Кожна історія виживання й порятунку з Маріуполя відкриває нові подробиці жахіть, скоєних Росією в Україні XXI століття.
Джерело: ВВС. Україна.
У перші дні війни російські війська оточили Маріуполь і почали невибіркові обстріли міста з важкої артилерії та літаків.
У домах зникли вода, електрика, газ і зв’язок. У 10-градусний мороз люди цілодобово ховались у підвалах і готували їжу на вогнищі. Тіла загиблих мирних жителів довго залишались на вулицях, поховати їх у промерзлій землі під постійними атаками з повітря було складно.
Домовитися про евакуацію з Маріуполя не вдавалося. Ті, у кого вціліли машини і був бензин, під обстрілами вирушали з міста на свій страх і ризик через численні блокпости російських військових.
Місто-порт з півмільйонним населенням практично стерте з лиця землі, число загиблих жителів сягає десятків тисяч.
Чимало українців зі Сходу України потрапляють в епіцентр воєнних дій вже вдруге.
Ірина Страмоусова втекла від війни на Донбасі у 2014-му. За кілька днів до нападу Росії вона приїхала у Маріуполь допомогти мамі чоловіка, яка важко захворіла на ковід. Виїхати з оточеного міста Іра, її чоловік і 10-річний син не змогли.
Жінка розповіла BBC News Україна, як родина виживала у місті без води, тепла й зв’язку під безперервним бомбардуванням. Ірина також ділиться пережитим на своїй фейсбук-сторінці, вона каже, що ця історія насамперед про мужність і неймовірне тепло людей.
Я ніколи не жила у Маріуполі, але добре знала місто, мій чоловік був звідти, там жили його батьки. 2014-го ми поїхали з Донецька й так сталося, що з того часу ні разу не були у Маріуполі.
Ми опинилися у ньому за кілька днів до війни, тому що мама чоловіка сильно захворіла. У неї була важка ковідна пневмонія, її поклали у лікарню.
Ми приїхали з чоловіком і нашим молодшим сином на машині з Одеси.
Про війну я дізналась з новин вранці 24-го. Ми заправили машину, але поїхати з міста не могли, тому що мама чоловіка була дуже слабкою.
Наступного дня стало чутно обстріли, однак, маріупольці загалом реагували спокійно, багато хто казав, “нас таким не злякаєш, ми це чуємо з 2014 року”.
Чоловік мав залишитися з мамою, а я сама з 10-річною дитиною виїхати наважилася.
А вже 28 лютого зробити це стало неможливо. Коли ми повезли маму у лікарню після вихідних, на блокпосту біля “Метро” нас не пропустили українські військові. Я зрозуміла, що місто у блокаді.
З’явились черги у супермаркетах, паніка, а потім магазини почали грабувати. Це мене дуже вразило. Ще й бомбардування як такого не було, а магазини розносили. Люди хапали не лише їжу, а й алкоголь, побутові речі. Це було дуже неприємно.
Першою зникла вода. Спочатку вона пропала в квартирі й перебралася у дитячий садок поряд, у підвалі якого завжди була черга. Якоїсь миті мені здалося, що це нескінченне джерело – щоразу черга у десятки відер у темряві, а вода не закінчується.
Але скінчилась і вона. У хід пішла вода із системи опалення сусіднього під’їзду, а потім нашого. Питну воду зберігали окремо. Коли закінчилась і вона, навчилися робити “алхімію” на багатті, перетворюючи технічну воду на питну.
“Алхімію” я робила як мінімум протягом п’яти хвилин, тому що джерело епідемії кишкової інфекції у підвалі ми так і не знайшли. Пронос, блювання й температура обійшли всіх мешканців підвалу з найменшої дівчинки й по колу. Знову була потрібна вода, багато води.
Сміливі люди ходили до джерела за кілька кілометрів від будинку. Під обстрілами та в холод. Мій чоловік теж ходив. І тоді в домі з’являлося дещо цінніше за найдорожче шампанське. Ця вода нас урятувала.
Було й чаклунство. Тендітний березневий сніг легко змітався з ранкової вулиці, з лавки. У темній ванній я завжди включала ліхтарик, щоб точно переконатися в якому з відер я зможу помити руки, сніг міг підкинути неприємний сюрприз.
