Поет та видавець 10 травня відсвяткував своє 60-річчя. З цієї нагоди ми поговорили про становлення української держави, прибутковість книжкового бізнесу під час локдауну, поезію та коронавірус, яким Іван Антонович перехворів разом із дружиною.
Коли потрапляєш в офіс видавництва, мимоволі згадуєш пригоди Гаррі Поттера. Ти заходиш до старого київського будинку біля Бессарабського ринку, піднімаєшся витертими часом і ногами відвідувачів сходами по довгому темному коридору з дерев‘яними панелями, які широко використовували в радянських ЖЕКах та паспортних столах, і несподівано потрапляєш в якусь нетутешню кімнату з височенною стелею. Вона наче зовсім невеличка і ззовні себе нічим не виявляє, але, як в зачарованому наметі, який родина Візлі розбила біля стадіону під час турніру з квіддичу, всередині простір змінюється, стає більшим, світлішим і все-все вміщує. Тут сяють корінці та обкладинки виданих за 25 років існування “А-ба-ба-га-ла-ма-ги” книг, багато світла та квітучих орхідей. До речі, це видавництво ніколи не друкувало російських авторів і не перекладає книги з цієї мови. Іван Малкович, створюючи видавництво, відразу розумів, що хоче популяризувати українську літературу, українських авторів і найкращих представників світової прози та поезії. Цим займається дотепер, відкриваючи читачам цікаві імена та твори.
Сам Іван Антонович мені видається чарівником чи мольфаром – він родом саме з тієї гірської частини України, де вони зустрічаються. Бо жити та працювати з такою легкістю, радістю та задоволенням, не жаліючись і не скаржачись, може лише чарівник. Та й тільки чарівник міг улаштувати в оперному театрі Києва такий вечір різдвяної музики видатних українських композиторів Мирослава Скорика та його учня Івана Небесного. На це здатна лише людина, яка вміє любити, може так щиро ділитися власними захопленнями — а Іван Антонович з дитинства співає колядки та щедрівки. Все, за що береться, він робить з пристрастю. Недаремно за видання всіх книг Джоан Роулінг Малковича почали називати батьком Гаррі Поттера в Україні.
Говорили ми з Іваном Антоновичем напередодні його 60-річчя. Ні, ми не підбивали жодних підсумків, а скоріш констатували проміжні результати.
ПРО ХВОРОБУ
– Ми з дружиною перехворіли наче в середній формі, але наслідки цієї підступної чуми довгограючі. Я й раніше не міг похвалитися, що маю добру пам’ять (сміється), але тепер у мене іноді вискакують цілі фрази. Днями я був на записі однієї телепрограми, і довелося двічі його зупиняти, бо в мене ні з того, ні з сього раптом зависає в повітрі якийсь уривок фрази. Тільки згадав її і хочу сказати – хтось рухнувся – і знову зависання… Сподіваюся, що все відновиться, бо в цьому дуже мало приємного.
На фото: Іван Малкович з дружиною Яриною
– Як гадаєте, де могли заразитися?
– Наше видавництво сусідує з чоловічою хоровою капелою, ми працюємо, а вони проводять репетиції в один час. От всі скопом і перехворіли, але тепер ми тимчасові власники заповітних антитіл (сміється).
– На роботі видавництва як позначився коронавірус?
– На щастя, ніяк. Навпаки, увесь цей час ми працювали досить потужно. Звільнився час для глибшої праці над рукописами. Коли я на роботі, то дуже доступний, до мене ходять різні люди: купа різних прохачів, графоманів, літераторів-“Наполеонів”, які приносять рукописи “набагато кращі за Гаррі Поттера”, і всякі інші пройдисвіти. Деякі просять про медичну допомогу, хтось — помогти зі вступом до вузу. У когось ніде жити. Вони всі думають, що я депутат. Чи просто – що чарівник.
– Якраз я в цьому впевнена!
– Але ці чари не діють, – сміється Іван Антонович. – Такі візити відгризають у мене час. Наприкінці дня аналізую: мав так багато зробити, а витратив робочий день на казна-що. І в текстах можу допустити помилку. Ти думаєш про фразу, як її чіткіше сформулювати, а тут хтось приходить, і ти його упіввуха слухаєш, одночасно роблячи своє, і помиляєшся. А цей локдаун – прекрасний, тому що я працював як редактор, спілкувався телефоном з фабриками, різними підприємствами, які папір продають, з художниками, авторами. Але це суто те, що мені треба. І до того ж, я отримав трішечки часу прочитати ті книжки, які сам хотів, а не те, що мені підсовують, тому що редактора все життя просять: прочитайте! І ти іноді мрієш мати плащ-невидимку, щоб пересуватися непомітно.
