чи відбулися б вони в такому масштабі і з таким характером, якби не було можливості транслювати їх у соціальних мережах.
Звичайно, існує занепокоєння і щодо значно більшої проблеми, аніж події в кампусах як відповідь на війну в Ґазі. Смартфон у поєднанні із соціальними мережами, схоже, зводить людство з розуму. По суті, ми всі ходимо з телевізором у кишені. І питання в тому — які це має наслідки?
Хочу сказати, що, коли я бачу на відео натовпи дуже самовдоволених і вороже налаштованих дітей у наших найкращих університетах, які фактично підтримують ГАМАС, я не поспішаю робити висновки про реальні масштаби проблеми. Як я вже казав раніше, усі події, що відбулися після 7 жовтня, переконали мене в тому, що я дуже недооцінював нинішню реальну ситуацію з питанням антисемітизму. Тепер я зізнаюсь, що це набагато більша проблема, ніж я уявляв. Але я досі не знаю, наскільки інформативно переглядати відео, на яких якийсь недоумок із Колумбійського чи Гарвардського університету кричить, щоб євреї “поверталися до Польщі”.
Але що я можу точно сказати, так це те, що реакція цих університетів була абсолютно неадекватною і лицемірною. Їхня політика щодо протестів явно порушувалася, причому протягом багатьох місяців. Багато людей уже зазначали, що це очевидний подвійний стандарт, який сприяє антисемітизму. Мене не так турбують деталі кожного неприємного інциденту, як той факт, що адміністрації толерують таку поведінку, яку вони нізащо не потерпіли б, якби об’єктами всіх цих насмішок і знущань були не євреї, а хтось інший. Якби в цих коледжах хоч хтось крикнув, щоб темношкірі поверталися назад в Африку або що трансґендерні люди заслуговують на смерть, цих студентів (не кажучи вже про професорів) просто відрахували б. І це саме те, що має статися з найбільш нецивілізованими учасниками цих протестів. Усі студенти, які фізично перешкоджали єврейським студентам у доступі до будівель у кампусі, погрожуючи їм насильством просто тому, що вони євреї, повинні бути відраховані. Без жодних сумнівів.
Здається, що гроші і нафта все ще мають непереборний вплив…
Навіть якщо визнати, що Ізраїль абсолютно неправий, це не виправдовує поведінку, яку ми спостерігаємо в кампусах. Уявімо, що Китай робить щось жахливе і варте протесту (що він, звичайно ж, часто робить). Він помістив 2 мільйони уйгурів і тюркських мусульман у концентраційні табори, де, як повідомляється, їх піддають тортурам, стерилізації і примусовій праці. Де протести? Очевидно, що нікому до цього немає діла. У Гарварді, Стенфорді, Прінстоні чи Єлі й не пікнуть. Але уявімо, що всі ці студенти‑активісти раптом почали перейматися зловживаннями Китаю щодо мусульманського населення й почали протестувати проти цього. Уявімо реакцію університетів, якби ці протестувальники почали нападати на інших студентів у кампусі лише тому, що вони — китайці. Так, ніби американці китайського походження чи навіть громадяни Китаю в Гарварді можуть бути винні в тому, що зараз робить китайський уряд. Уявімо, що вони не пускають китайських студентів до будівель. Це б негайно назвали моральним безумством, яке суперечить усім основним цінностям університету. І до такої поведінки була б нульова толерантність.
Але така аналогія не повною мірою передає ненормальність того, що відбувається. Багато із цих студентів не просто протестують проти несправедливості, жорстокості і невинних смертей, вони переслідують не тих, кого мали б. Отже, багато хто з них скоріше відкрито підтримує несправедливість, жорстокість і невинну смерть. “Глобалізація інтифади” — це не заклик до миру, це заклик до невибіркового вбивства євреїв. Я ще готовий зробити поблажку дітлахам із коледжів, але ви хочете сказати, що студенти Гарварда, Прінстона і Стенфорда не знають, що палестинська інтифада тягне за собою неабияку кількість суїцидального тероризму й навмисних убивств некомбатантів? (Навмисних убивств некомбатантів.) Можливо, коли мені було 19, я ще не все розумів, але ніколи не плутався в реальності аж настільки.
Як діти змогли це все так перекрутити? Є багато причин, але ось одна з них. Катар, нафтогазова держава, дала десятки мільярдів доларів університетам США, Канади та Великої Британії. Катар дав більше грошей західним університетам, аніж будь‑яка інша країна світу. Режим, що контролює Катар, безпосередньо керується теологією товариства “Братів‑мусульман”, відгалуженням якого є ГАМАС. По відношенню до євреїв товариство “Брати‑мусульмани”, яке є сплавом ісламізму і нацизму, має фактично геноцидні наміри. Через іншу радикальну групу — “Американські мусульмани за Палестину” — “Брати‑мусульмани” фінансують студентську спілку “Студенти за справедливість у Палестині”, яка була одним із головних організаторів цих протестів. Вони також фінансують групу “Єврейський голос за мир” — це спільнота збитих із толку євреїв, які беруть участь у цих протестах.
Цей фінансовий слід викрив Чарльз Ашер Смолл з Інституту вивчення глобального антисемітизму та політики. Крім того, Катар володіє найбільшими футбольними командами Європи, а також “Аль‑Джазірою” — так званою мережею новин, що має таку ж журналістську репутацію, як і “Russia Today”. Це просто фонтан ісламістської брехні. Через усі ці засоби здійснюється регулярна психологічна атака на Захід і, зокрема, на західну освіту. Десятиріччями в нас існували факультети вивчення Близького Сходу, які фінансувалися ісламістськими теократами і антисемітами. Чому ми терпіли це зловмисне застосування м’якої сили? Здається, що гроші і нафта все ще мають непереборний вплив.
Спілка “Студенти за справедливість у Палестині” написала наступне у відповідь на звірства, що сталися 7 жовтня:
“Національне визволення близько. Слава нашому опору, нашим мученикам і нашому незламному народу! … Опір відбувається у всіх формах — збройна боротьба, загальні страйки, народні демонстрації. Все це законно і все це необхідно”.
Це була їхня миттєва реакція на навмисну різанину сімей і взяття в заручники дітей. І це було ще до того, як Ізраїль зробив щось у відповідь. Це моральні погляди, які надихнули протести в кампусах.
Однак пряме фінансування ісламістськими теократами — це лише один із напрямів впливу, про який я далі вестиму мову. Існує також ідентифікаційна моральна паніка, дезорієнтація, яка роками збивала з толку лівих, і про яку я багато говорив у цьому подкасті. Ця паніка схильна прив’язувати кожен конфлікт у світі до наративу про гнобителів і пригноблених. Знову ж таки, я не хочу перебільшувати масштаб проблеми. Але це доволі таки жахливо, що найбільший із 1960‑х років студентський протестний рух відзначився повним нерозумінням того, що насправді відбувається у світі, і висловив підтримку таким угрупуванням, як ГАМАС, які уособлюють знищення всього, що ці студенти повинні цінувати.
