У свої 16 років Владислав 90 діб провів у полоні в росіян. В одиночній камері. Хлопець – син голови Запорізької райдержадміністрації Олега Буряка і це стало “аргументом” для окупантів, щоб схопити підлітка.
Владислава Буряка затримали на російському блокпосту під час руху евакуаційної автоколони з Мелітополя до Запоріжжя. Російські військові одразу довідалися, що Владислав – син державного посадовця, відтак захопили цінного бранця.
Як минули три місяці в полоні, як вдалося потрапити на свободу, – в інтерв’ю Влада та його батька Олега Буряка для NТА.
– Владиславе, як ви себе зараз почуваєте?
– Влад: Зараз я почуваю себе добре, роботи з психологом не потребую, нарікань на здоров’я не маю.
– Батько: У Влада точно буде якась фобія. Але, якщо ми будемо далі жити, соціалізуватися, долучатися до роботи, позитивно мислити, висловлювати думки, які виникали там, в слідчому ізоляторі, то все буде добре.
– Що змінилося у вашому синові, чого вже ніколи не буде так, як раніше.
– Батько: Зараз він мене чує, він мене бачить, і це важливо. Він радиться зі мною. Для нього зараз настав такий час, що мої поради починає використовувати в житті, чого не було раніше. Це базується на абсолютній довірі після того, що з ним трапилося. Що мене хвилює? Ми кидаємо каміння в воду і потім ідуть хвилі. Мені потрібно подивитись деякий час за ним, поспостерігати, що буде з ним через місяць, через три, які хвилі підуть після цих 90 днів.
Постійно чув крики людей з тортурні
– 90 днів полоні – це важко для будь-кого. Як ви опишете ці 90 днів, які пробули у руках у ворога?
– Влад: Це була дуже сильна робота над собою, над своїми емоціями, над настроєм, самопочуттям. Також це була велика робота зі своєю психологією, щоб не впадати у відчай і казати собі: “Я все зможу і я повернусь додому”.
– Коли вас зустріли на блокпості, що вам сказали і перші емоції, які відчули?
– Цей блокпост був біля кафе “Чумацький став”. Я сидів на задньому сидінні в автівці і дивився щось у телефоні. Там був росіянин, який перевіряв у нас документи. Він запитав, чи я його знімаю, чи фотографую блокпост. Я цьому російському військовому віддав телефон і він почав перевіряти всі контакти, фотографії і знайшов групу в Телеграмі Ukraine news. Там було відео, де російським полоненим віддають телефони, вони кажуть, що не хочуть воювати і хочуть додому. Після цього він вивів мене з машини, наставив на мене автомат і задав мені таке питання: “Чи тебе розстріляти прямо зараз, чи розбити телефон?” Я дуже злякався. Це такий жах, такий переляк, що його не описати словами. Після п’яти хвилин розмови з цим російським військовим мене відвели у фільтраційне приміщення, де я просидів 2-3 години, а потім мене перевезли до тюрми.
– Вони зразу зрозуміли, що ви син голови Запорізької райдержадміністрації, чи пізніше до них дійшло?
– Коли вони почали перевіряти мої документи, то вже вийшли на мого батька і після цього я вже став цінним полоненим.
– Що маєте на увазі під словосполученням “цінний полонений”?
– Це полонений, якого можна обміняти на щось, за якого можна брати великий викуп, тобто полонений має ціну. Це людина, завдяки якій можна чогось вимагати.
– Про це важко говорити, але що ніколи не забудете з цих 90 днів полону?
– Найперше – не забуду крики людей, яких катували. Я там працював. Одним із моїх обов’язків було миття тортурної кімнати. Коли я тільки зайшов до неї, на стелі висіла людина. Це був громадянин України, можливо, український військовий, але він був підвішений дротами до стелі. Все було в крові і поруч сидів російський військовий, який без усяких емоцій записував його покази ніби нічого й не було. Я ніколи не забуду запах вологої ганчірки, просякнутої кров’ю. Оце я не забуду ніколи.
– Вони вас змушували до таких робіт, аби ви прибирали кров після тортур?
– Мені сказали це робити і я йшов це робити.
– Ви сказали, що провели надзвичайні зусилля над собою, над своїм емоційним станом. Що приховували від наглядачів своїми емоціями?