Помитися ми змогли вперше лише у Бердянську. Зуби чистили, а скупатися було неможливо. У мене руки потемніли від бруду, який в’ївся в шкіру, вони були іншого кольору вище рукава.
Холод
Березень видався дуже холодним. Справжня зима – морози й льодяний вітер. На вулиці вночі – мінус десять, у квартирі – мінус два.
Стіни у квартирах за перший тиждень війни стали картонними. Коли молодь пішла до підвалу, бабусі залишилися у міжквартирних тамбурах. У нашому тамбурі нескінченними днями та ночами сиділи чотири бабусі й наш дідусь. Вони балакали, співали пісні, згадували молодість, пили чай.
Бабуся Рая та бабуся Валя вночі спали сидячи біля входу, закутані, як привиди, у ковдри, поклавши голови одна одній на плече. Наші постові. У непроглядній темряві – серйозна перешкода. Мені складно було прийняти рішення, кого з них краще будити, щоб не налякати.
Так вони й залишилися вдвох у квартирі Раї. Кажуть, “не пропадем, усе буде добре”. Я нещодавно дізнавалася, усе добре. Я не припиняю думати про них весь час.
Їжа
Коли зник газ, мій син став відповідальним за багаття. Після кількох гучних днів в укритті чоловіки радісно й натхненно зрубали суху тополю. Це був перший день, коли збентежені та налякані люди вийшли один до одного з квартир і почали знайомитися.
Дерево звалили, розпиляли бензопилою, й ми змогли заготовити дрова.
Мій десятирічний син ніколи не приходив зі своєї роботи голодним. Він дбайливо підкладав дрова у вогнище, на якому у чорній закопченій каструльці щось смажилося, варилося й смачно пахло. Його завжди пригощали й хвалили від душі.
Ми не голодували, звісно, але я досі не можу наїстися хлібом і картоплею, у нас їх не було.
Літаки
Я живу на війні майже три тижні й не можу в неї повірити. Я готую на багатті, перебіжками пересуваюсь у під’їзді, від стінки до стінки, курю з Наташкою з третього поверху. Ми плачемо по черзі одна одній у плече, як у дитинстві, ділимося таємницями, намагаючись розповісти про всіх хлопців, які подобалися за останні 30 років.
Вночі під час сильного обстрілу, на який з підвалу було вже плювати – тікати все одно нікуди, ми все ж таки відчули, як будинок підстрибнув. Усі будинки поряд підстрибнули.
У сусідню 14-типоверхівку влучила авіабомба. Вранці хтось сміливий побачив і розповів, що сталося. Половина будинку зникла, кіоск, що стояв поруч, полетів у небо й залишився висіти на дереві.
Серед задимленого сигаретами та багаттям під’їзду одного разу прозвучало те, що змусило мене вмить усвідомити, що відбувається.
Летів літак. Він скинув бомбу на драмтеатр, у якому ховалися люди, маріупольці, біженці з Сартани й Волновахи, поруч з яким на асфальті великими білими літерами було написано “діти”.
Пряме влучення авіабомбою. Тисяча людей. Вижили лише ті, хто був під сценою. Мало. Я ніколи не пробачу росіянам драмтеатр. Частина мене залишилася у цьому обвугленому будинку.
Я сподіваюся, що мені не доведеться потрапити до бомбосховища ще раз. А вже якщо доведеться, то ніколи у спільне. Краще – свій підвал.
Підвал
Перший час у підвалі було не так холодно. Ми обрали одну кімнатку, в якій згодом переховувалися 12 людей. Ми знесли туди всі теплі речі. Чоловік знайшов двері, на яких ми спали з сином.
У підвалі було спокійніше, ніж вдома. Ми балакали з сусідами, грали в карти. Освітлювали спочатку свічками, а потім лампадками, які робили з тканини й олії.
Я майже не виходила з нашого двору. Лише один раз ми дізнались, що десь у сусідньому кварталі приймає “Київстар”. Ми побігли туди подзвонити моїй мамі й старшому сину, які не знали, чи живі ми взагалі.