Наступного разу, коли я бачитиму претендента на роботу, випускника колись великих університетів — Гарварда, Прінстона, Єля чи навіть моїх власних альма‑матер — Стенфорда та Каліфорнійського університету в Лос Анджелесі, які стали просто жахливими, — моєю першою думкою буде: “Чи був ти одним із тих недоумків, які не спромоглися второпати, хто насправді був поганцем 7 жовтня?”. Репутаційна шкода, яку зазнали ці заклади, є просто непоправною.
Тепер ми знаємо, що сотні професорів у цих інституціях підтримують ГАМАС, який знову ж таки є геноцидальним культом смерті. Це не мої слова, це те, як ГАМАС описує себе сам. Вони хочуть убити всіх євреїв на Землі й самі померти як мученики. Це рецепт антисемітського, геноцидального культу смерті. Будь‑який професор, який підтримує ГАМАС, повинен бути звільнений. Так само, як ви би звільнили будь‑якого професора, який відкрито підтримував нацистів одразу після нацистських звірств. Це не питання Першої поправки. Ніхто з них не має конституційного права перебувати в Гарварді, у жодному статусі.
У нас є дві найбільші релігії на Землі — християнство та іслам, що охоплюють половину людства, і релігійне вчення яких тисячоріччями зневажало євреїв як вічних ворогів…
І я можу впевнено стверджувати, що перші хороші навчальні заклади, які здійснять у цій справі жорстке перезавантаження — визнають, що вони пішли не туди, очистяться від бюрократії і теократії DEI,2 яку вони вибудовували десятиріччями і в якій найкращі наміри переросли в злоякісні метастази… перші університети, які повністю повернуться до цінностей Просвітництва (“Більше ніяких грошей від Катару, ідіоти”. Більше ніякого прихованого ісламізму на ваших факультетах вивчення Близького Сходу. Більше ніякого зворотного расизму проти азіатів і білих абітурієнтів. Ніякої більше культури жертви ідентичності. Ніякого більше вишукування расистів. Досить скиглити про гелловінські костюми. Більше ніяких міжрасових “паліїв”, які вдають, наче вони гасять пожежу, а насправді самі ж її і розпалили. Лише прекрасні книжки, прекрасні вчителі, справжня наука й жодних довбаних вибачень…”) — перші елітні навчальні заклади, які це зроблять, отримають стільки підтримки і доброї волі, стільки заявок на вступ і пропозицій стати донорами, що вони вкорінять свою добру репутацію на ціле наступне сторіччя.
Зараз я навіть не знаю, куди б я відправив своїх доньок здобувати освіту. На щастя, нам поки що не треба про це думати найближчі кілька років. Але всі найкращі школи й навіть ті, які на другому чи третьому місцях, схоже, знаходяться в процесі самознищення. Знову ж таки, я усвідомлюю, що навіть у найбільш охоплених кампусах протестує меншість студентів. Але найбільше осуду викликає власне реакція самих інституцій.
У результаті цього всього в єврейській громаді широко поширена думка, що потрібно робити щось більше для боротьби з антисемітизмом. Існує навіть законопроєкт про боротьбу з антисемітизмом,3 який щойно пройшов Палату представників і який спрощує для євреїв процедуру подання скарги на порушення громадянських прав. На жаль, цей законопроєкт, схоже, ототожнює певну критику Ізраїлю з антисемітизмом. Я допускаю, що більшість людей, які стверджують, що на цей момент вони антисіоністи, ймовірно, також є антисемітами. Це досить очевидно з того, що вони говорять і про що не говорять. Раніше можна було бути антисіоністом, не будучи антисемітом. Мій друг Крістофер Гітченс однозначно був таким. Таким був і я колись. Але я не впевнений, що таку позицію можна займати зараз.
7 жовтня змінило мою думку із цього питання. Мені, як і раніше, не імпонує концепція будь‑якої релігійної етнодержави. Але з огляду на вбивчий антисемітизм, що панує в більшості країн світу, з огляду на те, що майже кожна країна, де проживає єврейське населення, у якийсь момент активно переслідувала їх і виганяла (у буквальному сенсі майже кожна країна в Європі, Північній Африці чи на Близькому Сході у якийсь момент це робила), враховуючи толерантність до цієї реальності мільярдів спостерігачів — що ж, тоді євреям, безперечно, потрібна власна держава, і вона повинна захищати себе без вибачень. У нас є дві найбільші релігії на Землі — християнство та іслам, що охоплюють половину людства, і релігійне вчення яких тисячоріччями зневажало євреїв як вічних ворогів. Якби половина світу так ненавиділа, для прикладу, єзидів, а більша частина того, що їм приписували, зводилася до божевільної теорії змови, я б сказав, що єзидам теж потрібна своя держава. Я буду радий повернутися до цього питання через 100 років, коли людство досягне певного морального прогресу, але доти вважайте мене відданим сіоністом.
Однак я вважаю, що говорити про “сіонізм” абсолютно контрпродуктивно. Ми повинні говорити про право Ізраїлю як єдиної демократії на Близькому Сході захищати себе. Я також вважаю, що зосередження на антисемітизмі в цей момент — наскільки це реальна проблема — є неправильним підходом у вирішенні значно фундаментальнішої проблеми: ненависті до західної цивілізації з боку значної частини її власного населення і бенефіціарів, а також реального зіткнення між Заходом (який включає Ізраїль і будь‑яку іншу цивілізовану демократію) та ісламом, зокрема, ісламізмом і джигадизмом. Залежно від контексту ми можемо називати це “радикальним ісламом”, “ісламським екстремізмом” або “ісламофашизмом”. Називайте це як завгодно, але чого ви не можете зробити, чесно кажучи, так це стверджувати, що цей різновид войовничого божевілля не має жодного стосунку до основної релігії ісламу.
