Пауль Пшенічка радить працювати з кожним учнем особисто, ставити задачі, на які нема очевидної відповіді, й спонукати доводити справи до кінця.
Вчитель фізики з Чернівців Пауль Пшенічка – лауреат премії Global Teacher Prize Ukraine 2017. Найкращому вчителеві України сімдесят років, із них сорок сім він працює у школі. «Сьогодні колега з Естонії сказала, що вчителі з минулого сторіччя їм уже не потрібні, – жартує він, виступаючи на Форумі інноваційної освіти INED, що відбувся у Львові 9 грудня. Форум організований центром інноваційної освіти «Про.Світ», Львівською міською радою та Простором освітніх ініціатив Українського католицького університету. – А я не те що з двадцятого сторіччя, я з його першої половини. І я ще не застарів».
Tvoemisto.tv записало головне з виступу Пауля Пшенічки про те, як він надихає своїх учнів і мотивує їх до пізнання.
Освіта ніколи не дійде до логічного завершення. Люди мають навчатись протягом усього життя. Освіта – це недобудована споруда. Ми починаємо будівництво й не знаємо, чим воно завершиться, але сподіваємось, що воно виведе нас у хороше майбутнє. Адже без нормальної освіти не може бути нормальної країни.
Знання мають бути справжніми. Саме на це спрямовані мої інновації. Якщо ми чогось учимо, ми маємо розуміти, навіщо це робимо; розуміти, для чого нам потрібна освіта.
Власне, людині потрібна не освіта, а освіченість.
Щоб молоді люди були успішними в житті, їх, перш за все, треба навчити вчитися. Пояснити їм, як сприймати, обробляти та структурувати інформацію. Друге: їх треба навчити думати.
Теоретики кажуть, що у школі не потрібні оцінки. Я сам проти оцінок – цей процес забирає дуже багато часу і псує стосунки учнів з учителем, дитини з батьками, батьків з учителем. Але без них нічого хорошого не буде. Останні два роки діти перестали вчитись в одинадцятому класі, бо зникла вага атестату, вага оцінок.
Мій метод викладання заснований на існуванні двох програм – обов’язкової та вільної. Обов’язкова – виконання державного стандарту. Але при цьому я готовий виховувати в дітей навички й після уроків. Тоді до мене приходять тільки ті, хто хоче. Там оцінок уже не треба – вони працюють на совість. Ми готуємо проекти.
Ця ідея з’явилась 1991 року. Тогочасні учні сьогодні вже працюють професорами. Проект – це необхідність розв’язати задачу, яка ще не розв’язана. Ні я, ні мої учні не знають відповіді на поставлені перед нами завдання.
Так ми їх і розв’язуємо: мучимось рік, півтора, три роки. Одна задача розв’язувалась двадцять років. Почали 1989 року, не змогли цього зробити, а за двадцять років мій колишній учень, професор американського університету, надіслав мені листа з розв’язаною задачею.
Такі речі надихають дітей. Різниця між моїми проектами та шкільною наукою в тому, що про задачу з підручника або збірника ми точно знаємо, що вона вже була кимось розв’язана. Й діти можуть дуже швидко знайти розв’язки в інтернеті. В проектах, натомість, відповіді невідомі.
У шкільній стандартній освіті дітей вчать не помилятися. Кожна ваша помилка – це погана оцінка, репресії, переживання. Коли ви робите проект, ви мусите помилятись. Ви пробуєте різні дороги: раз не вийшло, два не вийшло, за рік не вийшло, а за двадцять років – вийшло. Фарадей розв’язував свою задачу десять років і зробив шістнадцять тисяч спроб, кожну з яких записував у журнал. Завдяки цьому ми маємо зараз доступну електрику. Я завжди пояснюю це дітям, щоб вони мали натхнення працювати. Довгострокові проекти – це щось зовсім інше, ніж задачка на годину чи півгодини.
Люди, які виростають завдяки таким проектам, нездоланні в житті, бо вони знають, як розв’язувати справжні проблеми – у фізиці чи в будь-якій життєвій ситуації. Люди іноді не наважуються зробити перший крок, а ці вже навчені. Оце і є справжня освіта.
Наші учні беруть участь в олімпіадах та командних змаганнях, отже, я вчу їх працювати в команді. Вони виступають англійською – цього року ми виступали в Німеччині та на європейському турнірі в Румунії.