– Я приховував від них співчуття до людей, яких катували. Сльози, крики, сильний страх, якась невпевненість. Я був як робот, казав собі: “Все добре, все нормально”. Відносився нейтрально до всього, щоб не викликати в них подальшу агресію до себе.
– Ваш період незаконного утримання розділяється на два етапи: спочатку одиночна камера, а потім вже готельний номер, хоч це теж ув’язнення. Де було легше, а де було складніше?
– Було страшно і там, і там. Але в тюрмі 48 днів були найтяжчі. У мене не було телефону, я не міг нормально зв’язуватися з родичами, я постійно чув крики людей, постійно прибирав цю тортурну кімнату. Я сидів у камері розміром 3 на 2, але можна було користуватися частиною тільки 2 на 2 метри. Не працював туалет. Я перший раз сходив у душ через два тижні. Спав на металевій конструкції з дерев’яними дошками і матрацом, схожим на плед.
– А що вам давали їсти?
– Зазвичай, це була якась їжа з сухпайків та консерви.
Відчував, що син боїться, а я не міг йому допомогти
– Коли отримали звістку, що ваш син у полоні? Скільки часу він не давався чути?
– Батько: Його викрали 8 квітня, а 9 квітня мені подзвонив чоловік, а порозмовляти з сином я зміг на 6-й день. Це був єдиний відеодзвінок за 48 днів.
– То весь цей час він перебував у Василькові Запорізької області, в одиночній камері. Що ви відчували, як батько?
– Я відчував, що він дуже боїться і я це розумів, я ж знаю характер свого сина. Я відчував, що в нього переоцінка цінностей в той час проходила. Я розумів, що в нього можуть бути якісь збої в організмі, пов’язані з тиском, серцебиттям, панікою, але я нічого не міг зробити і нічим в той час не міг йому допомогти.
– До вас застосовували фізичне насильство?
– Влад: Так.
– З вами проводили, напевно, політичні бесіди?
– Зі мною проводились бесіди про те, що тут “фашисти”, “нацисти”, “націоналісти”, люди, які ображають російську мову. Але я це пропускав повз себе. Я розумів, що це неправда і не звертав на це уваги.
– У школі ви навчалися українською, ця мова була у вашому житті. На якому етапі зараз українська мова у вашому житті після полону?
– У школі я вчив російську мову і я вільно можу розмовляти і російською, і українською. Також можу розмовляти англійською, якщо це буде потрібно. Після полону більше стараюсь розмовляти українською мовою.
– У полоні, коли вам говорили про утиски російської мови, наводили аргументи проти? Чи намагалися з ними взагалі не вступати в дискусію?
– Я старався не вступати з ними в жодні перепалки, конфлікти, бо розумів, що в них більшість, у них є зброя. А мої аргументи викличуть тільки негатив. Я іноді їм казав, що ми вільно розмовляємо російською мовою, ми вчимо російську мову. Але я це робив рідко і не вступав з ними в конфлікт.
Це не люди, і не звірі, а людозвірі
– Як ви опишете російського солдата? Яким ви його запам’ятаєте? Що це за людина і чи людина це?
– Стосовно росіян, то це людозвірі. Їх не можна навіть назвати звірями, бо в звірів є якесь почуття жалю до своїх жертв, а в цих людей – нема. У них немає ніякого страху, співчуття до людей, яких вони катували. Вони невиховані, вони не мають культури. Вони не мають нічого.
– Після 24-го лютого для багатьох українців стало відкриттям, що росіяни нам абсолютно ніякі не брати. Напевне, ви це точно для себе зрозуміли, коли син був у полоні?
– Батько: Я зрозумів це значно раніше. Для мене ця війна не була якимось дивом, для мене це стало очевидно в 2002-му році, коли Путін став будувати дамбу до Тузли. Тоді я зрозумів, що буде війна. Тому, коли відбулося в 2014-му році вторгнення в Україну в Донецькій і Луганській областях і в Крим – для мене це було наслідком того етапу. А коли подивитись фільм 2001-го року “Брат-2”, то там є слова: “Ви мне єщьо за Севастополь отвєтітє, бенедеровская морда!” Можна було зрозуміти, що вони вчать молоде покоління йти воювати в Україну, забирати Крим, Севастополь і шукати тут “бандеровські морди”. Це було очевидно. Я народився в Росії, прожив там роки і я розумію, що таке Росія.
