Понеділок, 27 травня

Як 9-річний Сашко два місяці прожив без батьків в окупації та евакуювався до родини

Обстріли, життя в окупації без батьків, дві евакуації – дев’ятирічний Сашко Мероненко все це пережив та зміг самостійно й за допомогою волонтерів дістатися з окупованого російськими військами села Підгірне Запорізької області до батьків у місто Запоріжжя. Кореспондентка телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», поговорила із Сашком та його мамою Кариною Мероненко.

Як 9-річний Сашко два місяці прожив без батьків в окупації та евакуювався до родиниСашко та Карина у день зустрічі. Фото надане Антоном Карнаухом

«Діду на голову впав дах»

Обстріли в селі Степове Василівського району Запорізької області, де жила родина Мероненків, розпочалися о 7-й ранку 2 березня. Мама Сашка Карина була на останньому місяці вагітності, і з початком війни близькі допомогли їй виїхати до найближчого пологового будинку в Оріхові. 9-річний Сашко, а також його тато, бабуся, дідусь та інші родичі залишилися у Степовому. Від обстрілів ховалися у підвалі будинку – імпровізованому бомбосховищі. 4 березня у кухню влучив снаряд. Сашко з татом, двоюрідним братом і сестрою були у підвалі, а тітка і дядько хлопчика з однорічним сином Давидом – на кухні. Туди пішов і дідусь.

“Дід заходив на кухню – і впав снаряд”
Сашко Мероненко

«Дядько Сашко, тітка Юлія, Давид маленький були на кухні. Дід заходив на кухню – і впав снаряд. Я вже збирався лягати спати, нагрів собі тепленьке місце [у підвалі] – і чую. Їх привалило. Діду на голову впав дах», – розповідає Сашко.

На щастя, дідусь уцілів. Він першим вибрався зі зруйнованої кухні і витяг інших. У нього та Юлії (дружини Карининого брата) були рани на обличчі. Карина згадує, що її, вагітну і вже евакуйовану з Оріхова до Запоріжжя, не хотіли турбувати і навіть не розповідали про снаряд, що влучив у кухню – «потім хрещений випадково проговорився». «Коли [батьки та чоловік] приїхали сюди, мама навіть привезла рушник у крові, яким тато витирався».

“Погано жили. Сильно стріляли”.
Сашко Мероненко

У напівзруйнованому будинку 11 людей із родини Мероненків продовжували жити. Спали в підвалі, час проводили в тій частині будинку, що вціліла, а в розчищеній від уламків кухні поставили навіс над газовою плитою, що вціліла: захистивши її від вітру, можна було приготувати їжу. Припиняється стрілянина – хтось біжить готувати, знову починають стріляти – усі спускаються у підвал.

«Погано жили, – згадує Сашко. – Сильно стріляли. Тітка Юлія Давидка залишала бабусі, а сама ходила на кухню розвалену готувати…» Іноді готували і самі діти: «Давидко плаче, тітка Юлія каже: «Сашо, Кирюхо (Кирило – двоюрідний брат Сашка, син Карининої сестри), збігайте, приготуйте…» Ну ми побігли. Чуємо: бах, бах, бах! Думаємо: бігти чи не бігти? Спустилися у підвал. Перестріляли, [закінчили стріляти] – побігли знову на кухню».

Дім родини Мероненків у селі Степове. Фото з особистого архіву Карини Мероненко
Дім родини Мероненків у селі Степове. Фото з особистого архіву Карини Мероненко

Із окупації в окупацію: як Сашко жив без мами й тата

Після окупації Степового російські військові встановили на виїзді із села блокпости, гуманітарну допомогу не завозили – ані продуктів, ані ліків. З’їздити за необхідним до інших сіл місцеві жителі теж не могли: зі Степового випускали, але назад уже не впускали.

Члени родини Мероненків писали в групи Василівського району в соцмережах, щоб добитися гуманітарної допомоги та евакуації – хоча б для дітей. Мама Сашка зверталася до Степногірської адміністрації та міського голови Василівки Сергія Калімана з проханням допомогти вивезти дітей до її сестри в село Підгірне – його на той момент теж окупували, але там було спокійніше. Через 12 днів до будинку у Степовому під’їхав шкільний евакуаційний автобус, у який посадили Сашка та трьох дітей сестри Карини: 8-річну Віку, 12-річного Кирила, 16-річного Захара. Поява автобуса була раптовою, і навіть зібратися до ладу не було часу: у Сашка був тільки той одяг, в який він був одягнений, і свідоцтво про народження.

«Ми доїхали до П’ятихаток, там блокпост був. Стоять, перевіряють. Посадку бачив: «Град» стріляє, – розповідає Сашко. – І ще солдати [російські]: їздять, бігають з автоматами. Одні посміхалися, махали. Я дивився. Солдат побачив, що я сумний, зняв маску і показав: «Посміхнися» – я посміхнувся. У Захар телефон перевіряли».