Чому я вважаю, що фокусування винятково на антисемітизмі є помилкою? У студентських кампусах зараз є багато людей, які підтримують ГАМАС, що, на перший погляд, є таким же антисемітизмом, як і підтримка нацистів. Однак, я думаю, що ненависть до євреїв — це не те, чим насправді переймаються більшість із цих людей. Як я вже казав, деякі з них і самі є євреями. То чим же пояснюється їхня поведінка? Ну, вони ненавидять Захід або думають, що ненавидять. Вони ненавидять західну владу. В американському контексті вони ненавидять білих, можливо, понад усе, і думають, що гріх расизму домінує над усім. У конфлікті між Ізраїлем і палестинцями вони вважають євреїв білими, а палестинців темношкірими. Хіба це не повний ідіотизм? Це ж безглуздо. Щонайменше половина євреїв в Ізраїлі мають близькосхідне або північноафриканське походження. Єдині темношкірі, яких ви там знайдете, — це ефіопські євреї, деякі з яких воюють у ЦАГАЛі. Тож, діточки, усе ваше занепокоєння щодо привілеїв білих, коли ви стрибаєте між заняттями з лакросу та “Старбаксом”, тут недоречне. Чи варто було б вас вигнати з Єлю за таку дурість? Можливо. Але ваша дурість — це не зовсім те саме, що антисемітизм.
Так, антисемітизм пронизує цей горизонт у дуже гнітючий спосіб, і я не прагну приховувати його масштаби. Наприклад, у міру просування вправо політичним спектром ви зустрічаєте дедалі більше людей, які без зусиль визнають ненормальність лівих і нудотні вибачення за ісламський фанатизм, що висловлюються людьми, які вважають Гарві Вайнштайна найгіршою людиною на Землі, тоді як у мусульманському світі існують цілі суспільства, де таку людину, як Вайнштайн, вважали б абсолютно адекватною у своєму ставленні до жінок. Серед лівих усе ще повно тих, хто звинувачував Салмана Рушді у фетві,4 через яку він був змушений переховуватися впродовж десятиріччя і ледь не був убитий на сцені в Нью Йорку, після 33 років життя у стресі. Це ті самі люди, які звинувачували карикатуристів “Charlie Hebdo” в тому, що вони мали нахабство дати себе вбити в Парижі. Ці ліві недоумки варіюються від нинішніх улюбленців альтернативних медіа, таких як Ґленн Ґрінвальд, до членів елітних інституцій, мета яких — захищати свободу слова, як‑от Американський ПЕН‑клуб.
Надзвичайно непропорційна кількість злочинів на ґрунті ненависті у США скоюється саме проти євреїв…
Коли ви рухаєтеся вправо в нашій політиці, ви зустрічаєте все більше і більше людей, які легко бачать усе це божевілля, коли слова вважаються насильством, а от кліторектомія і підрив смертників — мудрістю корінних народів і голосом пригноблених. Але потім, звичайно, коли ви рухаєтеся далі праворуч, ви зустрічаєте дедалі більше людей, які ненавидять євреїв як підступних глобалістів, які хочуть, щоб американці воювали в чужих війнах, можливо, захищаючи сьогодні Ізраїль або Україну, якою, як виявилося, керує єврей. Ці звинувачення сягають корінням ще Першої і Другої світових війн. Обидві світові війни були спровоковані євреями, хіба ви не знаєте? Це авдиторія Такера Карлсона — культ Великого заміщення.5 Коли справи в “Daily Wire” пішли шкереберть, саме ці розумники пішли за божевільною Кендіс Овенс у прірву й нарешті отримали шанс сказати Бену Шапіро, що вони насправді думають про нього та його друзяк‑євреїв.
Але, звичайно, якщо ви потрапите в правильне місце серед правих — до євангельських християн старої школи, то зустрінете людей, на яких можна розраховувати, що вони перейматимуться долею євреїв і захищатимуть Ізраїль, що, чесно кажучи, є певним полегшенням. Проте їхня підтримка має і дещо дивний нюанс: вони очікують, що коли храм у Єрусалимі нарешті відбудують і Ісус повернеться, то він, скажімо так, буде не в настрої обговорювати з євреями тонкощі богослів’я. Тож євангелісти є філосемітами6 лише до певного моменту.
Тому я не хочу применшувати реальність антисемітизму. Надзвичайно непропорційна кількість злочинів на ґрунті ненависті у США скоюється саме проти євреїв. Вони не спрямовані проти темношкірих і, звичайно, не проти мусульман, як прагне переконати вас ісламістська лідируюча група “Рада з американсько‑ісламських відносин”.7 Насправді значна частина цих злочинів скоєна самими темношкірими і мусульманами, які просто переступили межу у своїй ненависті до євреїв. Євреї становлять близько 2 відсотків населення, і завжди близько 50 відсотків злочинів на ґрунті ненависті було скоєно проти них. Навіть після 11 вересня в Америці було набагато більше ненависті до євреїв, аніж до мусульман. Після 7 жовтня кількість інцидентів різко зросла, і це стало відповіддю на найжахливіший злочин, скоєний проти євреїв із часів Голокосту.
Тож якщо ви єврей чи єврейка, або навіть якщо ні, але вважаєте, що все це несе неабияку загрозу, я думаю, ви маєте рацію. І я впевнений, що в майбутньому я зроблю кілька подкастів чи інших передач, присвячених проблемі антисемітизму. Але я також вважаю, що євреї не повинні намагатися змагатися в Олімпійських іграх із пригноблення, які звели з розуму більшу частину західної культури. Напрям поступу полягає не в тому, щоби переконати решту Америки, що нам, євреям, живеться гірше, ніж темношкірим і мусульманам, або так само погано. Не думаю, що Велика Британія впорається із ситуацією, якщо більше уваги приділятиме своєму єврейському населенню як жертовній групі. Ми просто повинні відмовитися від політики ідентичності й почати захищати західні цінності загалом. Ми повинні захищати не ідентичності, а ідеї, які роблять можливими свободу і толерантність. Ми повинні визнати, що в цьому світі існують реальні загрози свободі і толерантності, і політика ідентичності є однією з них. Інша загроза походить від релігії, що найшвидше поширюється на Землі й налічує близько 2 мільярдів прихильників. Чи всі мусульмани є загрозою для свободи і толерантності? Ні. Але, як би жахливо це не звучало, майже всі вони охочіше визнають, аніж борються із небезпечним фанатизмом, який кипить в основі їхньої релігії.
Я не вважаю, що нам потрібна нова єврейська медіаплатформа, яка б конкурувала зі шкідливими зловмисними фантазіями, що ллються із “Аль‑Джазіри”. Нам просто потрібно, щоби “The New York Times” і “BBC” знову стали морально здоровими. Знову ж таки, я не стверджую, що антисемітизм не є проблемою, я стверджую, що справжній захист західних цінностей вирішив би цю проблему, як і багато інших.
А втім, легко зрозуміти, чому дехто з наших дітей спантеличений щодо Ґази. Їх завалюють дезінформацією про Ізраїль, начебто євреї — це колонізатори‑переселенці, які збудували державу апартеїду, і що вони винні в геноциді. Ця брехня почалася не 8 жовтня. Вона поширювалася десятиріччями, і здається, як терпляче її не виправляй — нічого не міняється. І фотографії, що надходять із Ґази, звісно, не допомагають. Як я вже говорив, не існує ані політичного аналізу, ані моральних аргументів, що надали б сенсу зображенням мертвих дітей, яких витягують із‑під завалів.