ПРО РЕДАКТОРСТВО
– Робота над деякими рукописами полягає в тому, щоб прочитати їх два, а іноді й три рази, якщо це український автор. Бо часто прошу щось дотягти, переробити, дописати, переставити, переназвати, сюжет пустити в іншу колію. Потім знову читаю – ага, тепер ще те і те потрібно трошки підправити. Після цього мушу ще й утретє читати. І ось таке копирсання-застрягання в чужих рукописах і займає увесь мій час.
– Коли ж ви пишете свої вірші?
– Якраз минулого року видав нову поетичну збірку. Тоненьку, але нову. І з радістю для себе переконався, що в умовах помірного видавничого виру я ще начебто притомний такий віршомаз (сміється).
Бачите, редакторство стало моєю професією. Я починав з видавництва “Веселка” у 1986 році. Упродовж 35 років робота подарувала мені прекрасні творчі знайомства зі світочами української літератури: від Ліни Костенко – до Всеволода Нестайка.
Перший класик, з ким мені випало працювати як редактору, був Платон Воронько. А я, треба зізнатися, завжди прагну щось покращити, вдосконалити. Не знаю, де я підхопив цю “бацилу”, але вона в мені невигойна. Я мучу й себе, і всіх навколо, аби досягти ідеалу. І от, пам’ятаю, іду до Воронька і трохи хвилююся. Мені 25 років, а я маю до класика декілька зауважень і пропозицій – хотілося в п’яти чи шести віршах покращити деякі моменти. І Платон Микитович прийняв фактично всі мої зауваження. Лише один вірш лишили так, як було. З того часу я й осмілів. І хочу вам сказати, що найлегше знаходив порозуміння з найталановитішими митцями. Пригадую чудову співпрацю з Вінграновським. В цьому випадку страшенно хвилювався, бо це улюблений поет, а тут мені йшлося про його оповідання “Гусенятко”, яке щиро вважаю геніальним, тут дуже доречне саме це слово, але в одному реченні був невиправданий момент якогось незумисного “совєтизму”. І я дуже хотів цього позбутися. Вінграновський легко на це погодився. А ще в одному прекрасному вірші, в якому “сховавшись в лапи, лев ридав”, раптом вигулькувало якесь “шурхотіння гуми”, що римувалося з “пуми”. Я делікатно запропонував, щоб лев ридав “скраєчку біля літа”. Це Миколі Степановичу сподобалось, і він переписав інший рядок для рими, і вийшло пречудово: “Прощальний промінь заглядав і вечорово кліпав. Сховавшись в лапи, лев ридав скраєчку біля літа”. Внизу рукопису Вінграновський розмашисто написав: “Обіймаю!!!” Таке окрилює.
Або робота з Дмитром Павличком над редакцією моєї улюбленої віршованої казки “Золоторогий олень”. Дмитро Васильович переписав по-новому половину казки, і вона стала ще краща. Вчора мені передали його нову книжку з автографом, у якому він ще раз дякує мені за спонуку до глибокої редакції названої казки.
Співпраця з Ліною Костенко? Вона теж тримається на глибокій довірі (а з мого боку, сказати б, на пієтеті). Нам дуже легко і плідно працювалося над усіма книжками, які виходили в “Абабі”. Щось особливе згадати? Навіть не знаю… Це, мабуть, неправильно… Наприклад, в одному епізоді в романі “Записки українського сумасшедшого” йшлося про відгомін афганських подій і була цитата з мого юнацького вірша про ті ж події: “Хлоп’ята юні, чорноброві Знов чорнобривцями стають”. Боже, який я був щасливий, що Ліна Василівна це запам’ятала і процитувала!.. Але наступної миті в мені заговорив редактор: “А що, як люди скажуть, що це я напросився на цитату чи щось у такому дусі?” І я “поблідлими вустами” попросив це вилучити, хоч тепер, мабуть, і шкодую про це…
“Тореадори із Васюківки” Всеволода Нестайка – перший і, можливо, єдиний справжній український дитячий бестселер. В цьому романі, якщо зважати на час, коли він писався, було зовсім мало якихось “совєтизмів”, але кілька маленьких було. І я запропонував їх змінити. Ясно, що вулицю Леніна ми відразу декомунізували. Ясно, що піонери залишилися, бо це прикмета часу, як наприклад легіонери колись. От фінал був трішечки радянсько-мілітарний. І Всеволод Зіновійович знайшов пречудову розв’язку – дописав одне чи два речення, які перевели зайвий пафос в дитячу іронію і гумор. І все стало на свої місця. До того ж, він ще й додав сім прекрасних, дотепних епізодів…
Мені, як авторові, теж дуже важливий погляд того, кому я довіряю. Коли я видавав свої поетичні книжки, у мене був приятель, на жаль його вже немає в живих, який мав трохи жовчний характер, коли йшлося про поезію і редагування. І мені це дуже подобалось. Я давав йому читати рукопис перед тим, як мала вийти книжка. І він давав мені п’ять чи сім зауважень. І, скажімо, за чотири з них я готовий був його задушити, але дві-три ремарки були для мене важливі, і коли б я почув їх після виходу книжки, мені було б гірко, я вважав би, що недопрацював, недогледів, а так – я міг це ще поправити. Йдеться про якесь слово, рядок, але в творчості все має значення.