Їхали через село Кам’янське, бачили дорогою розбитий танк на городах, гелікоптер, що впав, і БТР. Сашко згадує, як їм із братом Кирилом дали в автобусі буханець хліба, хлопці його одразу «ум’яли». За годину були у Василівці, там їх забрало інше авто та відвезло до Підгірного – до Сашкової тітки.

В окупованому російськими військами Підгірному Сашко прожив без батьків півтора місяця. Спочатку в місті було тихо. Сестра Карини з чоловіком заробляли тим, що продавали на ринку вирощені у теплиці овочі та зелень, а також молоко, на ці гроші купували їжу. Але через тиждень і в Підгірному почалися обстріли. Періодично у небі з’являлися літаки. Діти навчилися відрізняти хлопки десь далеко від пострілів поблизу. Хлопки – значить, ще можна гуляти, постріли сильніші – «втікаємо та ховаємось», згадує Сашко. Коли летів літак, усі – стрімголов у дім. Неподалік від місця, де зазвичай гуляли, стояла російська техніка.

“Я лежав і сумував за мамою. Чую: бух! Кирило біжить, кума позаду біжить з вудкою. Віка кинула велосипед прямо на дорозі і побігла. Забігла до хати, плаче, сховалась під ковдру”.
Сашко Мероненко

Сашко розповідає, як почався обстріл, коли його тітка та брат пішли рибалити. Сам хлопчик був удома: «Я лежав і сумував за мамою. Чую: бух! бух! бух! Кирило біжить, і кума (сестра мами) позаду біжить з вудкою. Віка (двоюрідна сестра) тоді каталася на велосипеді. Кинула велосипед прямо на дорозі і побігла. Забігла до хати, плаче, сховалась під ковдру».

Сашкові теж було страшно, коли стріляли. Від обстрілів усі ховалися в «середній» кімнаті в будинку: тітка з дядьком, троє їхніх дітей, Сашко та старенька бабуся. Займали місце біля батареї, щоб не було холодно, розповідає Сашко. Він лягав біля дядька і стукав зубами від страху. Тітка, як могла, заспокоювала дітей. Іноді дітям доводилося самим залишатися вдома, оскільки тітка і дядько Сашка їздили в інше село (теж під постійними обстрілами) по молоко, щоб потім продавати на базарі.

У квітні ЗСУ звільнили село Степове – його жителі провели в окупації місяць. Карина каже, що українські солдати ходили селом і попереджали: усі мають їхати і «не заважати працювати» – Степове опинилося на лінії фронту. Першими з родини Мероненків поїхали брат Карини з дружиною та однорічним сином, а також її чоловік – тато Сашка. Наступного дня – батьки Карини. Забрати хлопчика вони не могли: Підгірне, Верхня Криниця та Василівка залишалися в окупації. Так і вийшло, що Сашко залишився на окупованій території, а його родина поїхала до міста Запоріжжя. Але зв’язок із Підгірним був тоді гарний, згадує Карина, і вона завжди могла зателефонувати синові.

«Булочку взяв, цукерки, які мамі привіз»

Те, що син залишається далеко від усієї родини в окупованому російськими військами місті, дуже лякало Карину: вона переживала, що окупаційні війська почнуть запроваджувати в захоплених селах свої правила і видаватимуть російські свідоцтва про народження – і тоді зникне і зв’язок із дитиною, і можливість вивезти його звідти.

Тому Карина почала дізнаватися, як можна евакуювати сина:

«Почала питати [у Василівці] місцевих волонтерів. Розводили руками: дитина одна, мовляв, без батьків, не можемо вивезти, страшно… Щоб не зняли з рейсу, не висадили десь. Потім я почала телефонувати ще одному волонтеру, там у нас знайомий був з Енергодару. Він спочатку сказав, що може, але потім дізнався у якогось солдата, що не варто. Потім… тут [у Запоріжжі] у мене є знайома волонтерка Ангеліна. Вона мені порадила Антона Карнауха».

Антон Карнаух – волонтер, який займався організацією гуманітарних коридорів у Запорізькій області. Карину попередили, що доведеться чекати тиждень, а то й два чи три. За тиждень втомлена від невідомості мати зателефонувала Антонові сама. Чоловік запитав усі дані її сестри та хлопчика – і 7 травня Сашка вивезли з окупованого Підгірного.

«Кумі зателефонувала мама, сказала, щоб я збирався, – розповідає Сашко. – Я взяв усі речі, які мені кума віддала, які [двоюрідному брату] Кирилові маленькі були, документи. Булочку взяв, цукерки, які мамі привіз і всій родині».

