У часи легендарної Перебудови в радянському етері, а точніше – на Ленінградському телебаченні, виникла прогресивна програма «600 секунд». Програма якісна, зухвала, яка з перших же випусків стала надзвичайно популярною. Творцем та незмінним ведучим програми був Олександр Нєвзоров – той самий, який зараз нарвався на скандал в Україні, претендуючи на наше громадянство.
Тоді, у перебудовчі часи, Нєвзоров здобув неофіційний титул «журналіста-демократа». Чому? Ну, бо тоді публіка не надто переймалася реальними політичними поглядами працівника ЗМІ. Вистачало, що він створив щось нове в часи трансформації, критикує владу, трохи схожий на західних модераторів (так, як ми собі їх уявляли). Журналістами-демократами в нас стали ведучі популярної молодіжної програми «Взгляд», Володимир Молчанов зі своїм «До и после полуночи», Леонід Парфьонов, ведучий «Намедни» тощо.
Яке ж було наше розчарування, коли «демократ» Нєвзоров створив гидкий пропагандистський фільм «Наши» про криваві події у Вільнюсі в січні 1991 року. Фільм героїзував бійців Вільнюського ОМОНу, які воювали з беззбройними мешканцями міста, стріляли по них бойовими патронами, чавили їх танками. А Нєвзоров цих нелюдів проголошував героями. І фільм цей крутився у прайм-таймі на Першому каналі Центрального телебачення СРСР. Потім він ще зняв фільм у схожому ключі про ризький ОМОН. Далі були пропагандистські стрічки про Чечню теж з виразно великоросійсько-шовіністичним присмаком.
Особисто мені вже й цього цілком би вистачило, щоб проникнутися огидою до цього персонажа. Але на цьому ж він не зупинився, подався в політику. Вже як депутат Держдуми він голосно й часто ображав Україну, що, мовляв, немає такої держави і говорити про окрему націю смішно. А ще до всього цього став довіреною особою Владіміра Путіна під час його президентської кампанії 2012 року. Нєвзоров називав Путіна «єдиним, хто зможе утримати від катастрофи імперію, що щомиті розвалюється». Тобто ще 10 років тому він був переконаним імперцем з реваншистськими замашками.
Потім, щоправда, Нєвзоров змінив свою думку. Причому напрочуд радикально. Перетворився на найдошкульнішого критика Путіна та його режиму. Щобільше – попросився в Україну й обіцяє працювати на нашу перемогу. Хоча досі ще як слід не покаявся.
Тут для нас виникає дилема. Чи цей персонаж абсолютно негативний, токсичний для України й робити ставку на нього не просто безглуздо, а й національно-злочинно? Чи таки можемо забути його попередню творчість, діяльність, заяви, пробачити йому й використати його для нашої користі?
Принаймні суто на емоційному рівні особисто я ніколи не зможу йому пробачити всієї створеної ним інформаційної гидоти, всіх тих образ, реваншистських інтенцій. Щодо рівня раціонального, то тут складніше.
Повернімося до біографії нашого героя, згадаймо про його діда-генерала МДБ, який боровся з литовськими «лісовими братами» та в цьому ключі виховував свого внука. Це з одного боку. З іншого – Нєвзоров собі вигадав легенду (а може, це й правда) про батька-індіанця з племені Команчі, який зустрівся з його матір’ю під час Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Москві. Потім він навіть спробував знайти батька в американських преріях, але зазнав невдачі.
Нєвзоров в молодості то хіпує, то вдається в релігію і співає в церковному хорі. Вступає в універ, потім його кидає, вступає до духовної семінарії. Він то віруючий, то войовничий атеїст. То демократ, то імперець. То за бунтарів, які засіли у Верховній Раді Росії під час кривавих подій 1993 року, то за Бориса Єльцина, а бунтарі стають «божевільною і біснуватою шоблою».
Як стверджує відома приказка, лише дурень не змінює своїх поглядів. У цьому сенсі Нєвзоров – точно не дурень.
Коли вже після початку російсько-української війни 2014 року спілкувався зі своїми друзями з Польщі, вони мені неодноразово рекомендували переглянути актуальні програми Нєвзорова на ютубі. Я довго не міг пересилити огиду, але врешті-решт зважився. І не пошкодував. Нєвзоров зразка після 2014 року все такий же зухвалий, різкий, переконливий, як і в часи Перебудови. Водночас відчувається здобутий і переварений ним 30-літній досвід.
Нині колишній пропагандист-імперець, як на мене, робить доволі корисну інформаційну роботу. Він не просто критикує й розвінчує путінський режим, він вказує його больові місця, він дає інструментарій для боротьби з ним.
Нєвзоров визнає, що свого часу був російським фашистом, але подає це як перевагу. «Я ніколи і не приховував того, що свого часу хворів на фашизм, перехворів на нього. Але завдяки цьому я дуже добре знаю його, дуже добре знаю його симптоми, знаю слабкі сторони, знаю його прояви, знаю його нюанси, знаю ті відчуття, які він дарує, і те, чого панічно боїться», – запевнив він.
Наступивши на горло своїм емоціям, я можу стверджувати, що так, для користі справи варто взяти Нєвзорова собі на озброєння. Чи означає це, що треба надавати йому громадянство? Не впевнений. Уже точно не за спрощеною процедурою. Поки що вистачило б політичного притулку, а там – побачимо. З огляду на схильність Нєвзорова змінювати свою думку, то цілком ймовірно, що й ця його антипутінська позиція – тимчасова.
Загалом на прикладі Нєвзорова я хотів би долучитися до тієї дискусії (доречніше було б сказати срачу) про «хороших росіян». Приймати їх з відкритими обіймами чи виганяти їх брудними мітлами? Свою думку я фактично вже сформулював: істина десь посередині. Треба приглядатися до кожного окремого випадку, аналізувати, вирішувати. Хтось придасться, хтось нашкодить, хтось залишиться індиферентним.
Візьмімо другий, не менш одіозний приклад – Марина Овсяннікова, «жінка з плакатом». Нині вже мало хто сумнівається, що вона стала персонажем спецоперації. Чиєї? ФСБ? Однієї з веж Кремля? Байдуже. Головне в її історії те, що вона змогла в такий нехитрий спосіб сподобатися Заходу. Авторитетна німецька газета Die Welt взяла її на роботу, у Європі нею захоплюються, вважають героїнею, борчинею з кривавим режимом.
Для нас вона – радше провокаторка. Але чи значить це, що треба було зустріти її «багнетами»? Можливо. Хоча значно корисніше було, якби її пресконференція таки відбулася в Києві. Але українські журналісти мали б до неї дуже ретельно підготуватися, щоб своїми влучними запитання розкласти Овсяннікову на атоми, а заразом і всю пропагандистську систему путінської Росії. Вона з 2003 року працює на «Першому каналі» – головному пропагандистському рупорі Кремля. То можна було б розпочати запитання з 2004 року, з Помаранчевої революції. Які завдання поставило російське керівництво пропагандистам, які треба було проштовхувати тези, що писали в темниках. Потім 2008 рік – Бухарестський саміт НАТО. Які були завдання, що робила особисто Овсяннікова, щоби дискредитувати Україну й Грузію в очах Заходу. Потім війна в Грузії – те саме. Далі – як велася пропагандистська операція проти Євромайдану? Як готувалося з інформаційної точки зору захоплення Криму, інвазія на Донбасі? І всюди мала б бути з’ясована роль нашої «героїні». І нарешті, підготовка до широкомасштабного вторгнення Росії. Що в цей час робилося на «Першому каналі»? Що робила особисто Овсяннікова, за які програми, напрями відповідала?
Що б це дало? Передовсім ми б продемонстрували Заходу, що ця «героїня» не така вже й геройська. Що вона цілковито причетна до всіх тих жахів, які нині відбуваються в Україні, бо брала найактивнішу участь у напиханні росіянам до голови цієї брехливої інформації, сповненої ненависті до українців та всього українського. І ми б змогли глибше вивчити російську пропагандистську машину, щоб знати, як краще їй протистояти.
Я розумію тих моїх співвітчизників, які киплять справедливою ненавистю до росіян і навіть «хороших» бачать лише мертвими. Утім треба розуміти, що ми приречені жити по-сусідству з Росією. Жодні чари не віднесуть нашу країну в інше місце. І якщо комусь не до вподоби словосполучення «хороший росіянин», хай користується іншим – «поганий росіянин» на противагу до «дуже поганого росіянина».
Раніше чи пізніше ми переможемо. Але й Росія не самознищиться, ані буде знищена нами. Як кажуть у таких випадках американці: too big to fail. Нам доведеться в якийсь спосіб вибудовувати з північно-східним сусідом шляхи коекзистенції. І все ж таки ліпше мати справу з «хорошими росіянами» («поганими росіянами»), аніж з «дуже поганими».
Автор: Любко Петренко.
Джерело: ZAHID.NET.
