Понеділок, 24 червня

“Мені б тільки куточок”. Як живуть українці в притулку біля варшавського вокзалу

Мій друг каже, що під час війни варто думати про дві речі: як зберегти нерви та як стати корисною. Ця порада переконала мене виїхати до Варшави, де я стала волонтеркою, і ось уже третій тиждень зустрічаю з їжею, напоями та пледами нових біженців у притулку біля вокзалу.

Джерело: ВВС. Україна.

притулок

5-річна Злата грається у притулку з котами своєї сусідки

Вокзал – не найприємніше місце, щоб почати нове життя. Коли я вперше потрапила туди сама серед ночі, двоє п’яних голосно проклинали одне одного, якийсь чоловік моторошно зойкнув і впав на підлогу з епілепсією, а я ніяк не могла позбутися кашлю.

Правила тут жорсткі. У кімнаті матері та дитини можна бути лише вісім годин. Тобто якщо сім’я о 18-ій вечора прийде туди та скаже мені, що у них квиток на наступний поїзд чи автобус аж о 4 ранку, то я мушу вказати їм на двері.

“Мені тут вам що – гроші заплатити?” – кричить на це польським волонтерам одна мама.

За кілька хвилин вона вже не добирала слів: “Ось почекайте, наступною нападуть на Польщу!”

Поляки не люблять таких випадів. Вони надто багато зробили для українців, щоб їм таке закидали: безплатний транспорт, розваги, одяг, їжа, школи. Лише спальних місць бракує.

Офіс, який став притулком для всіх

Місцеві знають про проблему, і мені пощастило, коли у перший же день мене “перевели” з кімнати матері та дитини в інше місце, де гостро потребували перекладачів. Це виявився офіс, який ввечері перетворюється на притулок.

“Я працював координатором волонтерів на вокзалі та помітив, що людям ніде зупинитися. А у моєї компанії офіс біля вокзалу, тож я запропонував своїй партнерці Барбарі облаштувати притулок прямо у нас”, – розповідає мені Джордан Бовен, напівбританець-напівіндус і співвласник місцевої дистриб’юторської компанії “Фундація Бовена та Лішевської”.

притулок
Центральний вокзал Варшави, неподалік від якого розташований притулок

За кілька днів волонтери принесли Джордану їжу, пледи, матраци. Відтоді вдень у будівлі офіс та робочі зустрічі, а під вечір декорації міняються: волонтери виносять звідти робочі столи та заносять матраци, облаштовуючи спальню на 40 місць для жінок і дітей.

Сюди можна і з тваринами, і з юрбою дітей.

Коли Джордан спить, я не знаю. Гостей він і зустрічає, і випроводжає. Міряє їм температуру, викликає лікарів, вислуховує та надає юридичні консультації.

“У мене таке враження, що у вас наче німб над головою”, – сказала йому якось Лора з Макарова.

На Берлін чи на Чернігів?

Українців у Варшаві надто багато, квартиру та роботу знайти складно, тож люди їдуть далі. На вході в притулок показують квитки до Амстердама, Стокгольма, Женеви, Мадрида, часто Берліна.

“Я не хочу казати країну, щоб не наврочити, до кінця не вірю, чи все вдасться”, – сказала мені недавно одна харків’янка. Багато з цих людей раніше і за кордоном не були.

 
 
 
 
 
Переглянути цей допис в Instagram
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Допис, поширений The Liszewska-Bowen Foundation (@lbfoundationpl)

Однак є багато тих, хто уже поїздив та повертається. “У нашому суді немає ні одної секретарки, я мушу їхати на роботу”, – пояснювала мені жіночка з Житомирщини два тижні тому.

“Навіть не знаю, як мені таке записати”, – сказав Джордан, коли я переклала йому ці слова. На вході в притулок він записує у журналі, звідки та куди їдуть люди.

“Слухайте, я сам юрист – разом ми підшукаємо вам тут роботу”, – вмовляє він жінку з 14-річною донькою. Вона погоджується взяти контакти Джордана, і якщо ситуація погіршиться, – а тоді Житомирщину ще регулярно обстрілювали ракетами, – повернутися до Варшави.

У останні дні людей, які їдуть назад, суттєво побільшало, і Джордан тепер часто дає свій телефон.

Хоч і перепитує, чи остаточне це рішення. “Мені вже не страшно, я хочу додому”, – твердо говорить жінка з Чернігова. На той час область уже звільнили від росіян.

А 67-річна бабуся з Києва, змовницьки підморгуючи мені, пояснює: “Розумієте, син не хоче, щоб ми вертались – каже, без нас йому буде легше воювати. Тому ми спочатку хоча б у Тернопіль”.”Й  

Доленосні рішення та американці з Огайо

У Джордана багато помічників. Насамперед Іванна, волонтерка з Іспанії, яка кілька років живе у Варшаві. Вона відповідає за “магазин” – склад із речами, які приносять волонтери та жертвують компанії. Там є косметика, пледи, іграшки, підгузки, прокладки, кіндери, одяг, взуття – геть усе, що потім роздають людям за потреби.

