Чи є цікавим для нас – як для суспільства – світ, який нас оточує? Чи хочемо ми щось знати про цей світ? Відповіді на ці питання можуть видатися само собою зрозумілими, але насправді ми живемо в країні, зосередженій на собі, спрямованій углиб – і в національному, і в регіональному відношенні. Радянський час лише заохочував таку обмеженість. За наступні три десятиліття багато українців не лише не виїжджали за кордони своєї країни, а й навіть не перетинали кордонів своїх областей. Світ «по інший бік» залишався радше телевізійною картинкою або картинкою уяви. Про якесь глибоке розуміння процесів, що відбуваються в інших країнах, говорити взагалі не доводиться. І я, звичайно ж, говорю не лише про процеси, які відбуваються у друзів. Я говорю і про процеси, які відбуваються у ворогів. Тим паче у ворогів, які ще недавно вважалися якщо не «братами», то напевно близькими друзями та хорошими сусідами. І як результат – байдужий та дезорієнтований виборець породжує байдужого та некомпетентного політика, який хоче догодити недалекоглядності людини, яка за нього голосує. І як результат – нерозуміння викликів, відсутність правильних пріоритетів, війна…
Джерело: Збруч.
Перші тижні війни супроводжувалися як окупацією, звірствами і ракетними бомбардуваннями, так і тотальним відторгненням російської культури. Саме тоді почалися громадянські кампанії за перейменування вулиць, що носять імена представників російської історії та культури, за зміну шкільної програми, за знесення пам’ятників Пушкіну…
Я стежив за цим процесом із гіркою посмішкою. Не тому, що не погоджувався із самою постановкою питання про те, що вулиці у Києві чи у Львові не повинні носити імена людей, які, по суті, не мають жодного відношення до цих міст та України як такої. Ні, мої емоції пов’язані були зовсім не з цими пропозиціями. А з пошуком відповіді на запитання – а що ми взагалі знаємо про сусідню країну, яка на нас напала, окрім кількох імен зі шкільної програми? Що ми знаємо про сучасну Росію? Що ми хочемо знати?
Як український журналіст я працював у Росії довгі 18 років. Чи був я затребуваний в Україні? Перші роки своєї роботи – і під час горбачовської перебудови, й у початковий період незалежності – безперечно. Аж поки не сталося те, про що я завжди мріяв: український читач зрозумів, що його столиця у Києві, а не у Москві. І втратив інтерес до Росії як до іншої країни.
З того часу щоразу, коли я намагався написати про російську політику – а я часто намагався, тому що процеси, що відбуваються в Росії, мене продовжували цікавити, – обов’язково чув гнівний окрик якогось читача чи глядача. «Навіщо ви про це пишете? Хіба у нас своїх проблем немає?» І я не знав, як пояснити цій людині, що наша головна проблема – це Росія. І що всі наші проблеми, які так його хвилюють, – це лише наслідок цієї проблеми. І якщо нею не цікавитись, якщо не розуміти на національному рівні масштаб цієї проблеми, якщо не намагатися запобігти наслідкам зіткнення з нею, вона обов’язково прийде до тебе. На танках. І вб’є – якщо ти не зможеш чинити опір.
Наше нерозуміння того, як виглядає світ за кордонами України – насамперед від незнання цього світу, від байдужості до нього. Від байдужості тотальної – від громадян, які взагалі не розуміють, навіщо їм усім цим цікавитись, до журналістів, експертів та політиків, зосереджених на проблемах нашої країни так, ніби ми живемо у Швейцарії чи Норвегії. Як результат – майже дитяче здивування, коли приходить горе. І, звичайно, може виникнути питання – а хіба це змінило б щось, якби ми знали та розуміли? Так, звичайно, змінило б. Тому що ми будували б зовсім іншу країну. Країну, громадяни якої точно знали б, що для того, щоб вижити, треба оборонятися. Що поряд – не брат, а ворог. Що голосувати потрібно не за тих, хто обіцяє домовитися про дешевий газ, а за тих, хто думає про енергетичну незалежність. Що армію потрібно не скорочувати, а збільшувати. Що російське керівництво хоче війни не тому, що його ображають, а українське керівництво не може зупинити війну не тому, що на ній наживається. І що вибір для всіх нас дуже простий – або земля, на якій ми живемо, буде просто територією Російської Федерації, або нам вдасться відстояти право українського народу на суверенітет. Без жодних «посередині». І так, усі ці десятиліття висновки лежали буквально на поверхні – їх ніхто ніколи не приховував, тим більше у самій Росії.
Але тепер усе залежить не від висновків та прогнозів, не від настроїв людей та їхнього інтересу до Росії та світу, а виключно від армії. Програємо війну – ніяка допитливість нікому вже не буде потрібною.
Втім, після будь-якої війни колись настає мир. І дуже важливо зрозуміти: коли він наступить, чи залишиться українське суспільство так само герметичним? Чи буде воно так само цікавитися лише собою, чи все ж таки спробує зрозуміти, що відбувається в сусідніх країнах? Чи погодимося ми з думкою, що від Росії потрібно просто відгородитися стіною – і нічого про неї не знати? Повірте, так не вдасться. Росія знайде спосіб нагадати про себе. Навіть якщо ми станемо благополучною та безпечною країною.
Я добре пам’ятаю, як змінювалися пріоритети польської журналістики. Як колеги розповідали: зрозумій, будь ласка, яка тепер Польща. Ми вже у Євросоюзі, у НАТО. Нас цікавлять відносини із Німеччиною, сусідні країни ЄС. Схід – це тепер маргінальна тема, кому це зараз потрібно? І я їм відповідав: вражаюче! Хіба польська історія вас не переконала: коли ви не цікавитеся Сходом, він обов’язково цікавиться вами? Вони у відповідь тільки сміялися: ну що може зараз утнути Росія? А Україна – ти ж сам бачиш, якими темпами та зиґзаґами вона розвивається? І так, зараз пріоритети польського суспільства та журналістики значно змінилися – але краще було б, якби це сталося до, а не після початку цієї війни.
Отже, навіть якщо ми відвоюємо не просто нашу країну, а й нашу безпеку, це не означає, що лихо знову не прийде до нас уже в новому вигляді. Колапс самої Росії, мільйони біженців, війна у Білорусі – фантазії вистачить. Так, ми не можемо дозволити собі розкіш жити у мушлі й бути короткозорими. Це задоволення благополучних країн, які з усіх боків оточені такими ж благополучними та доброзичливими сусідами. Нам не пощастило. І дуже давно.
Російська імперія зробила все можливе, щоб українці перестали цікавитися навколишнім світом. Вона у цьому досягла успіху настільки, що українці перестали цікавитися навіть самою Росією, коли опинилися по інший бік кордону з нею. Але Росія – це не тільки країна Льва Толстого, Буніна, Достоєвського, Чехова, Чайковського, Рахманінова, Шостаковича та Левітана. Цю Росію можна знати, а можна й не знати. Читати інших письменників, слухати інших композиторів, дивитися на роботи інших художників. Світ є великим.
Але та Росія, яка на нас напала, – це країна Путіна, Шойгу, Медведєва, Лаврова та Володіна. Ми – сусіди саме цієї Росії. Росії з агресивним населенням, імперським синдромом, шаленою анахронічною владою, ядерною зброєю. І ми досі – навіть зараз – мало що про неї знаємо.
Але таке незнання – це злочинна зневага власної безпеки та майбутнього. Ми не можемо дозволити собі розкіш байдужості до навколишнього світу. Ми маємо стати країною, яка цікавиться своїми друзями та своїми ворогами – як на експертному, так і на громадському рівні.
Інакше нам просто не вижити.
Есей написаний у рамках проєкту Українського ПЕН “Діалоги про війну”. Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
06.07.2022
