Чому в Україні не буде нескінченної війни, а ми переможемо – Віталій Чепинога
350
У ніч на 25 листопада відбулася наймасштабніша, з початку війни, атака “шахедів” на Київ. Повітряна тривога тривала загалом шість годин. І хоча сили протиповітряної оборони збили 74 з 75 (!) ворожих безпілотників та одну ракету, соціальні мережі подекуди сповнилися скептицизму щодо зимових перспектив України.
Активізувалися мережеві віщуни, пророки, прогнозисти та експерти з народження.
Люди пишуть, що “це тільки початок”, що “завтра буде балістика”, що Росія накопичила багато ракет, що “вони доб’ють нашу економіку та критичну інфраструктуру” і тд. Як правило, у людей, що пишуть подібне, немає жодної ексклюзивної інформації, інсайдів чи доступу до закритих джерел. Вони це пишуть “просто так”, за власними “заводськими налаштуваннями”. Окрім того, ці люди нічого не пропонують. Це просто “плач Ярославни”, як окремий різновид комунікативного мистецтва.
Людині важко повертатися до психологічного й побутового дискомфорту. Ми пам’ятаємо перші дні вторгнення, зимовий блекаут минулого року, шум електрогенераторів, стигмати від налобних ліхтариків, безкінечні виття сирен. Нам не хочеться, щоб це було знову.
І цим самим, як це не парадоксально, ми й допомагаємо ворогу досягти мети своїх атак. Посіяти зневіру й песимізм, вбити надію, загнати в глибоку депресію – це головна мета російської агресії. Бо зруйновані сподівання це іноді ще гірше, ніж зруйновані електростанції.
Замість того, щоб сісти та бідкатися про свою лиху долю і відсутність перспектив, іноді варто озирнутися назад, і побачити той шлях, яким ми пройшли за ці майже два роки великої війни.
Нам ніхто не давав жодного шансу, ніхто не вірив в нашу перемогу, в те, що ми вистоїмо проти такого сильного ворога. Ми самі себе здивували. Ми раптом стали народом, ми стали нацією. Ми заговорили українською. Ми нарешті прочитали Винниченка, Нечуя-Левицького, Хвильового, Домонтовича і Підмогильного, все те, що варто було прочитати й затямити ще тридцять років тому. Ми виганяємо з наших храмів московських попів. Ми викинули на смітник чужі й не потрібні нам пам’ятники. Ми полюбили наш прапор, наш гімн, наші вишиті сорочки. Ми нарешті дізналися про Марію Приймаченко і Катерину Білокур. Ми осягаємо Григорія Сковороду й Юрія Шереха. Ми навчилися виробляти окопні свічки й плести маскувальні сітки. Наші жінки знають, чим “Стугна” відрізняється від “Верби”. Наші діти грають в Бандеру й Довбуша, а не в “червоних партизанів”. Ми донатимо, ми відправляємо посилки “на нуль”, ми збираємо на мавіки і пікапи, ми розбираємося в політичних розкладах всіх європейських країн, ми сумуємо, ми знаходимо в собі сили жартувати, ми – живемо життя. Це абсолютно новий досвід. Можна сказати, що ми б цілком собі обійшлися без такого досвіду, але це саме те, що дає сили жити, дає той імпульс, якого має вистачити на цілі десятиліття.