Сестра відвезла Сашка до Василівки. Там по хлопчика приїхало авто і його довезли до російського блокпоста. Звідти Сашко 1,5 кілометра йшов пішки до наступного села – авто не пропустили. О шостій годині вечора хлопчика привезли у Попове. Там він чотири години чекав на наступне авто – знову один, до десятої вечора. Справа в тому, що Руслан Ласко, який погодився відвезти його, застряг на блокпостах – він віз у Попове гуманітарну допомогу. Сашко розповідає, як разом із «дядьком Карличем» (так він називає Руслана) виїжджав із Попового до Запоріжжя: на виїзді була величезна колона автомобілів, вивозили людей, тварин. Хлопчику запам’яталося, що дорогою у темряві було видно щось згоріле коричневого кольору – дорослі потім пояснили, що це легковий автомобіль, що підірвався на міні. Автомобіль «дядька Карлича» з Сашком був останнім у колоні.

“Була істерика. Мені зателефонували і сказали: «Вашого сина забрало авто». Я вже думала, що мою дитину вкрали”.
Карина Мероненко

«Перевірили паспорти, потім ззаду машини відчинили дверцята, подивилися, що там ми перевозимо. І нас не пропускали на кожному блокпосту – перевіряли. Доперевірили – треба зателефонувати іншому, щоби перевірили уважніше. І так щоразу», – розповідає Сашко.

Дорога від Попового до Запоріжжя – «сіра зона», там на початку травня точилися бої: «Бачив постріли. [Українські солдати] говорили, що це «вильоти», зараз будуть «прильоти», і нам сказали швидко їхати. Чув обстріли», – згадує Сашко.

Сашко Мероненко із волонтерами у день приїзду до батьків. Фото надане Антоном Карнаухом
Сашко Мероненко із волонтерами у день приїзду до батьків. Фото надане Антоном Карнаухом

У цей час Карина не знаходила собі місця: «Була істерика. Мені зателефонували і сказали: «Вашого сина забрало авто». Він поїхав вантажним автомобілем – і все, зв’язок зник з усіма. Це було десь пів на одинадцяту вечора. Страшно було, тому що я вже думала, що мою дитину вкрали. Почала вже плакати. Чоловік почав мене лаяти: мовляв, заспокойся, все буде добре. А я ж себе накрутила… Я давай телефонувати Антону Карнауху, казати: «Хто забрав мою дитину і куди?»

Волонтер пояснив Карині, що Сашка привезуть до «Епіцентру» – торговельного центру в Запоріжжі, тимчасово перетвореного на центр підтримки людей, які самостійно автомобілями виїхали з окупованих територій. Антон зв’язався з Русланом, який віз хлопчика, і той передав Сашкові слухавку, щоб син поговорив із мамою. Голос хлопчика звучав злякано, згадує Карина: втомлений від довгої і страшної дороги Сашко не знав, що говорити.

Опівночі Сашко був в «Епіцентрі», а з батьками зустрівся близько другої години ночі. Волонтери привезли його до аптеки, де тимчасово поселили Карину та її родину. Першим побачив тата, а потім маму – і заплакав.

Сашко з татом у Запоріжжі. Фото з особистого архіву Карини Мероненко
Сашко з татом у Запоріжжі. Фото з особистого архіву Карини Мероненко

«Коли привезли його вночі, ось це переживання, ось цей момент, що він намагався сюди до нас потрапити… – каже Карина. – Він же маленький, а мами з татом поруч немає. І коли виліз із авто – зворушився і почав плакати. Знаєте, цей плач був недовгим. Швидко зібрався. Молодець. Люди розповідали, тримався молодцем, жодного разу ні сльозинки дорогою. Говорили, що це приклад для наслідування дорослим, що дитина протрималася таку дистанцію».

Спочатку обійняв тата, маму, а потім побіг усередину в аптеку, розповідає про зустріч сам Сашко: «Застрибнув на ліжко [до бабусі]. Бабуся не зрозуміла, хто це, а дід одразу впізнав. Я спочатку навіть не хотів лягати [спати]. Я одразу собі вибрав ліжко в кімнаті, взяв собі мишку, яку мама мені показала, вже хотів лягати спати. Але подумав: раптом щось почнеться – і ліг на розкладне ліжко мами в кімнаті».

“Я одразу собі вибрав ліжко в кімнаті, вже хотів лягати спати. Але подумав: раптом щось почнеться – і ліг на розкладне ліжко мами в кімнаті”.
Сашко Мероненко

Вже кілька місяців родина Мероненків – батьки, бабуся з дідусем, Сашко та тримісячна Мілана – мешкає в приміщенні аптеки, яку їм як притулок надали волонтери. Нещодавно до Запоріжжя приїхав інший дідусь Сашка та сусіди родини зі Степового. Сашко грає на вулиці з новими друзями і доглядає за маленькою сестричкою. Розповідає, що літаки тут не літають – лише ракети, іноді спрацьовує повітряна тривога, працює ППО. І дуже хочеться додому.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.
ТЕГИ: