Вівторок, 12 грудня

Як Павло Тичина продав душу дияволу

Молодий чоловік на ім’я Павло блукав вулицею Кузнечною. Рахував паркани, звірявся з папірцем. Нарешті знайшов потрібний будинок під №107. Хоч і двоповерховий, але без зручностей. Отже, платня буде помірною. Вікна тихі, не прочинені. Затуплений дах. Рипуча хвіртка. Розхитана третя сходинка. Все свідчило про те, що дім не має сильної господарської руки.

Двері відчинила сполохана дівчина зі скуйовдженим волоссям. Оскільки матері не було вдома, охоче показала кімнату й нишком придивлялася до майбутнього квартиранта. Той щось лопотів про свої двадцять п’ять років, досвід роботи роз’їзного інструктора та рахівника-статиста.

Про те, що служить хормейстером у театрі Садовського, «знає, як липа шелестить», трохи співає. Юна господиня не зводила очей із його вродливого одухотвореного обличчя й думала: «Господи, справжнісінький Христос».

«Христос» носив стару зношену шинель. Замість підкладки — лахміття. Вся вата осіла, закудлалась, збилась в груддя. В руках — вузлик. У ньому — спідня білизна, кілька книжок, бандура чи кларнет. Шістнадцятирічна Ліда на той момент навчалася у жіночій Ольгинській гімназії, що на Терещенківській, і ще нічого не відала про потойбіччя почуттів.

Опановувала гуманітарні науки, домоведення та рукоділля. Вирізнялася веселою вдачею. Все дівчині здавалося смішним: і собака, що вовтузився на цепу, і некваплива кішка, і квартирант Павло, який постійно збирав рими до купи.

Павло Тичина
Павло Тичина / uamodna.com

Поет віршував кумедно. Увесь час стрибав по кімнаті й знімав потрібні слова зі стелі, зі стіни, ловив на льоту, наче ґедзя в повітрі. Далі читав, заливаючись сороміцьким рожевим. Ліда слухала, хитала головою чи то від захвату, чи то від гіркоти, адже вірші були присвячені не їй, а якійсь невідомій Поліні. Не збагнула, як закохалася, тож була рада прислужитися.

Збігати за потрібною книжкою, щось передрукувати чи переписати. Непомітно стала для нього незамінною, хоча спілкувалися виключно на «ви». Жили під одним дахом, але на відстані. Її мати, Катерина Кузьмівна, все помічала й теж намагалась догодити квартиранту: нишком лагодила його шинель, прала спіднє, смажила яєшню до сніданку. Що завгодно, аби не ображав доньку.

Відмічала його зовнішню порядність, але навіть не здогадувалася про гаряче еротичне внутрішнє єство. Юнак встиг зазнати й романтичної, і плотської любові. Побувати у трикутниках та чотирикутниках. У перипетіях, пристрастях, халепах.

Спершу любив доньку Коцюбинського Оксану, але та не відповідала взаємністю. Далі — сестер: Поліну та Інну. До кожної відчував щось особливе, своє. Поліна юнака ігнорувала, насміхалася, Інна (молодша) споглядала цей фарс та страждала.

Все було так кепсько та неправильно, що навіть вчитель малювання не витримав і написав картину «Чорне й біле» у стилі модерн. В центрі — два янголи: чорний із сопілкою, зовні дуже схожий на Павла, в білому ангелі ховалася Поліна. Виходить, художник вже тоді знав про те, що Тичина спродає свою душу за пару срібних монет.

Після сестер була Наталя. Зустрілися у Добрянці (Чернігівська область). Хвора дівчина приїхала дихати сосною, щоб хоч трохи зміцнити рештки легень, а він — теж хворий, із кумедним діагнозом «переродження серця» — прибув чи то жити, чи то помирати. У дорозі писав: «Я хотів би, коли я умру (Ах, якби мені вмерти улітку!), щоб, закутавши в білу намітку, Ви спалили мене у бору».

Якось пізнього вечора, коли листя шурхотіло надто гучно й нагадувало старий папір, залишився у дівчини на всю ніч. Розпрощалися, коли ранок вкотився у кімнату тумановим кавалком, а всі сім церков вдарили гуртом у свої мідні дзвони:

— Зоставайся, ніч настала,

Все в тумані-молоці. —

Спать мене поклала Тала.

