Понеділок, 26 лютого

Час вдячності. Чому площа Льва Толстого має носити ім’я Євгена Чикаленка

Обсяги і різноманіття волонтерської допомоги, яку нині отримують наші бійці, біженці та мешканці поруйнованих міст вражає. Але волонтери — не чаклуни. Всі ці броніки, шоломи, дрони, турнікети, автомобілі, коробки медикаментів і гори продуктових наборів не матеріалізуються з нічого. А отже, хтось за все це платить. Західні союзники щедрі, але значна частина наших оборонних видатків лежить на плечах самих українців, зокрема — нашого бізнесу. Багато хто з них вже давно не рахує видатків, а просто робить те, що потрібно країні.

Джерело: Український тиждень.

Імена героїв, які захищають Україну на фронті, будуть овіяні славою, а їхні подвиги — відзначені нагородами. Існують й спеціальні відзнаки для волонтерів. Але чи буде вшанований, наприклад, мій приятель Макс — власник бару у центрі Києва, який облаштував там бомбосховище і тепер “добиває” запаси своєї кухні, а також ходову своєї автівки, розвозячи обіди захисникам столиці? Або власник турфірми у окупованому Херсоні, який зараз на останні гроші скуповує плитоноски і розвозить їх по наших позиціях на півдні? Чи варто українцям вшанувати щоденну звитягу і жертовність таких людей? Напевно, що так. А почати можна вже зараз, пошанувавши ім’я того, хто сто років тому показав, як це — любити Україну “до глибини власної кишені”. Так, йдеться про Євгена Харламовича Чикаленка — видатного підприємця і мецената, менеджера і спонсора української національної справи.

Євген Чикаленко (1861–1929) довгий час залишався в затінку слави своїх сучасників: політиків та літераторів, партійних діячів і авторів політичних маніфестів. Але саме він був творцем рольової моделі успішного українського підприємця, здатного будувати власний бізнес та інвестувати у масштабні національні проєкти.

Модель бізнесу Чикаленка була зрозумілою, хоча й не простою в реалізації. Успадкувавши землю на півдні України (нині територія Одещини) він не здав її в оренду і не продав, як міг би. Отримавши знання з агрономії та інших природничих наук в Єлисаветградській реальній школі та Харківському університеті, Чикаленко поставив своє господарство на наукову основу. Він запровадив використання сільськогосподарських машин та селекцію худоби, експериментував як агроном, а написане ним “п’ятикнижжя” під спільною назвою “Розмови про сільське хазяйство” стало справжнім селянським бестселлером. Деякі винаходи Чикаленка були передовими навіть за європейськими мірками. Це, наприклад, технологія чорного пару, котра дозволяла захистити врожай від посухи завдяки обробці ґрунту восени, для накопичення вологи та поживних речовин.

Завдяки різноманітним інноваціям бізнес Чикаленка приносив чималі прибутки, які він витрачав на фінансування української справи. Наприклад, його коштом було видано у Львові «Російсько-український словарь». Він виплачував гонорари авторам журналу «Кіевская старина», пожертвував 25000 рублів на будівництво «Академічного Дому» у Львові (а насправді інвестував у розвиток науки на багато десятиліть наперед). Без його організаційної (і це важливо, адже оплатити рахунки — це лише половина справи) та фінансової участі не було би видано і словника Бориса Грінченка. Коштом Євгена Чикаленка певний час жили українські письменники Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко та Володимир Винниченко. Також він надавав фінансову допомогу історику Володимиру Антоновичу та композитору Миколі Лисенку. Вкладав гроші в науку, культуру та освіту, видавничу справу у Києві та Львові, створюючи сталі зв’язки між українськими землями, розірваними між двома імперіями.

Євген Чикаленко є автором знаменитого вислову, який сьогодні відомий майже усім: “Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені”. Так він говорив про свого колегу – цукрозаводчика Василя Симиренка, який також інвестував величезні суми у майбутнє української нації. Втім, ці слова повною мірою пасують й до самого Чикаленка: його кишені здавались практично бездонними, коли йшлося про той чи інший український проєкт. Секрет щедрості був простий: він витрачав майже все, що заробляв. Лише до 1909 року на різноманітні починання він пожертвував близько 100 тисяч рублів – астрономічну на ті часи суму.