– Я розумію, що ви обрали зараз для себе інформаційний спротив, аби досягти перемоги. Ви активно виходите до представників різних ЗМІ з інтерв’ю.
– Влад: Так.
– Ваша історія сколихнула весь світ. Яке запитання для вас є найбільш болючим і що ви хочете донести?
– Для мене зараз немає болючих питань. Все, що я пережив, я мушу донести до інших. Щоб об’єднати всіх людей, аби вони допомогли нам. Щоб вони побачили, що Росія – це країна, яка загрожує всім. Це країна, яка немає ніяких моральних норм, це країна-тиран. І ця війна стосується не тільки Росії і України, вона стосується всього світу. Росія показала, що вона загрожує всьому світу своєю агресією, своєю невихованістю, незнанням меж. Ми мусимо всім світом, всіма зусиллями зупинити її.
– Ви закінчили 10-й клас, далі – 11-й, випускний. Ким станете в майбутньому, який оберете фах і чи на це вплинув якось полон у російських окупантів?
– Думаю, що піду в міжнародні відносини юристом, бо хочу, щоб більше ніколи цього не трапилося. Щоби не було в жодному разі людей, які будуть передавати досвід, який я пережив. От не хочеться цього.
– Коли ви дивитеся в дзеркало на себе, можете порівняти себе з юнаком до 24-го лютого і зараз, після полону? Що особисто для вас в собі змінилося?
– Я подорослішав років на п’ять. У мене повністю змінилася цінність життя. Такі елементарні речі, як подзвонити рідним, подзвонити до друзів… Без страху, що тебе прослуховують, за тобою стежать. Навіть елементарно вийти на вулицю, пройтися – це такі речі, які не помічаєш у звичному житті. Такі елементарні речі ти розумієш тільки після цього, коли ти пройшов отаке пекло.
– Ми можемо сказати, що росіяни вкрали в українських дітей дитинство. У вашого сина вони в один день його перервали. Ви з тим погоджуєтесь?
– Батько: Так, вони не просто вкрали в нього дитинство, вони вкрали в нього якийсь романтизм, то, чого не вистачає дорослим. Те, що розтрачаєм протягом свого життя. Вони це зробили раніше, аніж це закладено природою. Він примусово увійшов в таке життя. Моя війна закінчиться, коли мої діти повернуться з Європи. Бо нема цінності в землі, якщо по ній не бігають діти і нема цінності в будинках і квартирах, якщо в них не чути дзвінкого сміху дітей.
Ми можемо писати МИР, ми можемо вийти на кордон, знищити величезну кількість російських військ, спалити техніку, тільки дітей не повернути. Це те, по чому можна оцінювати втрати в цій війні. Скільки було загублено дітей, яких вивезли в Росію, скільки дітей пропало безвісти, було вбито, жорстоко вбито і цинічно, розповідаючи про спасіння і прикриваючись спасінням. Скільки дітей ми зможем повернути з Європи? Якщо наш рід не буде тут жити, не будуть народжувати наші жінки, а наші чоловіки піднімати і захищати цих дітей на цій землі, то який сенс у цій землі. Моя війна закінчиться, коли я поверну своїх дітей.
– На якому етапі ви скажете, що все, ми перемогли, війна закінчилась? Що для вас буде означати перемогу?
– Влад: Для мене перемога настане тільки тоді, коли всіх катів, людей, які пройшли за гроші, за хабар вбивати ні в чому невинних людей, не повбиваємо чи не пересадимо їх. Поки вони не понесуть покарання за свої дії – війна не буде закінчена.
– Що хочете сказати українцям?
– Я хочу сказати, що немає безвихідних ситуацій, немає таких протиправних і безбожних дій, які залишаться без покарання. І як би не було погано і тяжко, ми повинні боротися, тримати себе і не здаватися. Це ключове. І завжди казати собі, що безвихідних ситуацій немає. Ми все переможемо і ми все зможемо, бо ми українці.
Марія Шиманська, Олена Івашків
