Тринадцятого січня в Україні відзначається свято Маланки, названий так на честь преподобної Меланії Римлянки, день пам’яті якої припадає на переддень Нового року за старим стилем.
Інші назви цього свята – Щедрий Вечір і Щедра Кутя. На Різдво закінчується піст, тому на Щедрий вечор стіл рясніє м’ясними стравами, на відміну від вечері в Святий Вечір. Для Щедрого вечора готують щедру кутю. У народі багато страв, традиційно готуються на цю вечерю, які на честь свята називають Маланкою. До них відноситься і дуже улюблена українцями кров’янка, і обрядовий хліб, який печуть напередодні свята.
З випічкою святкового хліба пов’язаний цікавий народний обряд, який має на меті підвищити врожайність саду. Добре вимісивши тісто для хліба, господиня не мила руки, а виходила з чоловіком в сад. Вона несла перевесла, сплетені заздалегідь з соломи, якою були обсипані підлога та стіл ще з Різдва. У чоловіка в руках була палиця або сокира.
Чоловік три рази стукав по дереву, яке в минулому році дало слабкий урожай, і погрожував його зрубати, якщо дерево буде погано родити. Жінка виступала захисницею і від особи дерева просила його не рубати, а обв’язати перевеслом. Вона зчищала тісто з рук об стовбур дерева і обв’язувала його перевеслом.
Вважалося, що дерево має злякатися хазяйської загрози, і на наступний рік не лінуватися, а давати рясний урожай. На Маланку і в Новорічну ніч рослини і тварини, за повір’ям, розуміють мову людей. Тварини навіть можуть говорити цієї ночі, а значить, розповісти Богу про те, як з ними поводяться їхні господарі. Тому день Маланки для домашньої живності теж можна назвати святковим – за ними особливо ретельно доглядають, балують смачним і рясним кормом.
Чималу увагу приділялося і домашній печі. Її чистили, підбілювали, чепурили. Вважалося, що в передноворічну ніч піч буде танцювати. Щоб не заважати танцям грубки зайвим вантажем, в цю ніч на піч ніхто не сідав, не лягали на неї спати, не клали на неї речі.
Після заходу сонця починали ходити по селу від хати до хати веселі ряджені щедрувальники – молоді хлопці в костюмах. Вони супроводжували свою ходу музикою на народних інструментах та жартівливими піснями. Щедрувальників запрошували в будинок, де вони виконували святкові щедрівки, веселили господарів. Окремо ходили і групи дівчат, але вони бували не настільки численні, як у хлопців, і дівочі компанії, на відміну від хлопців, не заходили в хати, а щедрували у дворах.
Костюми хлопці складали з звичайного одягу і підручних предметів, а також виготовляли спеціально для щедрівок. Основні герої костюмованого дійства щедрувальників – Маланка, Василь, Дід і Баба, Коза, Кіт, Ведмідь, Журавель та Цигани. Хлопець, який зображував Маланку, одягав спідницю, кольоровий хустку, лице натирав крейдою, очі і брови підводив сажею, на губи і щоки наносив червоний сік калини або буряків. Атрибутом «Маланки» була кужіль, яку вона носила в руках. У деяких місцевостях роль Маланки виконувала красива, з пишною фігурою заміжня жінка.
Для створення образу Кози хлопець вивертав кожух шерстю назовні і так одягав, рогами служили рогатини, між «рогами» вішали дзвіночок. На рогатину кріпили дві невеликі дошки з клаптиком пеньки, що означало пащу Кози і бороду. «Коза» відкривала «пащю» і зі стуком закривала її, що лякало малюків і смішило дорослих. Хвостом Кози був старий віник. Крупний міцний хлопець вбирався Ведмедем. Він теж одягав вивернутий кожух, ноги обв’язував соломою, сіном, шкірками овець. Шкури використовувалися і для виготовлення масок. Для зображення Журавля хлопець ходив на ходулях, але міг і просто прикріпити до себе жердину з штучною головою журавля, зображуючи довгу журавлину шию.
Якщо щедрували дівчата, то вони самі представляли і Маланку, і Василя. Вони вбиралися в колоритні одежі і яскраво розмальовували обличчя. Нерідко дівчата з ряджених персонажів представляли тільки Маланку.
Щедрувальники, підходячи до хати, починали співати пісні, просячи у господарів дозволу увійти в будинок і щедрувати. Звичайно, їм давали дозвіл увійти, так як відвідування будинку рядженими було доброю прикметою на весь рік. Зайшовши в хату, ряджені співали щедрівки, оспівуючи всіх членів гостинної родини. Після цього приступали до пісень про Маланку, яка робила вигляд, що пряде кужіль, і зображала всі інші дії, про які співалося в щедрівках. Маланка була комічним персонажем, тому виконувала всі домашні справи навпаки: взуття ставила на лавку або стіл, підмітала сміття від входу до центру кімнати, намагалася побілити підлогу і робила інші смішні дурниці. Господарям доводилося обмежувати її старання і стежити за її руками, щоб Маланка нічого не змогла вкрасти, адже за вкрадену річ Маланка вимагала викуп. Якщо Маланці вдавалося вкрасти штучку дівчини, то цього року дівчина вийде заміж. Тому господарі іноді дозволяли Маланці вкрасти щось з дівочих речей.
