Коли йому було 17, беркутівці змушували співати гімн України під час побиття, роздягали на 10-градусному морозі, обливали перцевим газом і встромляли ножа у ногу на знак помсти за колегу.
Вже 18-річним він поїхав на фронт, де навчав вдвічі старших за себе воїнів відмовлятися від алкоголю і боротися за Україну. У 19 він потрапив до Львівської облради і став чи не наймолодшим депутатом у всій Україні. Сьогодні йому вже 21 – і він досі бореться за те, що любить понад усе, – за свою Україну.
У ці дні чотири роки тому Майдан докорінно змінив життя неповнолітнього студента Михайла Нискогуза. Перше знайомство з беркутом, місяці у лікарні, загроза 20-річного ув’язнення за спробу виступити проти системи. До 18-річчя юний патріот підійшов із невеликим, але дуже твердим досвідом, якого, як виявилось згодом, бракувало багатьом дорослим захисникам на передовій…
З 15-ти років я постійно перебував у середовищі, яке мало дуже проукраїнську позицію. І серед футбольних фанів, і в молодіжних організаціях, які займаються просвітницькою діяльністю, зокрема в «Соколі». А коли дійшло до Майдану, то принаймні була компанія, яка хотіла туди поїхати.
У Києві ми були з перших днів революції і належали до такого-собі «радикального» крила Майдану. Ми хотіли реальних змін, перемоги, швидкого повалення режиму Януковича. Одного разу сталася прикра ситуація, коли я стояв біля арки стадіону «Динамо» під портретом Лобановського і мене зловили беркутівці. Катували жахливо і про це зараз дуже важко згадувати…
Після того життя почало змінюватися. Багато місяців провів в лікарні, багато людей прийшли провідати, багато незнайомців. Тоді мені почали шити терміни від 12 до 20 років за «організацію масових безладів».
«Конвоїр казав мені: «Братішка, можеш собі думати, де на спині купола бити»
Проблеми були серйозні. З лікарні мене порізаного, переломаного, перешитого і побитого виводили в суд, тоді конвоїр казав мені: «Братішка, можеш собі думати, де на спині купола бити». Тобто вони були переконані, що мене посадять. Уявіть, для неповнолітнього 20 років за ґратами – то все життя зламане.
У той час (18-20 січня) ще жорстко стояв режим Януковича і суддям було просто страшно брати на себе відповідальність. Всім до мене давали СІЗО, бо як же можна було посміти піти проти системи, проти міліції, проти беркуту, проти «Партії Регіонів». Але я був неповнолітнім, доказів вони не змогли назбирати, нардепи підключились –і мене відпустили під домашній арешт. Першого з-поміж усіх, до речі.
«Двоє з трьох беркутівців, провину яких фактично доведено — втекли до РФ. Третій і нині працює в органах»
Аж потім справу перекваліфікували – і я з підозрюваного став потерпілим. Тепер тривають суди. Ми бачимо, як «бажає» наша влада, аби винні були покараними. Двоє з трьох беркутівців, на яких зібрано всі докази, документи, фото, відео, їхня провина фактично підтверджена, уже спромоглися втекти в Росію. А третій – досі в Україні, ще й працює в правоохоронних органах. Якщо і він бачитиме, що суддя спробує його посадити – так само чухне в Росію. А яка ситуація з розстрілом Небесної Сотні… можна уявити. Коли людина просто вбиває когось – то справа двох місяців, аби її посадити. А тут сотні людей, тисячі доказів, відео, свідчень, десятки тисяч фото…і нічого. 4 роки минуло.
Дякувати Богу, львівські лікарі тоді поставили мене на ноги. Було кілька важких операцій на руку, але тепер більш-менш функціонує. І, знаєте, це не злякало. Навпаки, змусило боротися активніше проти беззаконності і порушення прав людини.
Трохи підлікувавшись, я знову повернувся на Майдан. Ми збиралися з хлопцями, чергували і мріяли про ту остаточну перемогу.
«З Майдану найбільше запам’яталося, як на очах змінювалися люди»
На Майдані страх скинув маски – і більшість людей змінилася за день. Малі, неповнолітні боягузи, як мені здавалося, почали бігати під кулями і рятувати тіла убитих. А ті, що завжди корчили зі себе героїв, — виявилися нікчемними боягузами. Отак момент істини показав, хто є хто. А вже незабаром все переросло у підготовку до війни.