Для людей також природно дивитися на історію конфлікту між ізраїльтянами та палестинцями й уявляти, що між двома сторонами існує певний моральний паритет. Насправді, оскільки Ізраїль став сильнішим, більшість людей вважає, що відповідальність за тривалий конфлікт більшою мірою лежить на євреях. Ізраїль тепер сприймається як розбишака з найсучаснішою зброєю, а палестинці — як жертви, що жбурляють каміння. Навіть після 7 жовтня, коли ГАМАС влаштував відвертий геноцид, вбиваючи некомбатантів, беручи в заручники жінок та дітей, і тисячами випускаючи ракети по цивільних районах, величезна кількість людей на Заході і, очевидно, більшість нашої власної молоді вважають, що Ізраїль не правий. І що він, фактично, не має права на самозахист чи навіть на існування.
Якщо залишити осторонь інші змінні — наприклад, ідентифікаційну ганьбу вокізму8 чи схему “пригноблювач–пригноблений”, що стала стандартною для лівих, а також відвертий антисемітизм, який, як відомо, існує серед них, то те, що ми бачимо в наших університетських кампусах, можливе лише тому, що люди не розуміють загрози, яку ісламський екстремізм становить для відкритих суспільств в усьому світі. Знову ж таки, те, що відбувається в наших університетських кампусах, — це багато різних речей, але рівень морального спантеличення, необхідний для підтримки ГАМАСу й демонізації людей, які з ним борються, вимагає, щоби людина не усвідомлювала, що таке ГАМАС.
Існує понад 50 країн, у яких мусульмани є більшістю. Жодна з них не є комфортним місцем для життя, якщо вам не байдуже на свободу людини…
І в певному сенсі це теж можна зрозуміти. Природно уявити, що люди скрізь більш‑менш однакові й що вони здебільшого хочуть від життя одного й того ж. Легко зрозуміти, як хтось може подумати, наче нормальні люди ніколи не вдадуться до такого насильства, яке ми бачили з боку ГАМАСу 7 жовтня — навмисне спалювати живцем цілі сім’ї, ґвалтувати жінок і відрізати їм груди, а потім убивати їх, і при цьому стрибати й кричати від радості. Нормальні люди не зробили б цього, не змогли б зробити, якщо їх не піддавали нестерпним стражданням і несправедливому ставленню. Очевидно, що вони збожеволіли від власної травми. Залишимо осторонь тих, хто стверджує, що 7 жовтня нічого не відбулося насправді. Більшість людей розуміє, що сталося, і все ж, якщо припустити, що люди скрізь більш‑менш однакові, то сама власне екстремальна крайність насильства, яку ми бачили 7 жовтня, здається, певним чином покладає моральну відповідальність на його жертв.
І це дивне спотворення морального розуміння кидає тінь на всю історію ізраїльсько‑палестинського конфлікту. Той факт, що палестинці змогли породити нескінченну кількість терористів‑смертників під час Другої інтифади й що вони обирали мішенню для свого варварства некомбатантів і навіть дітей, само собою вважається доказом того, що ізраїльтяни підштовхнули їх до цих крайнощів. Інакше нормальні люди ніколи б не стали поводитися в такий надзвичайно руйнівний спосіб. Легко зрозуміти, як необізнані люди могли зробити таке припущення. Це дуже слушне зауваження зробив 20 років тому письменник Пол Берман у своїй книзі “Терор і лібералізм”.
Так само люди вважають, що такі угрупування, як ГАМАС, “Аль‑Каїда” чи навіть “Ісламська держава”, атакують західні об’єкти, бо мають для цього певні вагомі політичні причини. Вони думають, що ці рухи є антиколоніальними або прямолінійно націоналістичними, тому в крайнощах їхнього насильства, знову ж таки, первинно винні західні держави. Що посієш — те й пожнеш, так би мовити.
Хоча ці припущення зрозумілі, вони явно були помилковими впродовж десятиріч, а це навіть довше, ніж я живу. Вірити у все це зараз, як за замовчуванням робить майже кожна світська людина, особливо ближче до лівого крила, означає бути повністю обдуреним мазохістською фантазією. Це небезпечна фантазія, тому що вона свідомо використовується як зброя не лише проти Ізраїлю, але й проти всього західного суспільства. Ісламські екстремісти знають, що більшість із нас, особливо в елітних установах, просто очманіли від “білої провини” і сумнівів у собі. Вони бачать, що ми по колу розстрілюємо лицемірство. Вони знають, що варто лише їм назвати щось “расизмом” (навіть якщо це слово не має абсолютно ніякого відношення, як наприклад, у випадку, коли ми просто говоримо про найшвидше зростаючу релігію в сотні країн), як у лівому крилі це одразу ж вирішить усі суперечки, незалежно від того, наскільки ідіотом є той, хто це озвучив. Вони знають, що ми постійно переживаємо через те, що ми “поганці”. Вони знають, як легко нашим дітям повірити в те, що ми є і завжди були “поганцями”. І вони десятиріччями маніпулюють західним суспільством. І їм допомагають легіони корисних лівих ідіотів.
І тому журналісти, політики й науковці не можуть і навіть не бажають визнати, наскільки щира релігійна віра та ідентичність є причиною конфліктів у мусульманському світі — між ворогуючими сектами та між мусульманами і немусульманами. Існує фундаментальне нерозуміння того, чим іслам відрізняється від інших релігій. А багатьма вважається ознакою фанатизму навіть сказати, що іслам відрізняється від інших релігій бодай чимось.
Тільки уявіть, як могло би змінитися християнство, якби Ісус регулярно вбивав своїх ворогів, а їхніх дружин брав у сексуальне рабство…
Існує понад 50 країн, у яких мусульмани є більшістю. Жодна з них не є комфортним місцем для життя, якщо вам не байдуже на свободу людини. Навряд чи це випадковість. Хто би міг подумати, що вбивство людей за богохульство чи відступництво може охолодити потяг до свободи думки? Хто б міг подумати, що відверте заперечення політичної рівності для жінок може мати якесь відношення до її відсутності в усьому мусульманському світі? Навіть помітити зв’язок між чіткими релігійними доктринами та очевидним обмеженням прав людини вважається симптомом “ісламофобії”.
Я хочу зробити кілька основних спостережень про іслам, які є важливими і беззаперечними, або, принаймні, повинні бути беззаперечними, бо вони цілком очевидно є правдивими.
