«Ми вимушені попрощатися з тими депортованими дітьми, яких уже всиновили росіяни». Інтервʼю з правозахисницею

Ще до початку повномасштабної війни росія почала депортувати українських дітей із самопроголошених «Л/ДНР» на свою територію. З 24 лютого масштаби зросли: окупанти вивозили цілі інтернатні заклади.

Правозахисниця, юристка Регіонального центру прав людини Катерина Рашевська. Олександр Хоменко / hromadske

25 жовтня юристи Регіонального центру прав людини подали повідомлення до Міжнародного кримінального суду про злочин, який має всі елементи геноциду.  

Чи вдасться встановити, кого саме вивезли росіяни, скількох дітей уже незаконно всиновили та чому російська дитяча омбудсменка Марія Львова-Бєлова така ж злочинниця, як і путін? Про це hromadske поговорило з правозахисницею, юристкою центру Катериною Рашевською.

Скільки дітей могла депортувати росія на свою територію?

Я не за те, щоби говорити, що росія депортувала близько 700 тисяч дітей. Офіційно міністерство оборони рф дає інформацію про понад 300 тисяч депортованих. Також цю цифру озвучила представниця Сполученого королівства в Раді безпеки ООН. Пізніше її повторили в Держдепі США, де говорили про 260 тисяч. 

Злочин не стає менш ганебним і жахливим від того, що росія, імовірно, депортувала не 700, а 300 тисяч наших дітей. Критерій масовості все одно дотримується.

Чи справді ми можемо називати дітей, яких батьки відправили на відпочинок до літніх таборів, депортованими? Коли ми працювали в деокупованих містах і селах Харківської області, там представники місцевої влади говорили, що це було добровільне рішення батьків їхньої громади і що не варто говорити про депортацію. 

З юридичного погляду ми справді матимемо багато запитань, оскільки батьки підписували спеціальні документи й дали дітям із собою в росію оригінали їхніх свідоцтв про народження. 

Водночас потрібно зважати, за яких обставин вони це зробили. росія створила такі умови, за яких батьки не могли поводитись інакше. Коли місто чи село без упину обстрілюють, діти постійно сидять у підвалах, відповідно до практики і трибуналів та Міжнародного кримінального суду, можна вважати, що це все відбувалося під примусом. Хоча — так, ніхто не приходив умовно з ножем і не видирав дітей у батьків. 

Я спілкувалася з мамою хлопчика, якого вивезли на відпочинок у росію. Вона розповідала, що їхала з трьома жінками забирати своїх дітей. Одна з них залишилася в росії, тому що їм погрожували. Що, мовляв, буде ще більше місиво, ніж раніше, відкритий конфлікт. Якщо ви не хочете залишатися тут, у росії, з дитиною, то залишайте її. 

Ця жінка боялася давати контакти матері, яка їздила з нею до росії. Також відмовлялася на моє прохання говорити з журналістами. Розповідала, що боїться, що її буде переслідувати «Правий сектор». Це все результат пропаганди. 

Ця мати дуже обережно відповідала на мої запитання про те, що робили діти в таборі. Лише з деяких її слів можна було зробити висновки, що в них забирали телефони, що вони були під охороною міністерства оборони. Зранку діти слухали гімн росії, мали також заняття з музики, де його вчили. Вони їздили на екскурсію до Кремля. 

У нас є свідчення дівчинки, яка розповідала, що їх переконували в тому, що українські військові прийдуть і всіх убиватимуть. Або — що вони ґвалтують дітей.

Також ми знаємо, що багато дітей упродовж перебування в таборі спілкувалися з представниками російської православної церкви. 

Як Україна ідентифікує депортованих дітей? 

В Україні до повномасштабної війни не було єдиного реєстру дітей-сиріт. У росії такий є, а в нас — 125 локальних реєстрів. З травня їх намагаються звести в один. Але ж ви розумієте, що ці реєстри могли бути і написані на папері, і збережені документом лише на одному компʼютері. А якщо цей населений пункт був під окупацією? 

За міжнародним правом, це обовʼязок росії — надати відомості про депортованих дітей Міжнародному Комітету Червоного Хреста. А той, відповідно, має передати нам. росія цього не виконує. І навіть якщо уявити, що Україна має національний реєстр дітей-сиріт, все одно допоки рф не підтвердить, кого саме вона депортувала, — ми не можемо стверджувати про точну кількість дітей. Бо ж знаємо історії, як працівники інтернатних закладів брали дітей до своїх родин, щоби росіяни їх не вивезли. 

Тож поки українській владі вдалося ідентифікувати лише 13 тисяч дітей, ця цифра є на сайті «Діти війни». 

За весь час Україні вдалося повернути 125 дітей (станом на 23 грудня — ред.). Це ті, кого шукали родичі, які здійняли великий медіаскандал.