ПРО ВИДАВНИЦТВО
– Першою книгою була “Абетка”. Але до того я чотири роки працював у “Веселці” і в “Молоді”, де всякими правдами-неправдами намагався проштовхнути щось із забороненої на той час поетичної спадщини. Я був щасливий, коли вдалося опублікувати навічно 22-річного поета-упівця Мирослава Кушніра. Зокрема такі рядки: “Здригнувся вітер, злопотів На машті прапор України!” Уявляєте? За всякі такі витівки мені хотіли дати догану, а чи й вигнати, спеціальна комісія чекала мене зранку на прохідній, щоб зафіксувати моє спізнення більше, як на п’ять хвилин. Художник Кость Лавро недавно нагадав мені, як спеціально збирався комсомольський актив, щоб мене з комсомолу виключити.
– Ви починали свій бізнес в буремні 90-ті роки…
– Я не бізнес починав! Книговидавнича галузь лише в останні роки стала схожою на бізнес. Ніколи не сприймав видання книг як бізнес. Просто хотів видати “Абетку”, яка починалася з ангела. Радянські ж абетки починалися з акули і з “арбуза”. А в моїй – першим віршиком стали рядки, яких мене навчив мій тато, коли мені було чотири роки. Я їх трошки модифікував, і сотні тисяч дітей тепер знають і повторюють цей віршик. Я щасливий. І покладаюся на цього ангела. А в одному “дорослому” своєму вірші я пишу про дивовижну особливість нашої абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом. Це унікально. Від ангела до янгола. Вони ніби стоять з обох боків і захищають нашу “Абетки”. Але якщо не підтримувати мову законами, цієї охорони виявляється замало.
– Яка книга з виданих найдорожча для вас?
– Це нереально визначити. “Абетка” – дуже важлива. Пізніше ми зробили її перевидання з ілюстраціями художника Костя Лавра. Видали трьохтомник “Улюблені вірші”, на яких виховувалося багато дітей. Ще була й аудіоверсія книги, яку записали наші найкращі актори. Тепер перші “Улюблені вірші” виходять з QR-кодом, і все можна слухати на телефоні чи інших пристроях.
Коли записували ці вірші, також не йшлося про заробіток. Я просто іноді чую, як батьки неправильно читають, ставлять неправильні наголоси, інтонації. Мені здається, якщо вони послухають цю аудіоверсію, то “підтягнуться”. Я довго працював над тим записом, і маю чимало відгуків на нього. Перший прийшов з Дніпродзержинська 1996 року. Лист був написаний українською мовою – вперше в житті для тієї родини. Батьки дитини розповідали, що їхній російськомовній сім’ї хтось подарував книжку і касету. Дитятко вивчило вірші, ставало на табуретку, коли приходили гості. “Нам це так подобалось, – писали, – що ми й самі почали цитувати якісь рядки. І так поступово зрозуміли: та ми ж українці!”. Ця книжка спонукала їх вивчити мову і перейти на неї. І це не єдине подібне свідчення.
– Та це ж лагідна українізація…
– Однак такою лагідною українізацією можуть займатися тільки такі приватні особи, як я. Держава повинна ставитися до цього трохи жорсткіше.
