Усі говорили, ось нещастя, спочатку чоловік загинув, а потім із квартири вигнали. Хоч і за законом, але все ж таки не по-людськи.
Бідолашна, говорили всі, куди вона тепер? А вона закинула в машину валізу і поїхала до села. Вона має місце, куди завжди можна повернутися – старий батьківський будиночок.
Як ти там, доню, одна, схлипували в спекотній Іспанії батьки. А вона собаку дорогою знайшла. Сліпу. Хтось кинув її вмирати і та все зрозуміла, бідолашна. Вона везла її додому і всю дорогу примовляла, як добре, що я знайшла тебе, яке щастя, і витирала сльози. Собаці теж.
Та що вона там робитиме, у цьому селі, дивувалися всі, чи почне зараз оплакувати своє нещасливе життя? А вона дивилася на двір, зарослим бур’яном і розмірковувала, коли зможе маленька слабка жінка перетворити його на квітучий сад.
Усі вирішили, що вона неодмінно до міста повернеться. А вона підлоги помила, на стіну килимок повісила і заварила чай. На вікнах вишиті фіранки, з труби дим йде, у грубці каша готується, пиріг рум’яниться, на ганку собака лежить, на сонечку гріється.
Всі були впевнені, що в селі вона від туги помре. А вона Wi-Fi підключила, знайшла роботу, стала гроші отримувати. Потихеньку на подвір’ї порядок навела, яблуньку посадила, троянди, моркву, у ліс за суницею бігає. Вранці в озері купається, увечері з філіжанкою чаю на ґанку сидить, заходом сонця милується.
Ну, треба ж, дивуються всі, прижилася в селі, справляється. А вона погладить собаку по голові, почухає за вушком і заплаче крадькома від жалю до сліпої охоронниці. Коли гроші зібрала, повезла собачку до ветеринарів. А лікар такий чудовий виявився. Сказав, що хоч операція в цьому випадку і не допоможе, все ж таки не варто так переживати і серце надривати від жалю, бо сама собака від своєї сліпоти не дуже страждає, сприймає все, як належне і ставиться до цього спокійно. Для неї це не кінець світу та не катастрофа. А якщо вона і страждає, то лише від зради господарів. Просто любіть її, їй цього достатньо для того, щоб почуватися потрібною, щасливою і адаптуватися до нового життя. Деякі процедури він, звичайно, прописав, але для зміцнення загального здоров’я. Душевний все ж таки, виявився лікар, сказав, що буде радий їх знову побачити і телефончик дав, якщо що – дзвоніть…
Вона й зателефонувала. Просто так. Розповіла про гарний захід сонця, про озеро, про чай зі смородиновим листям, про те, що сліпа собака не залишила їй часу на депресію та жалість до себе, а повернула бажання жити і радіти кожному дню. Виявилося, що лікар теж хоче радіти життю, але тільки разом із ними.
Десь у лютому всі тільки й говорили про її заміжжя. А вони купили нові шпалери, світлі штори та роблять ремонт в одній маленькій кімнатці, наближається потреба у затишній дитячій. Вечорами неспішно п’ють чай із суничним варенням, гуляють із собакою по хрумких засніжених доріжках і милуються зимовим лісом.
Друзі, якщо вам важко в цьому величезному, чужому, байдужому світі, зробіть свій маленький, повісьте килимок, заваріть чай і будьте щасливі.
Автор: Gansefedern
Джерело: Затишок.
