Я люблю голлівудське кіно. Спецефекти, комп’ютерна графіка, заплутані сюжети, вправні актори… Все далеке, фантастичне, гарне і чуже.
Учора повернулась з показу українського кіно. «Кіборги». Фільм, який шматує душу і серце. Тому що ти перебуваєш не в глядацькій залі, а там, по той бік екрану – де замурзані сажею хлопці, де ледь тремтячі руки запалюють цигарку, де в телефонну слухавку тато розповідає донечці віршика, де накривають ковдрою вбитого, де моторошно сміється збожеволівший полонений…
Болюче і страшне кіно. Два тижні із життя донецького аеропорту. Звичайні чоловіки і хлопці. Жарти. Гострі розмови. Суперечки. Монологи. Відповіді на болючі питання. А ще – смерті. А ще – війна.
Все дуже свіже, дуже чутливе, дуже справжнє.
І так, ми навчимося колись прощати. І, можливо, зможемо спробувати полюбити. Після того, як забудемо, що таке ненависть.
P. S. Фільм Кіборги (режисер Ахтем Сеїтаблаєв) я би показувала за таким графіком: один день – у Верховній Раді, другий день – в Адміністрації Президента, третій день – в Кабінеті Міністрів. І потім знову по новій.
P. P. S. У 2014-му ми всі були іншими. Ми були кращими. Правильнішими. Ми сподівалися, що всі дракони переможені.
Зоя Казанжи, ЗІК