ПРО МОВУ ТА ДЕРЖАВУ
– На державному рівні лагідна українізація – це ніяка українізація. Закон про мову мав вийти хоча б у 1993 році. Може б тоді й війни не було в нас, якби Україна просякла в інформаційний простір того регіону. А що таке інформаційний простір? Це не просто новини. Ми всі, якщо хочемо пожартувати, як правило, цитуємо російські фільми, мультфільми. Хіба що з “Пропалої грамота” можемо щось згадати. Тепер, на щастя, часто цитовані вірші Ліни Костенко, Сергія Жадана. Це і є те саме творення українського простору. Якби ми не дозволяли бездумно писати історію рідного краю донецьким шовіністам, перебріхувати її, обмежували інформаційний спам, проводили жорсткішу українізацію відразу, як отримали незалежність, все було б інакше.
ПРО ПОЕЗІЮ
– Ви оголосили розіграш шести “еверистиків” поетичних збірок, і в кожному – 20 томів! Переможців визначите у свій день народження. В інтернеті з приводу стався ажіотаж. Дуже радує, що люди читають і купують вірші. Декілька років тому здавалося, що все переходить в інтернет, модними ставали електронні книжки. Але під час локдауну виявилося, що інтернет потрібний для того, аби замовити паперову книжку.
– Поезії видається багато, але далеко не кожна книжка продається. По-перше, має бути добрий поет. Нову книжку Жадана, навіть якщо вона буде видана не дуже гарно, все одно розкуплять і будуть читати. Але поезія ще корелює з естетством і вишуканістю. Її потрібно належно подати, здизайнувати. Нашу серію дуже часто дарують на дні народження, бо це – справжній дарунок для естета і шанувальника поезії.
В нашій антології сучасної української поезії двадцятого століття, яка має дві тисячі шістнадцять сторінок, вдалося дотриматися мого власного правила: якщо вірш на дві сторінки, то він має починатися зліва, щоб читач мав перед очима увесь вірш. Так зручно читати. Намагаюся закладати ці такі свої магнітики любові в кожну нашу книжку.
Ця серія непросто створювалася. Я довго мріяв її видати. Було багато варіантів дизайну, розмірів книжок. Наприклад, перші наклади “Антології поезії ХХ століття” продавали в мінус, бо я хотів, щоб люди читали найкращу українську поезію двадцятого століття. Це був для мене не випадковий проект, а передовсім просвітницький і, сказати б, волонтерський.
А окрема збірка Ліни Костенко виявилася феноменальною. Ми за недовгий час продали вже десь понад 150 тисяч примірників. В європейській поезії нічого подібного й близько немає. Навіть не знаю, в якій країні сучасний поет має такі наклади. Це щось фантастичне.
– Скільки томів у поетичній серії?
– 25 плюс “Антологія”.
– Кого з поетів там поки немає?
– Зараз саме працюю над збіркою Стуса. Дуже відповідальна робота. Надскладна людська доля. Непрості, болючі, глибокі вірші. Як він виживав у тюрмі, та ще й писав? Для того, щоб наповнюватися якимись енергіями, які спричиняють народження віршів, мусиш читати. І він любив читати. Стус був одним із найосвіченіших поетів. Хто в шістдесяті – на початку сімдесятих читав Гайдеггера? Одиниці. А він його цитує. Стус був одним із найбільших інтелектуалів, і в тюрмі намагався утримати в собі той скарб прочитаного. Довгі тюремні роки він жив у закритому просторі, як раб, якого карають бозна за що. Я хочу зробити книжку такою, щоб люди побачили, який це великий поет, показати його глибину не тільки, як людини болящої, а й великого поета, мислителя. І при цьому, щоб не було забагато всього, щоб до міри. Залучив до цієї роботи Костя Москальця. Він колись написав про Стуса дуже хорошу статтю, перечитав усі його вірші. Разом довершимо збірку.
ПРО ВІК
– На скільки років ви себе відчуваєте?
– Як у чому. Коли займаюся спортом, хоч, дивлячись на мене, цього й не скажеш (сміється), тоді почуваюся значно молодшим і виграю у великий теніс у сорокарічних партнерів.
А як людина суспільна, чуюся страшенно втомленим і часом зневіреним.
Як видавець намагаюся бути трохи молодшим, але це не завжди вдається. Спілкуючись з молодими авторами, маючи в команді молодих людей, дуже важливо самому відповідати їхнім вимогам. Наприклад, я був таким, сказати б, антикоміксним видавцем, але ми ось видали перший комікс. Якось з’явився хлопець зі Львова і запропонував українські мальописи (так він називає комікси). Смішне слово. Зараз готуємо вже другу книжку. Буде і третя. Ми сусідуємо з Богданом Бенюком. Його наймолодший онук Ярема недавно питає мене: “Пане Іване, коли вийде друга книжка коміксів?” І я розумію, що для діток дев’яти-десяти років це класно. Мені ще дуже до вподоби, що ці хлопці намагаються робити комікси на українському матеріалі, українських казках, легендах. І це мене надихає, адже вони не хочуть розмитися в цьому світі, а хочуть відбутися саме як українські митці.