Де можуть бути українські діти і чи має хто-небудь серед міжнародних організацій доступ до них, щоби перевірити умови, де їх утримують? 

З відкритих джерел ми знаємо, що українських дітей вивезли щонайменше до 57 регіонів росії. Зокрема й у віддалені, на Сахалін. Також маємо фрагмент інтервʼю з дівчинкою, яка перебуває в Дагестані. 

У випадках, коли дітей депортують разом із їхніми батьками, росіяни намагаються уникати скупчення українців на одній території. Тому їх повсюди розсіюють, щоб інтегрувати у спільноту. 

росія нікого не підпускає до цих дітей. Порушує всі норми Женевської конвенції додаткового протоколу І. Не надає жодних відомостей про дітей та де їх утримують ні Міжнародному Комітету Червоного Хреста, ні ЮНІСЕФ. 

Що вам відомо про всиновлення українських дітей російськими сімʼями? Скільки їх уже могли всиновити? 

Ми можемо сказати, що росіяни взяли до себе в сімʼї 400 дітей, серед них і Філіп, який опинився в родині Львової-Бєлової. Але навіть якби вони хоча б одну дитину передали на всиновлення — це все одно злочин. 

Нещодавно представники моніторингової місії ООН запитали, чи маю я судові рішення про всиновлення українських дітей росіянами. Через таємницю всиновлення у відкритому доступі таких документів не знайти, в Україні також.

Однак є практика верховного суду рф, яка стосується статті про передання на всиновлення. Там чітко написано: у більшості випадків батьки змінювали не лише імʼя дитини, а й іншу персональну інформацію. Тож ідентифікувати українських дітей після того, як їх передали в російські сімʼї, буде нереально. І коли ми говоримо про цих 400 українських дітей, які вже в сімʼях, то ми вимушені попрощатися з ними. Так, можливо, нам вдасться повернути їх після закінчення війни. 

Коли я спілкуюся з представниками посольств про опубліковані відео (росіянами — ред.) з нашими дітьми, їхніми новими батьками чи опікунами, вони кажуть, що це все постановка і неправда. Водночас я знайшла матір, яка всиновила українських дітей. У неї на сторінці в «Одноклассниках» є фото з ними. Жінку звати Ліліана, вона все життя пропрацювала в МВС, заслужена пенсіонерка. Має безліч нагород, бо через її руки пройшли 50 дітей. Це ніби бізнес. Так, ці відео — з пропагандистським сенсом, але випадок реальний: діти зараз у сімʼї. Нам головне те, що відбулося насильницьке передання. 

Нам відомо, що в Московській області перебувають два хлопчики, у яких в Україні є бабуся. Якщо вони звикнуть бути з російськими батьками, як би це жахливо не звучало, але ті стануть для них ріднею. Я не знаю, чи вилучення цих дітей і повернення їх назад до України відповідатиме їхнім інтересам. 

Своїми діями росіяни вчиняють геноцид. Незалежно від того, чи вони усиновлюють, чи беруть під опіку, чи під тимчасове піклування.

Що Україні та міжнародній спільноті потрібно робити вже задля якомога скорішого повернення дітей? 

Уникати будь-якої підкилимної демократії. Щоб усі домовленості за можливості робилися відкрито. Щоб український політик виходив на арену і говорив: «Я відправив запит Львовій-Бєловій, а вона сказала: “Дітей не повернемо”». Щоб це чула вся міжнародна спільнота. 

Також детальніше пояснювати, на якому етапі перебуває процес ідентифікації дітей, щоби ті, хто можуть допомогти, долучилися до розробки механізму їхнього повернення. 

Має бути чітка ідентифікація кола винних людей, їхньої ієрархії, щоб їх уже включили до санкційних списків. Має бути механізм перевірки дієвості санкцій. Наприклад, щодо Львової-Бєлової санкції не діють. Було б дієвим відкривати провадження проти Львової-Бєлової на національному та міжнародному рівнях.

Наше МЗС у жовтні попросило прокуратуру відкрити провадження щодо неї. Поки новин про відкриття провадження немає і підтвердження у відкритому доступі — також. Отже, ця людина — не злочинниця. Ми говоримо про геноцид, бʼємо себе в груди, а на національному рівні немає навіть провадження щодо неї. І коли Міжнародний кримінальний суд мовчить, не робить жодних заяв щодо депортації українських дітей, Львова-Бєлова сприймає це як толерування того, що відбувається. 

Поки мені складно уявити якийсь юридичний механізм, за якого Україна та росія підпишуть спільний договір, що рф надасть список дітей, ми всіх перевіримо і повернемо. Ні, вони не будуть так робити. Їхня мета — використати дітей як зброю, як позицію у переговорах. Україна ніколи не зможе сказати, що нам ці діти не треба, цивілізована держава не може так зробити.