Одна моя учениця закінчила школу на всі дванадцятки, вивчила англійську так, що британці рота відкривають, а ще китайську – просто тому, що на одному з наших міжнародних форумів подружилась із китаянкою. Інша учениця написала всі три ЗНО на двісті балів. Один хлопчик після школи пішов навчатись до Київського політехнічного інституту й після випуску став керівником проектів у Бельгії та Німеччині. В Україні дуже багато талановитих дітей. Подекуди це готові спеціалісти, інженери. З їхнім драйвом, бажанням і вмінням працювати їх спокійно можна брати в аспірантуру.
Фізиком стає, можливо, один учень з усього класу. Всі інші – інженерами, техніками. Фізика – це дуже складний предмет. Якщо людина опанувала фізику, це значить, що в людини дуже добре розвинута логіка і критичне мислення. Але діти перестали вчити фізику – саме через те, що вона складна й можна вступити без неї. На фізичний факультет Чернівецького національного університету приймають із ЗНО з географії, історії та англійської мови.
Тести – погибель для освіти. Погляньмо на приклад банального тексту: «В яких одиницях вимірюється сила струму?» з трьома варіантами відповіді: ампери, вольти, оми. Гаразд, людина вгадала, що це ампери – але це не свідчить про те, знає вона фізику чи не знає! Тести не потребують розуму: або вгадав, або запам’ятав.
Нещодавно я дав дітям задачу: як закип’ятити воду в стаканчику, зробленому з льоду? Якби я написав їм три варіанти відповіді, серед яких була би правильна, діти б одразу її знайшли. А так додуматись до цієї відповіді дуже важко. Лише декілька учнів із класу змогли розв’язати цю задачу в три різні способи. А одна дитина придумала взагалі феноменальну річ: за дуже низького тиску вода кипить і за нуля градусів. Вони про це читали, я розповідав, а зрозуміла та закріпила тільки одна дитина. Якщо дитина на вашому уроці мала один справжній успіх, вона не забуде про це все своє життя.
Як треба вчити дітей? Навчання завжди має йти у форматі «один учитель – один учень», навіть якщо їх у вас дуже багато. Ви завжди маєте говорити з однією людиною. І якщо ви в ній не розібрались, ви не можете її навчити.
Головне – розвивати особистість дитини. Зрозуміти, які в неї схильності, здібності, інтереси, виявити таланти й допомогти їх проявити. Дуже часто школа псує дитину, відбиваючи в неї охоту думати.
Подекуди у світі на уроках із дітьми працює двоє-троє або й четверо людей. Лаборант, який готує досліди; людина, яка буде перевіряти самостійні, контрольні й лабораторні; класний керівник, який звільнений від іншої роботи й сидить разом із дітьми. В нас, натомість, експлуатація вчителя дійшла до межі.
Ми маємо вчити дітей завершувати розпочату справу. На одному з моїх проектів діти виявили, що тенісний м’ячик, закинутий у гучномовець, де є вібростенд, раптово стає важчим. Вони провели дослідження й були дуже розчаровані, що це не фізичний ефект, а психофізичний: через вібрації нам здавалося, що кулька стала важчою, хоча насправді її вага не змінилася. Але паралельно вони відкрили три нові ефекти й розробили три інновації.
Коли діти займаються проектом, вони знають: якщо він буде закінчений, вони зможуть кудись поїхати. Із нашими проектами ми об’їздили всі країни Європи, двічі були в Індонезії.
Одного разу діти ганялись на перерві, а телефони в режимі вібрації лишили на столі. Вібруючи, телефони сповзали вниз. Я спитав учнів: а чи можете ви зробити так, щоб телефон почав повзти вгору? Шестеро дітей погодились. Минув місяць. Лишилися троє. За чотири місяці – один. Він мучився півтора року й зрештою зробив апарат, який, вібруючи, повз догори. Ми трохи вдосконалили цей апарат і він виграв приз на міжнародній конференції. Дитина заробила диплом із підписом нобелівського лауреата Жореса Алфьорова. Із цим дипломом поїхала до Канади, вступила в університеті зараз працює в американській нафтовій компанії інженером.
Я навчав викладачів Цюрихського університету, де колись працював Айнштайн. 2004 року я виграв міжнародний конкурс Intel ISEF, був в Америці, читав лекції. На моє ім’я назвали астероїд. 2008 року я власним коштом провів конференцію світового рівня. Виступав у Сінгапурі й у багатьох інших країнах. А в Україні ще не виступав – сьогодні був мій перший виступ.
Занотував Микита Гладченко