На дівочій руці.

Наступного дня за Тичиною приїхав Хвильовий, і поет не роздумуючи залишив Добрянку. Згодом отримав передсмертного листа, в якому жевріло всього чотири слова: «Прощавай. Вмираю. Люблю. Наталя». Миттю пригадав сон, в якому палала червоним височенна калина. Вона була вищою за Лавру, а її кетяги нагадували скривавлені дзвони.

Далі були інші жінки. Дивні, простоволосі, застуджені. Безіменні, безпричинні, безжурні й, навпаки, надто зажурені. Когось просто лоскотав, когось роздягав до останньої нитки. У Ліді жінку ще не бачив, лише її обриси.

Згодом Павло став відомим, незважаючи на те, що шлях мав «з костриці та жоржин». Вже у вісімнадцятому році закінчив свої «Сонячні кларнети»: збірку з повноводними римами, незвичною мелодією та ритмікою. У його віршах «акордились планети», «тополі арфи гнули», а він зростав, веснів. Поета відразу охрестили голосом української землі, але подібний «ярлик» затримався ненадовго.

Він ще встиг написати «Прометей» та «Чистила мати картоплю», де порівняв Леніна з антихристом, а потім — все. Злякався. За колегами-сміливцями почали приходити, зазвичай під ранок: забирали та вели у невідомому напрямку. За його спиною теж подейкували про ненадійність. Звинувачували у тому, що пише не те і не так.

Особливо наполягав один чекіст та член ЦК КП(б)У. Якось викликав до кабінету, щоб пригрозити та вчинити шантаж. Від пережитого ноги стали ненадійними, а мова — уривчастою. Хлопець нервував: постійно оглядався, прислухався, озирався, а потім сів коло груби й спалив фото, вірші, нотатки. Все, що бодай якось могло його спровокувати. Кожен наступний лист підписував пафосним: «Осяяний світлом Леніна та Сталіна». Втік до Харкова, подалі від допитів, чорних «воронків», катівень НКВС.

У Харкові спершу працює в газетах «Вісті» й «Селянська правда». Живе в коморі при редакції. Спить на купі непроданих газет, підстеливши солдатську ковдру. Постійно пише Ліді, тримаючи її на короткому поводку. Називає десюкою, хлопчиком, пупсиком, зайчиком, пушкою і племінником. Хвилюється, чи купила собі на зиму ковдру та калоші.

Цілує на прощання «лапки» й «голівку». Просить не сумувати, бо «Павлусь, хай би там що, вас найбільше шанує». Ліда здогадується про насиченість його інтимного життя, але вперто закриває очі. Продовжує спілкуватися на «ви».

Згодом Павло переїздить на вулицю Московську. Там теж нема зручностей. Плита стала письмовим столом, духовка — шафою для книжок. Рукописи складав у бак для білизни й накривав кришкою. Боявся, що набіжуть миші. Саме тоді замислився про контракт із дияволом. Вирішив наступити собі на горло, бо розумів, що висока поезія його вб’є. З того моменту не стало генія. Замість нього народився провідний радянський поет.

Павло Тичина. Вірш «Ви знаєте…» Автограф, 1911 рік.
Павло Тичина. Вірш «Ви знаєте…» Автограф, 1911 рік. Джерело фото: ЦДАМЛМ України

Диявол — ще та хитра сволота. Він не полює за пересічними душами, а спокушає лише тих, хто володіє потужною енергією та може повести за собою. Його приваблюють будь-які таланти. Люди, що вміють говорити пензлем чи пером. Тому охоче продиктував клятву латиною, а Тичина тремтячою рукою її підписав. Про наслідки ще не думав.

Ані про темряву, яка оселиться в душі на віки вічні, ані про повну зміну світосприйняття. Втрату здатності відчувати бодай щось і, як результат, примітивні тексти. Поет не підозрював, що думки стануть логічними, швидкими, спритними, проте холодними. Більше ніяких «праворуч — сонце, ліворуч — місяць, а так — зоря». Взамін — чималі гроші, слава, визнання. Вважав, що цього для щастя достатньо.

