Еліс – моя донька, і я почала її фотографувати, коли їй був 1 рік. Еліс народилася з синдромом Дауна, але вона не відрізняється від будь-якої маленької дівчинки або людської істоти. Вона відчуває те ж, що й ми всі. Їй необхідно те ж, що необхідно мені і вам. До народження Еліс я працювала психотерапевтом, за 15 років практики я почула безліч життєвих історій. І головним одкровенням для мене стало розуміння, наскільки ми, люди, схожі. І важливо те, що нас об’єднує. Історії можуть бути різними, але ми відчуваємо схожі емоції. Ми всі уразливі перед страхом, горем, депресією і т.д. Про ризик народження дитини з синдромом Дауна нам з чоловіком сказали ще на ранньому терміні вагітності. Але незважаючи на це я не була готова морально, коли Еліс народилася, і їй поставили остаточний діагноз. Еліс не була схожа на інших моїх дітей, і моя перша реакція була відсторониться від неї. Я була охоплена панікою, яка проникала в усі мої прояви по відношенню до дитини. У відповідь я бачила, що Еліс відчуває моє відторгнення, і від цього мені ставало ще болючіше. Я повинна була впоратися і побороти свої забобони. У результаті мій страх розвіявся, я полюбила свою доньку, ми всі її полюбили. Процес фотографування допоміг мені боротися зі страхом і невпевненістю, розвинути почуття до доньки.