У розпал веселощів лунав тупіт і мекання в сінях. Щедрувальники пояснювали, що це їх Коза, яка замерзла і проситься в будинок. Господарі наче відмовлялися впускати Козу в будинок, наводили різні жартівливі причини: Коза з’їсть квіти у вазонах, налякає діточок, топтатиме підлогу та інше. Але діти чекали дива і просили старших впустити Козу в будинок. Щедрувальники їх підтримували і, розхвалюючи свою Козу, переконували господарів, що Коза дуже розумна, красива, вміє співати пісні і танцювати, розповідає смішні байки і веселить людей. Господарям більше нічого не залишалося, як погодитися.
Козу впускали до хати, і вона демонструвала свої роги, намагаючись буцати господарів, і клацала дощечками – пащею. Всі зі сміхом розбіглися. Потім щедрувальники починали співати, а Коза танцювала, зображуючи те, про що співалося в щедрівки. Але в цей час заходили стрілки з рушницями і «стріляли» в Козу, або вдаряли Козу по нозі. Коза падала, задерши ноги, і зображала померлу.
Цей ритуал, коли Коза вмирає, залишається загадкою для фольклористів. Коза з язичницьких часів вважалася божеством родючості землі. Навіть зараз козою називають неприбрану ділянку поля або грядки. У міфології різних народів боги врожаю і родючості зовні теж нагадували козу. З давніх часів відомо, що рослини добре ростуть на тих ділянках землі, на яких раніше тримали худобу.
Можливо, що символічна смерть Кози означала вмирання природи на зимовий період. Тому що Коза, як і природа, через деякий час оживала, до великої радості людей. Але для цього треба було постаратися. І господарі будинку, і щедрувальники докладали всі сили і фантазію, щоб хлопець, котрий зображав Козу, розсміявся, і Коза «ожила». Спочатку Козу намагався лікувати «доктор», супроводжуючи своє лікування смішними коментарями, потім Козу лоскотали, перевіряли якість зубів, щоб з’ясувати її вік. Якщо і після цього Коза НЕ оживала, застосовували крайній захід: намагалися перевірити, чи добре Коза доїться. Такого хлопець-Коза вже не витримував, починав видиратися і, під загальні веселощі, Коза оживала.
Ніхто і не сумнівався, що Коза оживе, як ніхто не сумнівається, що після зимового завмирання природа обов’язково оживе, до загальної радості. Тому й оживання Кози супроводжувалося сміхом і радістю, а сміх, як відомо, відганяє злих духів. Крім того, сміх в новорічну ніч забезпечує на весь рік багато веселощів і щастя. Закінчуючи виставу, щедрувальники у пісенній або віршованій формі бажали гостинним господарям в наступаючому році всіляких благ і щастя, а потім просили нагороду Козі і кожному з персонажів, які брали участь у привітанні. Господарі робили вигляд, що дадуть Козі сіна та вівса, але вона відмовлялася, а щедрувальники пояснювали, що їх Коза харчується пирогами, булочками, ковбасою, шкварками і шинкою, не відмовиться і від чарочки. Так само просили частування і грошей для Маланки та інших щедрувальників. На роздачу гостинців в будинок заходили Цигани, ведучи на прив’язі 
Медведя. Вони піднімали шум, влаштовуючи ворожіння, танці, пропонуючи підкувати хазяйського коня або самого господаря. Домашні безуспішно намагалися врятуватися від послуг Циган, тоді їм на допомогу приходили Стражники з числа тих же ряджених. Стражники випроваджували всю галасливу ватагу з дому і отримували за це від господарів гроші і гостинці.
Учені, що дослідили українські новорічні обряди, припустили, що християнської святої Меланії передувала язичницька богиня Мокош (Макоша), яка допомагала жінкам. Богиня Мокош сприяла благополучним пологах, допомагала жінкам у домашніх справах, особливо в прядінні. Мокош була богинею родючості, дощу, вважалася сестрою Сонця, об’єднувала землю і небо. Богиня Мокош входила до пантеону найважливіших язичницьких божеств, які шанувалися в Київській Русі.
У Новорічну ніч відбувалися змагання груп ряджених маланкарів, які влаштовувалися на розвилках доріг, на мостах або переходах через річку. Опівночі до обумовленого місця підходили ватаги ряджених хлопців. Спочатку кожна команда висувала по одному ряджених борцю, одягненому в костюм Медведя. Чий Ведмідь опинявся сильніше, та група ряджених і вважалася переможцем. Але найчастіше всім хлопцям хотілося взяти участь у боротьбі. Кожна ватага об’єднувалася щільною командою і тіснила суперників, з’ясовуючи, хто сильніший. Команда переможець могла першої перейти міст або перехрестя.
Такий поєдинок, який походив на межі двох світів, розділених водою або дорогою, і в опівнічний час, що визначає межі доби, символізував боротьбу добрих сил з силами потойбічного світу, які прагнуть нашкодити Маланці. Має символічне значення і обдаровування гостинцями й грішми щедрувальників, ряджених у костюми тварин. Ці дари вважалися відкупною жертвою за Маланку потойбічним силам.