Відтоді Павло жив без душі. Прокидався мерцем, клав їжу в мертвий рот, віршував мертві поезії, зате мав апартаменти, найвищі посади, кухарку, покоївку, власного водія й повну недоторканість. Міністерський портфель. Митець не відразу второпав, що ідеї генерує душа, ось чому миттю закінчився «кларнетизм».

Кудись поділась імпресіоністична манера. Вщухла музика. Спинився ритм. За якихось шість чи сім років зник приспів, дивні асонанси та алітерації. Зблідла поліфонія. Більше не повторювалися однакові голосні у рядках та строфах. Те саме стосувалося й приголосних. Нутро заклякло. Перестали «горіти-тремтіти ріка», «обійматись дзвони», «розцвітати вогонь», «згасати чорнобриві дні», «примружуватись гаї» та «замислюватись оселі».

Більше не ходили над житами з медами, не брязкали синім кадила, не поблискували хмаринні крила. Перестали співати стежки і думати про сонце гарбузи, розцвітати грози, дніти, квіти — лебедіти. У його засіках ще залишалося повно-повнісінько ідей, метафор, смислів, якби не та угода з дияволом.
 

З тих пір вів богемний спосіб життя. Частенько вживав алкоголь ще й підморгував: «Я гіркеньку люблю». Одружився, але невдало й ненадовго. Писав пафосне та блюзнірське «Партія веде», а коли в Україні було влаштовано голод, захлинався нещирим: «Оживляєм гори, води, Вибудовуєм заводи, Ростимо ж ми, гей». От і отримував звання, посади, премії.

Його вірші ставали дедалі гіршими, а поезія — гнилою. Колишні друзі з болем відмічали, що від сонячного кларнету зосталась лише пофарбована дудка, ясна весна обернулася на кривавий жовтень, а сам Тичина з жовто-блакитного перетворився на червоного. Олександр Олесь з часом підкреслив: «І ти продався їм, Тичино, і ти пішов до Москаля». Тичина вперто мовчав. Йому було нічого сказати.

Він не хотів мати ані дружину, ані дітей. Нащо йому зайвий клопіт, коли можна жити вільно й легко, як Шевченко та Сковорода. Жінку розцінював як найвищу насолоду і водночас як гріх. Гріх не перед Богом, перед творчістю. Ліда знала його позицію і свідомо віддавала у жертву себе та своїх ненароджених дітей. Що завгодно, аби бути поруч.

Поет перебував у пошані. Після холодних занедбаних кімнат переїхав у будинок «Слово», що на вулиці Червоних Письменників. Не втрачав зв’язок із Лідою, але й не відмовляв собі у нових пригодах. Спершу була Олена Журлива. Молода й енергійна поетка-співачка. Кажуть, Ліда навіть примчала до Харкова, щоб з’ясувати стосунки й саме тоді вперше опинилася у поетовому ліжку.

Після цього Павло охолонув до Журливої та захопився артисткою театру «Березіль» Ритою Нещадименко. Всіх жінок, які подобалися, єднало одне — хист до музики. Це було обов’язковою умовою. Навіть десь зазначив: «Я ніколи не покохаю жінку, якій бракує слуху».

Павло Тичина з Лідією Папарук
Павло Тичина з Лідією Папарук / dovidka.biz.ua

Якось улітку навідався в Київ і вкотре зупинився у Ліди. Молоді люди попрямували на пляж, де вдосталь поплавали, а потім сіли на пароплав і помандрували до Канева. Провели разом десять днів. Нарешті перейшли на «ти», а у листах з’явилися пульсуючі еротичні нотки. Але й це не закінчилося шлюбом, просто зблизило.

Згодом столицю з Харкова перенесли до Києва, тож приїхав і Тичина. На нього вже чекало одне з найкращих помешкань. Трикімнатна квартира в будинку письменників Роліт («Робітник літератури»), що на вулиці Леніна, будинок №68. Туди він перевіз свою бібліотеку, пожитки та рояль.