І якщо ви думаєте, що я про все це вже говорив раніше й що це вам набридло, тоді просто подумайте про те, що відчуваю я. Я більше ніколи не торкався би цієї теми, якби вважав, що інші достатньо її піднімають. Тут існує закляття, яке просто необхідно зняти, бо воно загрожує зруйнувати все. І якщо ви одні з багатьох, хто цього не бачить, то ви просто сліпі.
З погляду ісламу, наш світ поділяється на 2 царства: царство віри і царство невіри. Це те, що іслам поділяє із християнством, але на цьому схожість практично закінчується. В ісламі немає принципу “віддайте кесареве кесареві”. Навпаки, іслам покликаний повністю підпорядкувати собі життя людини та управління суспільством. Він за своєю суттю є політичним. Тому сучасне розмежування між ісламом та ісламізмом, на яке багато хто з нас покладає свої надії, і яке полягає в прямому втручанні релігії в політику, є лише сучасним розмежуванням. Ми сподіваємося, що це розмежування вдасться зробити справжнім і ефективним, і ми сподіваємося, що останньому, тобто політичному ісламу 20 сторіччя, який агресивно відроджується, можна протистояти напряму і зрештою викорінити його в сучасних суспільствах. Але ця світська відмінність має мало традиційного обґрунтування, якщо взагалі має бодай якесь. Саме тут відмінності між ісламом і християнством стають дуже актуальними і зловісними.
Подумайте над цим, ніби вперше: Мугаммед не був мусульманським Ісусом. Важливо зауважити, що він не був розп’ятий. Він був державним діячем і воєначальником. Він брав участь у десятках битв і перемагав. І в ісламі Мугаммед є тим самим взірцем ідеального чоловіка. Тільки уявіть, як могло би змінитися християнство, якби Ісус регулярно вбивав своїх ворогів, а їхніх дружин брав у сексуальне рабство. Чи не думаєте, що воно було б трохи інакшим? Гадаєте, християнство не могло б бути трохи іншим, якби Ісус був менше схожий на гіппі з постійним запасом “екстазі”, а більше — на Тоні Сопрано?
Першим мусульманам, на відміну від ранніх християн, не довелося провести кілька сторіч у ролі чужинців, яких гнобили їхні невіруючі господарі. Вони із самого початку відчули смак політичної влади. Перші мусульмани створили імперію приблизно одразу після смерті Пророка, а потім упродовж 500 років просто всіх трощили. На відміну від іудаїзму, іслам наказує своїм послідовникам поширювати свою “єдино вірну і абсолютно правильну віру” по всій планеті. Християнство, звісно, теж місіонерська віра, але від самого початку це була релігія слабкості (нагадую, що Христос був розп’ятий). “Блаженні лагідні, бо вони успадкують Землю” — пам’ятаєте? Іслам від самого початку був релігією сили. Ідея того, щоби немусульмани панували над мусульманами або навіть мали рівноцінну владу поруч із ними, завжди піддавалась анафемі. Це помилка, яку потрібно виправляти, звісно ж, через духовну боротьбу, але також і через фізичне насильство. Той факт, що іслам не зміг досягти панування в нашому світі й за майже 1 000 років існування довів свою відсталість і слабкість, є постійним джерелом приниження. У світлі доктрини це не має жодного сенсу. Це святотатство. З погляду ісламу, статус‑кво є нетерпимим.
І цей загальний настрій ображеної гідності, ця туга за перемогою, яка сторіччя за сторіччям залишається недосяжною, впливає на все, чого торкається іслам. Саме тому історія мирних переговорів між Ізраїлем і палестинцями була такою безнадійною. Чи робили ізраїльтяни помилки? Безумовно. Чи є серед євреїв свої релігійні фанатики? Так. Але мирний процес між ізраїльтянами і палестинцями був безнадійним із самого початку, тому що для більшості палестинців і для величезної кількості мусульман у регіоні сама присутність єврейської держави на святій землі є абсолютно неприйнятною. Це “накба” — катастрофа. Це спотворення священної історії. І це жалюгідний провал місії ісламу, яка полягає в тому, щоб завоювати світ задля слави Божої. І передусім ніколи не залишати мусульманські землі після того, як вони були завойовані, якою, звичайно, колись була Палестина. Як сказано в Корані: “Вбивайте їх, де б ви їх не знайшли, і виганяйте їх із тих місць, звідки вони вас вигнали”. Це не релігія миру, це релігія завоювання і підкорення.
Що такого робить ГАМАС, чого не зробив би Ісус чи Будда або чого б не схвалив? Усе…
У всіх релігіях є що критикувати. І я, безумовно, вніс свою справедливу лепту в цю справу. Але це просто факт, що доктрина священної війни і любов до мучеництва, як і повна нетерпимість до богохульства і відступництва, є центральними для ісламу значно більшою мірою, ніж для інших релігій.
Звичайно, не всі мусульмани хочуть жити так, і це чудово. Тому наш світ не перебуває в повному хаосі. Але проблема в тому, що коли ви дивитеся на найгірші приклади джигадистського варварства і звірства — поведінку ГАМАСу 7 жовтня або “Ісламської держави” кожного дня в році, — дуже важко сказати, наскільки ці люди неправильно розуміють іслам. Уточню, що я не кажу, що існує тільки один іслам і що екстремісти розуміють його правильно. Я кажу, що вони безумовно не неправильно його розуміють. Їх версія віри занадто правдоподібна.
Що такого зробили найгірші члени “Ісламської держави”, чого не зробив би або не схвалив би сам Мугаммед? На це запитання дуже важко відповісти. І те, що на нього важко відповісти, стає дедалі більшою проблемою для всього світу. Якщо ви ставите те саме запитання про Ісуса або Будду, то на нього дуже легко відповісти. Що такого робить ГАМАС, чого не зробив би Ісус чи Будда або чого б не схвалив? Усе.
Нещодавно я натрапив на статтю в “The New York Times” 15‑річної давнини. Я сумніваюся, що “Тimes” опублікувала б таку статтю сьогодні. Вона дуже коротка, тому я зачитаю вам її повністю.
“Боєць бачить свій рай у болі Ґази
Тагрід Ель‑Ходарі
8 січня 2009 року
МІСТО ҐАЗАВідділення невідкладної допомоги в лікарні Дар аш‑Шифа часто стає місцем жаху й відчаю. У четвер воно стало ще й свідком того, як звичайні люди потрапили під перехресний вогонь між бойовиками‑смертниками і військовою машиною.
37‑річний лікар‑хірург Авні аль‑Джару примчав сюди з дому, одягнений у свій медичний халат. Але він прийшов не на роботу. З голови в нього стікала кров, а в його доньки була зламана щелепа.