Якраз почалася агресія в Криму. Тоді багатьох наших хлопців, які їхали туди на футбол, зняли з поїзда так звані представники «кримської самооборони» (іншими словами – «зелені чоловічки»), а потім у грубій формі допитували у відділках в Криму.
Згодом і я потрапив до Луганська, де автоматники з нашивками «русская православная армія» встигли захопити частину адміністративних будівель, ходили центром міста з автоматами. Найдивніше, що з іншого боку в той час стояли українські ДСПсники –і нічого не робили.
А тут ми такі проукраїнські фани зі Львова… Ми тоді, здається, були на останньому проукраїнському мітингу у Луганську. Підтримали людей, які вийшли до пам’ятника Шевченку. Їм тоді було реально страшно. Хоча що могли вдіяти ті кількасот героїчних осіб проти тисяч завезених з РФ чи підкуплених сепаратистами.
Справді, проросійський дух тоді уже панував, вороги розповідали всілякі історії про бандерівців, але ніхто не думав, що все воно переросте у такий жорсткий конфлікт. Ми поїхали назад додому, все якось забулося… Але дуже скоро ситуація змінилася докорінно.
«Ми дочекатися не могли, коли нас нарешті відправлять на Схід»
Крим повністю окупували, наші військові вийшли, почалися реальні бойові дії, поранення і загиблі. Ми почали формувати між собою компанію, яка вирушила б на Схід. Тоді була велика потреба у добровольцях. Тому в червні я разом зі своїми друзями вирушив у підготовчий табір батальйону «Азов». Нам усім було по 18-19 років. Більша частина підрозділу воювала напівлегально, адже не було документів, тільки формувалося українське військо. Ми почали навчатися, проходили військові і фізичні вишколи, бігали, тренувалися, тактику вивчали, стріляти вчилися. Найважливіше, що жили у компанії, де панував проукраїнський дух і військова дисципліна. Це давало дуже позитивний заряд енергії і налаштовувало на те, щоб іти до перемоги.
Тоді ми з нетерпінням чекали, коли нас нарешті відправлять на передову. Ми тільки доїжджали, бачили у вікна перші блокпости і усвідомлювали, що війна — то насправді наша справа. Ми загорілися тим, були сповнені ентузіазмом. Прибувши на місце, дивилися, як хлопці із досвідом там ходять зі зброєю, і хотіли бути такими ж крутими, як і вони, хотіли так само захищати Україну.
А ще ми дуже рвалися до Ілловайська, списки цілі складали, аби ніхто раптом не пропхався «без черги». Тоді ніхто ще не знав про котел, про зради влади. Українська армія рухалася вперед, кожного дня здобувала нові населені пункти, було, що й по 5 на раз. Лисичанськ тоді звільнили. Наші були на підступах до Донецька, Ілловайськ майже був наш. «ДНР» та «ЛНР» були розділені дорогою, яку контролювала українська армія. Тоді насправді все йшло до перемоги. Було питання 2 тижнів, що закінчиться війна. Все-таки першими до Ілловайська потрапили хлопці, які мали друзів, якісь зв’язки і спромоглися домовитись. Дуже тішить, що грамотне командування «Азову» дозволило їм згодом вибратись із котла за кілька годин до страшної трагедії, було по мінімуму загиблих.
«Мобілізовані військовослужбовці були добре забезпечені хіба патронами…які вони запросто вимінювали на горілку»
У «Азові» значна частина бійців була нелегалами. Хтось не хотів офіційно підписувати договір, хтось не хотів «світитися», в когось могли виникнути проблеми із законом, бо не міг служити в «Азові»…Попри те, ми всі мали однакові зарплати: от отримували суму від держави – і в підрозділі ділили на всіх. За наші ж зарплати нам докуповували краще спорядження, плюс – волонтери допомагали забезпеченням. А примусово мобілізовані натомість були нормально забезпечені хіба патронами, які ящиками міняли на горілку.
«Він тішився подарованій мною касці, бо розумів, що кинутий на убій»
Тоді у мене було дві каски: одну «Азов» виділив, іншу волонтери подарували. Якось ми стояли на блок-пості із запорізькими військовими. Там я подарував хлопцеві свою каску. Бо ж вони ходили з тими металевими «котелками», які розліталися від маленького осколка. Він тішився, бо розумів, що його кинули «на убій», як гарматне м’ясо. А у нас все було краще. І ми мали усвідомлення, що треба завжди мати готову почищену зброю, бо ти воюєш не тільки за себе, а й за своїх друзів. Ти маєш бути тверезим і тверезо мислити. Ти маєш мати добрий захист і думати на 100 кроків вперед.