Мешкав у Роліті сам. Ліда залишалася вдома на Кузнечній, але слухняно навідувалася куховарити та прати. Часом заночовувала, на ранок — знову до матері. Катерина Кузьмівна теж годила майбутньому зятю: поливала квіти, приносила у каструльках вареники, обшивала. Той охоче носив змайстровані «тещою» штани, але доньку заміж не кликав. Навпаки, ніяк не афішував свої стосунки. Коли приходили гості, ховав Лідине пальто та черевики, а саму жінку зачиняв у ванній кімнаті. Вдавав одинака.

З часом трикімнатне житло здалося замалим, і поет переїхав у пʼятикімнатні апартаменти. Палко закохався у співачку Оксану Петрусенко. Разом вони вокалили, обговорювали музичні новинки, прогулювались Ірпінськими доріжками.

Ліда божеволіла, худла, брала уроки вокалу. Продовжувала сподіватись на спільне майбутнє, та прорив у стосунках стався, коли Тичині виповнилося сорок дев’ять років, а Ліді — сорок (через двадцять чотири роки від моменту знайомства). Одружилися таємно, РАГС обрали подалі від центру, на Деміївці, щоб про подію довідалось якомога менше людей. Тому друзі продовжували думати, що Тичина й досі холостяк, та охоче його сватали.

Одруження, на жаль, нічого не змінило. Павло Григорович, як і раніше, цікавився жінками та щиро захоплювався. То музикознавицею Валентиною Василівною Юдіною, то актрисою Наталею Михайлівною Ужвій. Звично тримав факт свого шлюбу у строгому секреті, а Ліда слухняно німувала, продовжуючи жити під своїм прізвищем.

Павло Тичина сидить із дружиною Лідією (в центрі), старшим братом Іваном (ліворуч), молодшим Євгеном і його дружиною Варварою
Павло Тичина сидить із дружиною Лідією (в центрі), старшим братом Іваном (ліворуч), молодшим Євгеном і його дружиною Варварою / argumentua.com

Про Тичину писали та казали різне. Що лише вдає із себе живу людину, а насправді давно мрець, адже обличчя не випромінює світла, так само, як і його поезія. Що давно проклятий, тому коли чимчикує сонячною дниною, його постать не залишає тіні на обпаленому асфальті. Адже продажність не змивається й не спокутується ніякими чеснотами та благодійністю, незважаючи на розмаїття добрих справ.

Павло дійсно багато працював і підіймався по кар’єрних сходах дедалі вище й вище. Знав двадцять мов, навіть складні до безтями: вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. У своїй квартирі проводив літературні вечори. Збирав талановиту молодь, і, коли ті декламували вірші, Ліда тихцем ховала в їх діряві кишені гроші.

Вигадував «премії від міністра». Вручав невелику матеріальну допомогу викладачам та директорам, а педагоги навіть не здогадувались, що гроші не були передбаченими у бюджеті (поет роздавав гонорар за свою останню збірку). Купував далеким родичам пальта та калоші. Вдягав дітей у дитячих будинках. Обстоював українську мову. З повагою ставився до комах. Переступав мурах на тротуарі, не будив метеликів, які солодко спали на його рукописах. Сам також частенько засинав на пленарних засіданнях. От і сидів «покійник» серед живих.

Наприкінці життя з болем відмітив, що напрацьовано-наримовано багато, але чесні та талановиті речі з легкістю помістяться у тонкий учнівський зошит. Зате не зазнав тюрем, тортур, заслання. Зате жив у пʼятикімнатній квартирі, мав безліч коханок, не переймався дітьми: їх плачами та хворобами. Гарно вдягався (одних лише краваток налічувалось… аж шістдесят штук).

Останні місяці Павло відчував, що за ним слідкують, а у його квартирі встановлена апаратура для прослуховування (насправді так воно й було). Перед смертю здіймав догори руки, все диригував невидимим хором з оркестром.

Причалив, на жаль, на чуже місце, бо тим, хто продав душу, не передбачено персональних апартаментів (раніше в тій ямі лежав меценат та купець Григорій Гладенюк). Ліда перевірила всі його щоденники та вирізала «компромат». Особливо згадки про інших жінок. От і вийшов нудний комуністичний образ. Образ генія, який уклав із дияволом «вигідний» контракт.

Джерело: huxley.media.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.