Він розповів, що бойовики ГАМАСу, які дислоковувалися біля його будинку, відкрили вогонь із мінометів і реактивних снарядів. [Зверніть увагу на деталь: поруч із його будинком] Ізраїль відкрив сильний вогонь у відповідь, і його квартира була пошкоджена. Загинули його дружина Альбіна, родом із України, і його однорічний син.
“Мого сина розірвало на шматки, — плакав він. — Мою дружину розрубало навпіл. Мені довелося залишити її тіло вдома”. Оскільки Альбіна була іноземкою, вона могла б виїхати з Ґази разом із дітьми. Але, побивається лікар Джару, вона не змогла залишити його.
Під’їхала машина з новими пацієнтами. Одним із них був 21‑річний чоловік з осколковим пораненням лівої ноги, який потребував невідкладної допомоги. Він виявився бойовиком Ісламського джигаду. Він широко посміхався.“Давайте швидше, мені треба повертатися, щоби продовжити боротьбу”, — сказав він лікарям.
Йому сказали, що є серйозніші випадки, ніж його, що потрібно почекати. Але він наполягав. “Ми воюємо з ізраїльтянами, — сказав він. — Ми вистрілюємо і тікаємо з нашої позиції, але вони дуже швидко відповідають. Ми забігаємо в будинки, щоби врятуватися”. Він продовжував посміхатися.
“Чому ти такий щасливий? — запитав репортер. — Озирнися довкола”.
Дівчина, якій на вигляд було десь років 18, кричала, коли хірург виймав осколки з її ноги. Літній чоловік був весь у крові. Немовля, якому було кілька тижнів, відбулося легким пораненням, але злякано озиралося навколо. Чоловік лежав із розтрощеним черепом, з якого назовні виглядали шматки мозку. Його сім’я плакала біля нього.
“Хіба ти не бачиш, що ці люди страждають?” — запитали бойовика.
“Але ж я теж один із них, — відповів він, і його посмішка засяяла. — Вони втратили своїх близьких мученицькою смертю. Вони повинні бути щасливі. Я теж хочу бути мучеником”.
Це кінець статті.
У цьому й полягає проблема. Ми не повинні сідати в машину часу й розбиратися в історії регіону. Нам не треба говорити про 1948 чи 1967 рік. Без цієї специфічної форми релігійного фанатизму конфлікт між Ізраїлем і його сусідами був би звичайним конфліктом. Щодо нього було б досить легко вести перемовини. Євреї та мусульмани могли б домовитися будувати добробут разом. Вони могли б перетворити Ґазу в абсолютно розкішний курорт на Середземному морі. Якщо все, що вас хвилює, це добробут палестинців, ви повинні хотіти, щоб вони були вільні від цієї божевільної ідеології, що зробила неможливим співіснування з ними.
Але чомусь більшість учених і журналістів відмовляються визнати те, що розкривається в таких статтях, як ця. Вони відчайдушно хочуть думати, що в релігійні доктрини, на кшталт ідеї про те, що мученики потрапляють прямісінько до раю, або ніхто не вірить, або, якщо й вірять, то ця віра не має ніякого впливу на поведінку цих людей. Без сумніву, це — найзагадковіша і найдратівливіша форма невігластва, з якою я коли‑небудь стикався.
Протистояння між радикальним ісламом і західними цінностями є екзистенційною проблемою для Ізраїлю, і одного прекрасного дня воно може стати екзистенційною проблемою для всіх нас…
Звичайно, ми всі відчайдушно хочемо вірити, що існує чітка межа між справжніми фанатиками, такими як ГАМАС, і палестинським народом. І я не сумніваюсь, що це твердження є справедливим для багатьох палестинців. Ці люди фактично є заручниками. Але це не поширюється на всіх палестинців, і, мабуть, навіть не на більшість із них. Наприклад, кожного разу, коли проводилося опитування, підтримка обстрілів, які здійснюють терористи проти цивільного населення, завжди була огидно високою серед палестинців і сягала близько 70 відсотків. Підтримка конкретних терористичних груп, таких як ГАМАС і “Гезболла”, зазвичай коливається між 40 і 60 відсотками. Тож ідеться не про кількох радикалів.
Ви бачили відео із захопленням ізраїльських заручників у Ґазі 7 жовтня? Кадри, на яких закривавлених дівчат затягують в автомобілі та на мотоцикли? Ви бачили чоловіків, які юрмилися навколо цих заручників, святкуючи їх захоплення й вигукуючи “Аллаг Акбар”? Уявіть себе на місці цих людей. Можливо, ви можете зрозуміти всю цю радість і зловтішання, які висловлюються щодо захоплених солдатів‑чоловіків, як в інциденті з Black Hawk Down у Сомалі.9 Але уявіть радісне святкування з приводу викрадення дівчат — очевидно, що деякі з них зазнали зґвалтування, інші були серйозно поранені. На одному з цих відео молодій жінці перерізали ахіллові сухожилля, мабуть, аби вона не змогла втекти. Уявіть дику радість із приводу захоплення наляканої жінки, яка тримає на руках своїх дітей. Можете таке уявити?
Після 11 вересня, як американець, травмований терористичним актом таких масштабів, яких ніколи не бувало на теренах нашої країни, уявіть, якби бійці спецназу “6‑й загін SEAL” схопили абсолютно випадкових жінок і дітей, наприклад, із Саудівської Аравії, і провели їх як заручників через Таймс‑сквер? Чи можете ви уявити радісні танці із цього приводу і плювки в обличчя цим наляканим жінкам? Уявіть, як наші солдати тягнуть тротуаром понівечені тіла інших саудівських некомбатантів. Ви можете уявити людей, які виходять зі своїх офісів, кричать від радості й топчуть ногами їхні тіла? Чи можете ви уявити, що ізраїльтяни роблять це з тілами палестинських некомбатантів на вулицях Тель Авіва? Ні, не можете. Культура має значення. Переконання мають значення. Отже, незалежно від того, чи належать вони до організації, чи ні, люди, яких ви бачите на цих відео, такі ж самі, як і ГАМАС.
Відчуваю, треба дати додаткове роз’яснення, щоби ви правильно зрозуміли хід моїх думок. Чи кажу я, що всі мусульмани — небезпечні фанатики? Ні. Чи всі вони прагнуть стати мучениками, відданими джигаду? Звісно, ні. І це дуже добре. Чи всі християни вірять у фізичне воскресіння Ісуса? Я впевнений, що багато‑багато мільйонів наразі не вірять. Зрештою, стає все важче й важче вірити в такі речі. Але ж ми праві, коли кажемо, що віра у фізичне воскресіння є абсолютним ядром християнства. Це не викликає суперечок. Це однаково що сказати, що “Apple” створює смартфони. Будь‑яка полеміка на цю тему буде фальшивою. Ви хочете бути християнином, який вважає, що воскресіння було лише духовним або метафоричним? Чудово. Ви змінили релігію. Ви робите успіхи. Ми любимо вас за це.