Найбільш масштабним проєктом Чикаленка стала україномовна щоденна газета “Громадська думка”, котра після заборони владою стала виходити під назвою “Рада”. Її випуск упродовж 1905-1914 років так і не став прибутковим – попри кілька тисяч підписників та високі як на ті часи наклади у 3-5 тисяч примірників. Постійну нестачу коштів (іноді до 20 тисяч рублів на рік!) Чикаленко покривав із власної кишені. Часто це було нелегко, але він вперто робив свою справу: “До кінця днів моїх, до останньої десятини землі моєї я буду тягнути газету з останнього”. Але це була не панська забаганка. І справа не лише в неймовірному неймінгу – в короткому слові “Рада” були відсилки і до козацького минулого, і до демократичної ідеї, і навіть візія майбутньої демократичної України. Справа також у тому, що друковане українське слово упродовж дев’яти років стало щоденною рутиною для тисяч підписників. Ця рутина зробила для української справи не менше, аніж палкі відозви політиків та гострі памфлети журналістів. “Рада” створювала інтелектуальне середовище, у якому українська громадська думка дозрівала до ідеї державності. Вихідцями з цього середовища були Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський та багато інших діячів, котрі згодом стали учасниками Перших визвольних змагань.

Редакція газети знаходилась у Києві, на нинішній вулиці Ярославів Вал, 6. А на вулиці Саксаганського, 91 досі стоїть будинок, у якому проходили «Чикаленкові понеділки» — це був простір спілкування української інтелектуальної еліти того часу. Збираючи їх у власному помешканні, Чикаленко закликав, пояснював, переконував, примиряв між собою запальних та принципових письменників, журналістів, наукових та громадських діячів, налагоджував контакти та генерував ідеї, мотивував себе та інших.

Для Чикаленка власність була нерозривно пов’язана зі служінням національній справі. Саме тому у роки революційних змагань він переконував керманичів УНР, що “соціалізація” землі — це хибний шлях, і що саме приватна власність може створити прошарок ефективних господарів, котрі стануть природною опорою української державності. На жаль, його не послухали — але то вже зовсім інша історія. З тих пір декілька поколінь українців стали жертвами страшних соціально-економічних експериментів, котрі проводили над ними більшовики: розкуркулення, Голодомор, колективізацію. Здавалося б, інстинкт власника був дощенту зруйнований. Кримінальна каламуть 1990-х мала остаточно дискредитувати відроджений бізнес, але попри все здорова господарська традиція відродилася. І сьогодні ми знов бачимо її плоди.

Пошанувати усіх підприємців, котрі зараз тягнуть на собі знекровлену українську економіку, платять податки, а ще фінансують оборонні та гуманітарні потреби України, ми не зможемо. Хоча б вже просто тому, що їх дуже багато. Але зараз ми маємо нагоду гідно пошанувати того, хто є уособленням цього типажу українця — працьовитого господаря, який почувається відповідальним не лише за власний добробут, але й за свою країну. Так, це про Євгена Чикаленка. Сто років тому він інвестував у майбутню Українську державу, котрої тоді не існувало на жодній мапі світу. А 24 лютого 2022 року тисячі і тисячі сучасних Чикаленків кинулися інвестувати в оборону своєї держави.

Україна вистояла і гідно тримає удар. Але гідність — це не лише про мужність, а й про вдячність. Ім’я Льва Толстого повинно було зникнути з київської топоніміки ще три десятиліття тому з причин настільки очевидних, що про них вже соромно говорити. Але це вже дискусії вчорашнього дня. Сьогодні ж на часі — перейменувати столичну площу і станцію метро на честь Євгена Чикаленка. Це найменше, що ми можемо зробити, аби віддячити і йому, і його послідовникам — тим, хто любив, любить і любитиме Україну “до глибини своїх кишень”.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.