Були дні, коли ми взагалі не виходили з підвалу через потужні обстріли. Одного дня ми всі у підвалі захворіли на ротавірус. Спочатку діти, потім дорослі. Сину було зле, його нудило, і ми постійно бігали в квартиру у туалет, а це було дуже небезпечно.
Смерть
Більшість людей гинули від осколкових поранень, коли стояли у черзі за водою або готували їжу біля дому.
Чоловік із сусіднього під’їзду загинув, коли вийшов за водою з чайником. Він довго так і лежав із чайником.
Сусіди вирішили поховати його й просили допомогти викопати яму, тому що земля була дуже промерзла. Жінка-юристка з нашого під’їзду сказала, що цього не можна робити, адже документів, свідоцтва про смерть немає.
Але згодом його все одно поховали, як і багатьох інших людей, прямо на вулиці.
Коли в наш район зайшли росіяни і “днрівці”, стало тихіше, обстріли були далеко, й я почала виходити з двору, “ловила” телефонний зв’язок.
Всюди були тіла людей, які ніхто не прибирав. Лише деякі з них були загорнуті, й я думала, що це, мабуть, про них потурбувались родичі. Росіяни не рахували загиблих, не збирали документи, не ховали людей.
Для підрахунку загиблих у Маріуполі можна брати приблизні цифри та множити їх на будь-яку цифру більше одиниці. Ніхто нікого не рахував. Не прикривав і не ховав одразу, не збирав документи. Люди просто лежали на вулицях, а ми їх оминали.
Втеча
Коли у нашій частині міста обстріли зменшилися, ми почали обговорювати з сусідами виїзд. Наша машина вціліла, й у нас був бензин, який ми встигли заправити у перший день війни.
Нас зібралося спочатку сім машин, потім до нас ще приєдналися люди. Зрештою, ми поїхали колоною у 18 автомобілів.
Вулиці, якими ми виїжджали з міста, були повністю розбитими, кожен другий-третій будинок розбомблений і вигорілий, спалені автобуси й техніка. Дуже страшно.
Коли ми виїжджали з Маріуполя, біля російського блокпоста було також багато мертвих людей. Вони були у машині, яка стояла за кілька метрів від блокпоста, й на землі.
Російські військові ходили повз, не звертаючи на них уваги. Ці люди у формі здавалися мертвішими за мертвих, бо це була їхня реальність.
Коли були обстріли, далеко не всі люди у багатоповерхівках ховалися у підвали. Ми знали, що місто сильно постраждало, але те, що ми побачили, неможливо було уявити.
Ми їхали до Бердянська 12 годин. У нас зовсім не було їжі, трималися весь час на крекерах. Переночувавши у Бердянську, наступного дня ми виїхали на Запоріжжя.
Ця частина шляху була дуже важкою й небезпечною. Було багато російських військових, чеченців, танки з позначками V, розбита техніка й міни на дорогах.
Вже під Запоріжжям нам довелося звернути з дороги, щоби об’їхати розбитий міст. Ми поїхали через село Каменське, яке буквально зрівняли з землею. Людей там не було, лише тварини бродили серед зруйнованих будинків і спалених машин.
Раптом наша колона зупинилась, на дорозі була розтяжка, й довелося викликати ДСНС із Запоріжжя. Люди з дітьми почали виходити з машин, усі втомлені, половина авто без вікон, діти загорнуті у ковдри, відходити за узбіччя не можна через міни.
Зрештою ми дісталися до Запоріжжя, побачили українські прапори й почули українську мову. Ми встигли заправитися й поїхали далі на Дніпро.
Життя
Я думала раніше, що померти нестрашно, і що можливо, це не остання наша реінкарнація. Але в Маріуполі я зрозуміла, що хочу жити. Мені дуже хотілося, щоби ніхто не вмирав.
Я багато спілкувалась з людьми, багато за ними спостерігала. Я хотіла плакати – плакала, хотіла кричати – кричала. Напевно, це допомогло мені не збожеволіти.
Найбільше ця історія – про людей. Я пам’ятатиму їх усе життя, хоча знала всього кілька тижнів. Я побачила дуже багато людських стосунків, багато людяності.
Ірина з сином виїхали за кордон, її чоловік пішов в армію. В її домі в Ірпені жили російські солдати, але будинок уцілив.
Підтримайте проект на Patreon