Будь‑які суперечки щодо того, чи дійсно іслам навчає світогляду, який виправдовує варварство ГАМАСу, є апріорі фальшивими, тому що іслам дійсно вчить цьому. Багато залежить також від того, як більшість мусульман у всьому світі переосмислить, ігноруватиме або іншим чином відмовиться від деяких з основних постулатів ісламу, оскільки вони абсолютно суперечать нашому спільному проєкту побудови відкритих, плюралістичних суспільств. Визнавати це й вимагати від самих мусульман визнати це — не фанатизм. Це елементарний здоровий глузд. Протистояння між радикальним ісламом і західними цінностями є екзистенційною проблемою для Ізраїлю, і одного прекрасного дня воно може стати екзистенційною проблемою для всіх нас.
Чи хочу я сказати, що ситуація безнадійна? Ні. Насправді дуже обнадійливим сигналом є те, що кілька близькосхідних режимів, схоже, хочуть нормалізувати відносини з Ізраїлем на цьому етапі. І те, що Саудівська Аравія і Йорданія нещодавно допомогли відбити ракетну та дронову атаку Ірану на Ізраїль, також є дуже обнадійливим. Однак той факт, що арабські монархи і диктатори вважають за розумне змінити свою політику щодо Ізраїлю, зовсім не означає, що змінилися й настрої на “арабських вулицях”. Це означає лише, що диктатори у своїх діях будуть обмежені тим, що толерується чи не толерується вулицею. Настрої тут, знову ж таки, масово формуватимуться під впливом ісламу. Очевидно, що будь‑яка арабська солідарність з Ізраїлем проти Ірану може бути пов’язана не стільки із прагненнями до загальнолюдських цінностей, скільки із сектантським розколом між сунітським і шиїтським ісламом. Але якщо ці автократи хочуть втягнути свої країни в сучасний світ, я, безумовно, вболіватиму за них.
Однак дещо глибший принцип полягає в тому, що відбувається цивілізаційне зіткнення між традиційним ісламом і західними цінностями. І те, що ми бачимо в університетських кампусах, це прояв дуже успішної маніпуляції слабкістю Заходу, коли наші цінності толерантності, різноманітності, самокритики і співчуття використовуються як зброя проти нас самих.
Запитайте себе, що саме ми хочемо і маємо право хотіти й що повинні захищати на Заході без вибачення? Раціональне спілкування, індивідуальну свободу, верховенство права, згоду підлеглих, мирну передачу влади, сильне громадянське суспільство, і так — толерантність до відмінностей, принаймні в тих випадках, коли ці відмінності не ставлять під загрозу всі інші хороші речі. Що нам дають ці хороші речі? Вони дають нам відкриті суспільства, у яких науковий прогрес, творчий інтелект, зростаючий добробут, соціальна мобільність, особиста безпека, суспільна справедливість, здорове довкілля, інституційна прозорість і багата система соціального захисту стають дедалі частіше нормою. Очевидно, що навіть у найкращих суспільствах світу ці блага все ще недостатньо добре захищені. Але так само очевидно, що в деяких країнах їх взагалі не існує, і що ще гірше — деякі люди, групи й навіть цілі культури взагалі не прагнуть цих благ. Настав час визнати, що не всі хочуть хорошого життя в тому розумінні, у якому ми з вами його розуміємо. “Гей, діточки, ГАМАС не хоче того, чого хочете ви. Вони б викидали ваших ЛГБТК+ друзів у вікно. І, як би прикро мені не було це казати, але багато палестинців хочуть того ж, що і ГАМАС”. Це жорстока правда, і вона зробила мир на Близькому Сході наразі неможливим.
Люди майбутнього (і, можливо, ми самі в майбутньому) знатимуть те, чого ми не можемо знати зараз: як ми впоралися із цими моментами, як ми вистояли в умовах викликів, коли наші глибинні принципи були використані проти нас самих. Акуратно перевернуті й використані проти нас — свобода слова, толерантність до різноманіття, сумнів у собі — ці чесноти можуть бути зі злими намірами, цинічно використані проти тих, хто їх же й відстоює. Саме це роблять ісламські екстремісти по всьому світу. Це те, що їхні організації роблять всередині наших власних суспільств. Це не теорія змови. Це все спостерігалось у публічному просторі впродовж десятиріч. І їм сприяють корисні ідіоти, як це зараз особливо помітно в наших університетських кампусах.
Звісно, нами також грають Росія і Китай та, можливо, інші ворожі іноземні гравці, які роздмухують полум’я нашої власної заангажованості та істерії. Але частина цієї істерії полягає в тому, що багато хто з нас зараз сприймає будь‑які зусилля, спрямовані на обмеження поширення дезінформації та стримання ланцюгової реакції суспільства, як перші ознаки орвеллівських репресій із боку нашого власного уряду. Ми живемо в країні, де люди шаленіють, коли дізнаються, що уряд може за рішенням суду отримати доступ до інформації, яку вони самі регулярно надають випадковим мобільним додаткам та іншим сервісам просто для зручності. Абсолютно по‑дитячому уявляти, що нашим інтересам як нації найкраще слугує тотальна інституційна недовіра, коли такі люди, як Едвард Сновден і Джуліан Ассанж, постійно взламують сайти й зливають державні таємниці. Більшість людей навіть і 5 хвилин не потратили, щоб уявити всю серйозність того, що має бути на щоденному брифінґу кожного президента США. Ми повинні подорослішати й зробити все можливе, щоби захистити наше суспільство від людей і груп, а також зовнішніх ворогів, які насправді хочуть його знищити.
Звичайно, це правда, що боротьба з терором і безладом може поставити під загрозу ті самі свободи, які ми прагнемо захистити. Правда й те, що за наявності достатнього рівня терору й безладу ми можемо прийняти режим контролю, цензури й навіть насильства, який може виправдати страхи будь‑якого прихильника конспірології, і створити враження, що реальна загроза свободі походить із нашого боку, від наших власних інституцій і нашого власного уряду. Ми повинні виконати цей складний трюк успішно.
Якщо ліберали залишатимуться нерішучими щодо ісламського екстремізму, апетит до правого авторитаризму буде продовжувати зростати по всьому Заходу…
Ми не можемо забути про наші справжні цінності. Візьмемо імміграцію. Надання притулку справжнім біженцям, які рятуються від насильства, і прийняття іммігрантів, які шукають кращого життя і хочуть побудувати його на Заході, є однією із наших основних гуманітарних цінностей. Ми не хочемо цього позбуватися. Вірш Емми Лазарус, натхненний Статуєю Свободи, тепер викарбуваний на меморіальній дошці: “Дайте мені ваші втомлені, ваші бідні, ваші зʼюрблені маси, що прагнуть дихати вільно!”. Це не просто сентиментальна дурня. Це найкраще, що є в Америці. Це ніколи не було просто імміграційною політикою. Це завжди було прагненням. Ми хочемо бути країною, достатньо сильною і щедрою, щоби бути світлом для решти світу. Емма Лазарус, до речі, була єврейкою. Велике заміщення почалося там, хлопці, — зі Статуї Свободи. (Можливо, ти захочеш цим зайнятися, Такере. Це твій хліб із маслом.)
Питання в тому, як такі відкриті суспільства, як наше, можуть зберегти свої цінності й навіть покращити їх у світі, де в нас є реальні вороги? Не треба бути ксенофобом, християнським націоналістом, нацистом чи будь‑яким іншим покидьком, аби визнати, що деякі люди приходять у наші суспільства без жодного наміру поділяти наші цінності. Знову ж таки, ідеться про культуру — ідеї та їхні наслідки, а не про колір шкіри людей. Якби ми переселили достатню кількість комуністів до Сполучених Штатів, не було б несподіванкою, якби одного дня ми виявили, що маємо проблему з комуністами, які прагнуть зруйнувати самі основи нашої економіки. Очевидно, що так і було б, адже вони весь цей час виношували у своїх серцях антипатію до капіталізму. Вони до нудоти розповідали нам, що прагнуть знищення капіталізму. Чому б тоді дивуватися, що масовий приплив переконаних комуністів, зрештою, став загрозою для нашого способу життя? Так само, якщо ми заселимо достатню кількість ісламістів і джигадистів, то гарантовано матимемо проблему з політичним і войовничим ісламом. І на мій погляд, більша частина Західної Європи вже має цю проблему до такої міри, що вона вже мала б стати нетерпимою.
Для американця небажання йти шляхом, яким пішла Західна Європа, є цілком раціональним явищем, а не проявом фанатизму. Чи означає це, що я був прихильником ідіотської заборони Трампа на імміграцію мусульман? Ні. З огляду на те, що нам потрібно виграти війну ідей всередині мусульманської спільноти, і на те, що нам потрібно зробити щеплення західним суспільствам від ісламського екстремізму, одними з найцінніших іммігрантів, яких ми могли б мати, на мою думку, — це правдиво світські мусульмани, правдиво ліберальні мусульмани й передусім колишні мусульмани. Нам потрібні люди, які походять із суспільств із мусульманською більшістю і які точно розуміють, чому життя в цих суспільствах не таке привабливе, як на Заході: не лише тому, що в нас більше грошей, але й тому, що в нас кращі цінності. Нам потрібні люди з Пакистану та Ірану, які жахаються релігійного фанатизму. Поставте цих людей у перші ряди. Ніщо зі сказаного мною в цьому подкасті не містить ані крихти ксенофобії, ні фанатизму, ні тим більше расизму.
Але давайте не будемо обманювати себе, що наші суспільства можуть поглинути нескінченну кількість глибоко ідеологізованих людей, які прикидаються терпимими до різноманіття тільки тому, що перебувають у слабкій позиції, і які, ставши сильними, прагнутимуть нав’язати свої релігійні моделі всім іншим. Правда полягає в тому, що ісламісти (не кажучи вже про джигадистів) прагнуть нав’язати свою релігію всім іншим, навіть перебуваючи в слабкій позиції. І Західна Європа стогне під цим тиском уже протягом десятиріч.
Щодо імміграції та свободи слова, я вважаю, що США знаходяться в набагато кращому становищі, ніж інші країни, тому що в нас є Перша поправка. Але Перша поправка не є ідеальною інструкцією для приватних платформ і видавців, коли вони приймають рішення, які висловлювання поширювати чи алгоритмічно посилювати, чи спонсорувати. Ми просто потопаємо в брехні, яка робить наше суспільство все більш некерованим. Ця проблема існує однаково, навіть якщо по‑різному, по обидва боки нашого політичного горизонту. Праворуч від центру деякі з найвідоміших голосів в альтернативних медіа регулярно відмивають російську пропаганду — і про вибори, і про зовнішню політику США, і про війну в Україні, і про вакцини. Ліворуч від центру панує майже повне спантеличення щодо Ізраїлю та його ворогів. У наших найкращих університетах ми спостерігаємо зомбі‑апокаліпсис глибоко дезінформованих дітей. Звичайно, трансляція брехні, що розколює суспільство, загалом є законною, оскільки вона захищена Першою поправкою. Але це не означає, що приватні платформи та організації громадянського суспільства не повинні робити щось для стримування цієї проблеми.
Як я вже неодноразово говорив раніше, якщо ліберали залишатимуться нерішучими щодо ісламського екстремізму, апетит до правого авторитаризму буде продовжувати зростати по всьому Заходу. Ми повинні зробити все можливе, щоб уникнути цього.
Автор: Сем Гарріс
Джерело: The arc.
- Sam Harris. Episode 367: “Campus Protests, Antisemitism, and Western Values”. May 13, 2024. [Online]. Доступно: http://surl.li/qkwml (Станом на червень 2024). ↩︎
- Diversity, equity, and inclusion — Різноманітність, Рівність та Інклюзія. ↩︎
- Antisemitism Awareness Act. ↩︎
- Фетва — богословсько-правовий висновок в ісламі, зроблений для роз’яснення і практичного застосування якогось припису шаріату чи тлумачення якогось казусу з позицій шаріату. ↩︎
- Велике заміщення — теорія змови про те, що в Європі йде геноцид “білого” населення, яке заміщується вихідцями з Близького Сходу і з Північної Африки, що рано чи пізно призведе до вимирання “білих” людей. ↩︎
- Філосемітизм, або юдофілія, — прояв інтересу, поваги до єврейського народу, захоплення і поклоніння щодо його історичного значення й позитивного впливу на світову історію. Вважається антонімом антисемітизму. ↩︎
- The Council on American Islamic Relations (CAIR). ↩︎
- Вокізм (від англійського woke — “пробуджуватися”) — ідеологія, що з’явилася в американському суспільстві для засудження расової упередженості та дискримінації. ↩︎
- Black Hawk Down, або Битва за Моґадішо, — військовий інцидент, який
стався 3–4 жовтня 1993 року між силами США та Африканського союзу (ЮНІСОМ) й ополченцями Сомалі під керівництвом генерала Мугаммеда Айдіда. Бій був названий на честь двох американських вертольотів Black Hawk, збитих ополченцями Айдіда. ↩︎
Підтримайте проект на Patreon