«Нам, п’ятьом ледве повнолітнім, довелося перевиховувати 30 дядьків, які окрім горілки і відпочинку нічим не займалися»
Після того почався наступ на Новоазовськ. Потрібно було захищати Маріуполь від наступу ворога. Нас кинули на підсилення до солдат, які реально боялися. Ми, п’ятеро малих мотивованих хлопців з «Азову», приїхали підсилювати 30 старших дядьків, яких мобілізували, «бо треба». Вони окрім горілки і відпочинку нічим не займалися, тож довелося «перевиховувати». Ми змусили їх не спати на позиціях і перестати вживати алкоголь.
Вони казали нам: «А нащо ти пішов сюди, тебе ж у військкомат не кликали, міг собі ще посидіти 2 роки (до 20-ти), а потім втік би за кордон». Вони не дивилися на це, як на почуття обов’язку. От їх зловили десь, наказали служити, того вони й там. Їх не вчили так, як нас у «Азові».
У нас був жорсткий сухий закон, виснажливі фізичні тренування, військові тренування. Ми вистрілювали сотні набоїв щодня, аби відточити майстерність. Ми відпрацьовували навчання із технікою. Ми були хоча б навчені. А вони у цей час… патрони вимінювали на горілку. Вони рахували дні, коли втечуть нарешті додому. А ми рахували дні, коли нарешті звільнятимемо наступне село.
Вони не були мотивованими, вони не хотіли розвиватись. Ці люди не були покликані воювати. Усі ж пам’ятають, які черги добровольців збиралися під військкоматами, а їх просто відсилали додому, натомість примусово набирали отаких. Дякувати Богу, зараз уже ситуація трошки інша.
Хотілося б, щоб влада в принципі стимулювала, а не вставляла палки в колеса. Аби не затримувала зараз добровольців і не переслідувала їх за політичними мотивами, як це роблять щодо азовців, свободівців, членів «Правого сектора». Краще б вони заохочували до розбудови держави.
«А потім влада вирішила скувати добровольців контрактами, аби мати на них управу»
Після загибелі багатьох добровольців в Іловайському котлі влада спробувала максимально усунути добровольчі підрозділи. До «Азову» приїхали дядьки з Києва і почали змушувати підписувати контракти, «бо так треба».
Робилося це для того, щоб у разі, якщо якийсь доброволець виступить проти влади, поліцейської держави, не погодиться із якимось свавіллям – відразу знайти на нього управу.
Треба було ставати залежним від того документу і терміну. Вони пропонували «до закінчення особливого періоду», а ніхто не знав, що воно таке, тому й не ризикували. Тоді з «Азовом» було покінчено.
«Дивишся, а лінія фронту з боку терористів вибухає, вибухає, вибухає…і в тебе котяться сльози щастя»
Найбільше з фронту запам’яталося, як ми якось позривалися зі сну через шалений гуркіт. Думали, то ворог наступає. А виявилося, що наші відповідають на обстріл. Тоді вся лінія фронту з боку бойовиків була вкрита заревом. Воно вибухало, вибухало, вибухало, ніби феєрверки на землі. А в мене котилися сльози щастя, бо ми довели, що спроможні на адекватну відповідь, бо здавалося, що перемога вже близько.
«Патріот, який самовіддано захищав Україну на Сході, завжди хоче туди повернутись»
Повернувшись додому, ми взялися за навчання молоді: збирали людей по школах, проводили лекції про війну і зброю, військові вишколи в лісі, тактичні навчання, навчання з мистецтва володіння зброєю.
Тоді я познайомився з «сокільцем» Богданом Федуном, який запропонував мені ще раз поїхати на Схід. Для людини, яка була на фронті, яку це зачіпає, якій це подобається, війна реально сниться. Але в позитивному сенсі. Отак і в мене було бажання повернутися, тому й поїхали з Богданом у серпні 2015-го спочатку у Водяне, а вже наступного дня на позиції під Донецький аеропорт.
Їхати страшнувато було, адже дорогу обстрілювали. Але коли потрапили туди – були шоковані. Хлопці настільки звикли, що ходили без бронежилетів і касок. Для них позиції стали другим домом. Вони знали, коли сепаратисти стріляють, а коли можна відпочити, поспати, кави попити, додому подзвонити. Так і нам легше стало. Певний час там побули, вивчили позиції, побачили руїни ДАПу зблизька (наші позиції були за кілька метрів від злітно-посадкової смуги).