А щоб бути в тонусі, то ось погляньте, – пан Іван показує на екрані телефону електронну графіку, – бачите, за рік мій середній щоденний показник руху – 11,5 км!
– Ви ж за кермом пересуваєтесь. Коли встигаєте ще й стільки ходити?
– Святий локдаун допоміг! У мене є доріжка довкола обійстя. От я й ходжу. Для мене це важливо. Підрахував, що за рік я вже дійшов до китайського кордону!
ПРО КНИЖКИ, ЯКІ ФОРМУВАЛИ МАЛКОВИЧА
– В юнацтві я їздив з томиком Рільке у перекладі Бажана. Це було дуже-дуже для мене важливо. В юності відкрив для себе Богдана-Ігоря Антонича. Пам’ятаю, як мене вразив роман Богуміла Грабала “Я обслуговував англійського короля”. Абсолютно метафорична поетична мова, насаджена на стержень яскравого, виразного сюжету. За 18 днів автор написав цей роман.
ПРО БІЗНЕС
– Книговидання може бути прибутковим?
– Так. Я ж, коли починав, був абсолютним неофітом у цій справі. З чого все почалося? У 1989 році я був у команді, яка робила першу “Червону руту” в Чернівцях. В 90-му ми їздили на великі гастролі по Україні, я був ведучим, а потім нас запросили за кордон – у Канаду. Там я мав кілька поетичних зустрічей і заробив тисячу доларів. Я не знав, що з ними робити. Купив всім дарунки, бо боявся везти такі гроші. Привіз два долари, щоб показати, як вони виглядають. А тоді за тисячу доларів у Києві можна було купити однокімнатну квартиру… Я того не міг навіть уявити. Такий був потужний бізнесмен (сміється). А 1992 року я створив видавництво. Вважаю, що головними моїми трьома китами, на яких усе до цих пір тримається, є якість, почуття міри і смаку. Я щиро вірив, що можу зробити добру книжку. Як тільки видав “Абетку”, всі почали казати: “Малкович такий чудовий видавець”. А як мене всі почали хвалити як видавця, то я мусів триматися на рівні. То й дотепер якось, слава Богу, протримався.
Я й досі не надто вдаюся у вивчення законів бізнесу, радше прислухаюся до інтуїції. Іноді й помиляюся, але переважно все виходить непогано. Наприклад, під час локдауну наші продажі через інтернет дуже зросли.
ПРО 30-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
– За цей час переформатовувалися цілі держави, з феодальних перетворювалися на індустріальні. А ми дуже мало встигли. Наші університети мали б уже бути на провідних місцях у світі. Наука мала б процвітати – ми ж таки космічна держава… Але карб бездержавної нації і досі дається взнаки. Любимо сміятися з усіх, не помічаючи власних вад. Очевидно, є в нас якийсь такий вивих, який в несподіваний момент запускається на самознищення. Дуже шкода, що ми такий великий історичний період проґавили – 30 років!
Коли я побачив результати виборів 2019 року, сприйняв це як особисту поразку. Перед тим виповнилося 25 років видавництву, і брати Капранови, вітаючи нас, казали: “Ця червоне лого на книзі є вашим знаком якості. На цих книжках виросли ті діти, які були на Майдані гідності”. Я ніби й розумів, що це гіпербола, але було приємно, бо й сам знав багатьох наших читачів, які там були. Знаю, що Іван Сидор, який тої трагічної ночі бив у дзвони Михайлівського собору, теж читач наших книг… Але 2019 року все перемінилося. Виявилося, що по-справжньому “виховали” молодь не ми, не люди культури і науки, а 95-й квартал, який гиготів з кожної праски – іронія у ставленні до своєї держави, знущальні інтонації в українській вимові, зневаги до всього українського, бо – “какая разница”….
– Як у цій ситуації руки не опустити?
– Кожна людина намагається не зупинятися, мало хто опустив руки і нічого не робить. Багато хто бовтається в своєму “молоці” і збиває, як та жабка, своє масло. І в багатьох молодих (і не тільки молодих) українців воно смачне-пресмачне і конкурентне-преконкурентне…
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
