Вівторок, 19 березня

Кого дуримо? Юрій Макаров про плагіат у дисертаціях

Після того, як два міністри науки (гаразд, і освіти) поспіль були запідозрені в плагіаті, було би незле подивитися на ситуацію свіжим оком. Конкретніше? Будь ласка: а чи потрібна українській науці як такій дисертація взагалі? Конкретизую: чи можливо в найближчий осяжний час в Україні допнутися такого стану, коли дисертація — будь-яка, написана власноруч, замовлена, вибачте на слові, «негру» чи крадена (останні два випадки, підозрюю, тотожні) — бути мірилом рівня науковця?

Для початку я забив у пошуковику: «пишу дисертації на замовлення». Пошуковик вивалив купу посилань із описами переваг саме цього виконавця, гарантіями, обіцянками доброчесності… На четвертій сторінці пошуковика я втомився. Нема сумніву, що такий потужний ринок пропозицій не може існувати без відповідного попиту.

Далі я поставив собі самому запитання: а чи є проблемою за найменшого бажання викрити крадіжку або, скажімо делікатніше, «запозичання» на початкових стадіях процесу? Жодної! Це може зробити науковий керівник або наукова рада відповідної установи, до якої пошукач прікріплений. Либонь користуватися Ґуґлом усі вміють. Якщо джерело не оцифроване, все одно є люди, які більш-менш знайомі з публікаціями в своїй галузі або хоча б уявляють, де шукати прототипи. Зрештою, стояти на варті академічної цноти (адже про це зрештою йдеться?) — відповідальна робота, хай би вже її виконували. Якщо це успішно роблять журналісти-розслідувачі, фахівцеві це як з гори збігти. Дзуськи! Замість того злющі тітки, точнісінько як і п’ятдесят років тому, перевіряють у наданих працях шрифт, поля, інтервали, оформлення цитат і виносок тощо, тільки тоді все робилося на друкарській машинці, а зараз є, слава Господу, Ворд і принтер. Усе це під прапором «ВАКівських» вимог, так, ніби ВАК (Вища атестаційна комісія) мав би цікавитися переважно краснописом або дизайном сторінки. Тим більше, що ВАК давно не існує, а його функції передано МОНу. Коло замкнулося!

Ясно, що масове захоплення можливостями штучного інтелекту внесе в ці старосвітські практики певні корективи. Наприклад, можна цілком безкоштовно доручити йому написання тексту так, щоби крадені шматки було перефразовано до невпізнаваності. Водночас, із протилежного боку, можна налаштувати й пошук збігів не буквально, а за сенсом висловлювання, аби було бажання. От тільки в кого таке бажання з’явиться, кому це на біса потрібно тут і тепер?

Час визнати, що піраміда ієрархій в українській науці й вищій освіті побудована на хибному, порочному фундаменті. Ціла система стосунків у цій царині успадкована від совіцьких практик і лише припудрена з поверхні «болонським процесом». Якщо ще якось десь воно працює, то, вибачайте, всупереч, а не завдяки системі. Ну що таке традиційний академічний світ у його інституційному вимірі? Це прямий спадок середньовічних практик цехів і гільдій, який тримається, звісно, на процедурах із почасти забутими витоками, але передовсім на добрих звичаях і намірах, на солідарних уявленнях спільноти про те, що добре й що погано, ганебно, неприпустимо, й у багатьох країнах цей порядок залишається хоч якось функціональним. Серед вітчизняної наукової спільноти я такої солідарності не спостерігаю.

Я особисто знаю двох цілком собі нормальних, не цинічних, хіба що прагматичних чоловіків, які, пройшовши пекло прікріплення, кандидатських іспитів і всього, що з цим пов’язано, замовили собі по дисеру, бо ступінь їм був потрібен для подальшого існування в системі. Вони, щоправда, заклали туди на старті власні наукові публікації, а потім ще на фініші долучилися до редагування, але витрачати рік життя на те, щоби звести свій доробок в один опус, який прочитає п’ять людей, не могли собі дозволити. Не кажу, що схвалюю, але цілком розумію.

Не знаю, як лікувати хворобу, мій досвід лаборанта кафедри, який передруковував дисертацію шефа в порядку виконання службових обов’язків, а згодом В.О. доцента (дисертація не знадобилася, прислужилася медалька «заслуженого журналіста») не дозволяє мати кваліфіковане судження. Тим не менше, я переконаний, що ніякий МОН за будь-якого керівництва не зупинить потік «наукового» сміття й конвеєр пристосуванців. Тому що виші наші на 90 відсотків, за влучним висловом моєї куми, є нічим іншим, як ПТУ з курсами англійської з точки зору змісту й машиною із заробляння грошей з точки зору форми. А Національна академія наук, принаймні її гуманітарний корпус, ніколи не стане ані Оксфордом, ані Гарвардом. А є в нас іще окрема Академія педагогічних наук! Вдумайтеся, ціла академія досвіду калічення нещасних українських дітей, спираючись на заповідання Макаренка-Сухомлинського!

Проблема порядності й змістовності не вирішується ротацією поколінь. Вона, звісно, є функцією від суспільних цінностей і практик, але вимагає цілеспрямованих зусиль, перепрошую, держави після відповідного запиту суспільства. І, серед перших кроків, я би, як паліатив, заборонив би дисертації. Для початку кандидатські. Хай краще книжки пишуть, це хоч трохи осмисленіший процес.

Джерело: Тиждень.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.