А якщо ввечері до притулку з домашньою піцою для українців не приходить одна полячка з племінницею з Харкова, Іванна ще і готує на всіх свою фірмову іспанську пасту.

Ще одна помітна постать у притулку – Елтон. Високий, схожий на байкера американець із довгою бородою та лагідними очима.

притулок
Джордан, Іванна та Елтон

У нього ресторанний бізнес у США, і коли в Україні почалася війна, він оголосив про збір коштів для біженців у своєму ресторані в Пауеллі, штат Огайо, містечку, де живе десь 11 тисяч жителів.

Багато з них відгукнулися, а сам Елтон приїхав до Варшави волонтерити, і тепер за кошти американців та інших донорів допомагає українцям вибратися за кордон. Ось звідки гроші на квитки у таку далечінь як Швеція чи Британія. “Нам купив той американець”, – пояснюють люди.

Елтона добре знає 5-річна Злата, яка разом із мамою приїхала з Сум. На відміну від інших жителів притулку, які ночують і йдуть, Злата жила там два тижні – у них не було плану.

Але тепер, переговоривши з Елтоном і Джорданом, сім’я чекає на візу та літак до Великої Британії.

Буває, що людям радять змінити свої плани, якщо вони, наприклад, їдуть у інше місто чи країну лише тому, що “там нам обіцяли місце в притулку” чи “пишуть, що там більше роботи”.

притулок

Волонтери та українці радіють новим посилкам одягу з Іспанії

Лате, суп та інші маленькі радощі

Тут багато що зворушує. Одного разу жінка з Київщини розплакалася, коли я вмовила її з’їсти свіжого супу, який щойно приготували українки з притулку. Багато з них не можуть сидіти, склавши руки.

“Але у мене є перекус. Мені би тільки якийсь куточок”, – говорила та жінка, а потім здалася. Обіймаю її, ховаючи і свої сльози.

притулок

Новенькі матраци, щойно надуті в найбільшій кімнаті притулку

Радісно бачити їхні обличчя, коли вони вперше за довгий час їдять гарячий суп або куштують лате у білих сервізних чашках, яких вони давно не бачили.

Ніколи не забуду щасливий сміх сім’ї з села на Луганщині, коли я показала їм, як вмикати душ. У них більше немає хати, а душу не було ніколи.

Люди виказують свої трагедії мимоволі. “У нього така ж іграшка вдома є, ну тобто була”, – каже бабуся своїй доньці. Крихітний хлопчик з Одещини, якого недавно жінки виходили після хвороби, весело грається. Він не знає, що його тато-спецпризначенець уже два дні не виходить на зв’язок.

“Я завжди хотіла ванну, обкладену кахлями. І от нарешті, у свої 30, я саме мала вибирати кахлі, і тут війна”, – каже жителька окупованого Мелітополя. Їй так і не вдалося вмовити рідних поїхати.

Тільки раз я бачила відчай. Жінка, на перший погляд, дуже спокійна, як ранений звір тихо завивала у кутку, передивляючись свіже відео з її рідного Миколаєва. Це тоді вдарили по місцевій ОДА.

Вікно синє, вікно жовте – там теж Україна

притулок

Розкладаємо зі Златою пледи для нових гостей

Джордан каже, що за місяць через його притулок пройшла понад тисяча людей.

І невдовзі роботи у нього побільшає, команді безкоштовно пропонують зайняти ще одну будівлю, вже на 500 місць, ближче до вокзалу.

“Для мене дуже важливо допомагати людям, – пояснює чоловік мотивацію щодня жертвувати особистим життям заради українських біженців. – Я вірю, що у цьому темному світі всі ми маємо бути свічками, давати тепло і світло. Бо одна свічка здатна запалити тисячі інших”.

Цей гарний вислів працює. Я бачу це на прикладі Каріни, мами Злати. Хоч вона і переїхала з дитиною на квартиру, але продовжує щодня приходити у притулок: готувати їсти, мити підлогу.

Щоб допомогти їй, я тепер часом залишаюся у них вдома зі Златою. Я ніколи не питаю, що вона бачила у Сумах, мені вистачає і того, що у свої 5 дитина знає слово “обстріл”.

А ще якось наспівувала про себе пісеньку про те, як нам усім буде добре, “коли Путіна не стане”.

Минулої середи я притримувала цю маленьку людинку на підвіконні її нової тимчасової квартири, поки вона рахувала українські прапори на вулицях вечірньої Варшави.

“Дивись, а отам ще є синє вікно, а внизу жовте – виходить, там теж тепер наша Україна, скажи?” – показує невгамовна Злата. “Звичайно ж”, – відповідаю я.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.