«Побачили, як бойовики поводяться із нашими, і зрозуміли, проти кого воюємо»
У бінокль ми бачили, як сепаратисти ставляться до наших військовополонених. Злітно-посадкова смуга, розбиті танки, купа заліза, 40 градусів спеки. І наші військовополонені повністю грубо вдягнуті збирають металобрухт. Всі знають, що територія прострілюється, що з одного боку гатять сепаратисти, з іншого – наші. Ти ж не знаєш, хто то ходить і що робить. А там були і снаряди, які не розірвались, і міни. Перший раз бачиш людину у військовій формі на позиції так близько, на відстані пострілу, здається, от-от влучиш, а тобі по рації кричать «Не чіпай! Це наш!». Тоді реально стало шкода і зрозуміло до кінця, проти кого ми воюємо. Ці люди не просто на Україну посягнули, це хижаки, які воюють проти людяності.
Потім ми поїхали в Піски і дивувалися масштабам того елітного селища. Там, кажуть, всі донецькі мажори жили. Дивишся на ту розкіш і усвідомлюєш, наскільки війна може зруйнувати людське життя.
Потім ми ще трохи допомогли хлопцям на позиціях, адже їхали і з волонтерською метою, а назад забрали собі «трофеї» – тубуси з вистріляних гранатометів з-під ДАПу. Коли ми повернулися сюди перед Днем Незалежності, наші дівчата розмалювали ті тубуси, ми потім продали їх на благодійних аукціонах, а виручені кошти витратили на допомогу хлопцям на передовій. Отак війна переросла у волонтерство.
«Громадська діяльність не могла принести тільки одноразову користь суспільству, вона мала перерости у щось більше»
Тоді мені запропонували балотуватися до Львівської облради від політсили ВО «Свобода». Я порадився із побратимами, мене підтримали. Спільними зусиллями ми виграли вибори з дуже хорошим результатом. Так я потрапив в обласну раду у 19 років і став, напевно, наймолодшим депутатом всієї України. Діяльність свою скерував відразу на молодь, спорт, соціальний захист, підтримку бійців АТО, надання статусу бійця-добровольця. Зараз ми працюємо і з санаторно-курортним лікуванням, і з пільговим перевезенням для АТОвців, і по земельних ділянках.
«У Червонограді молодь не має альтернативи алкоголю, тютюну і наркотикам»
Я народився у Червонограді і по собі знаю, що там молодь не має альтернативи алкоголю, тютюну і наркотикам. Тому завдяки депутатству я зайнявся організацією дозвілля у рідному місті. Ми готуємо фестивалі, минулого року на масштабному рівні провели «Кристинопіль фест», який відвідали понад 10 000 осіб. А ще проводимо вишкільні табори, спортивні заходи, хлопці з «Соколу» відкрили спортивний зал у Червонограді. Також проводимо лекції по школах, марші пам’яті, заходи до Дня Незалежності. Ми намагаємося привчити молодь до чогось іншого, аніж вони можуть взяти з вулиці.
Завдяки депутатству мені вдалося вигризти спортивні майданчики для Червонограда. Іноді там займаються навіть дорослі. А найбільше тішить, коли бачу, що черга збирається до того майданчика. Далі плануємо взятися за будівництво футбольних полів. Треба постійно підіймати собі планку, аби не розслаблятися. Амбітні цілі наставили, 2018 обіцяє бути дуже продуктивним.
«Революцію слід було робити радикально – і за місяць усе змінилося б»
Після того, як Янукович утік, а українські сили прийшли до влади, потрібна була радикальна люстрація. Треба було всіх позвільняти, через конкурси просунути на керівні посади справжніх патріотів, швидко укріпити українську армію… Але цього не сталося – і суспільство почало розчаровуватись. Зараз, здається, люди зневірились повністю, навіть у патріотах. І це прогнозовано, бо ж революція ніби перемогла, а на ділі немає нічого. Пересічні люди починають задумуватись про те, що, може, й не варто було…бо курс долара, бо ціни…Проблема в тому, що тільки дуже мала частина людей хотіла радикальних змін. І вийшло так, що до влади прийшли ті самі люди.
Наша революція досі не завершена. Ми маємо боротися, воювати до самого кінця і тоді нарешті дочекаємось змін. Головне – не втрачати віри.
Автор – Яна Федюра, «Вголос»
