Субота, 26 листопада

Щоб урятувати від війни, французька родина розшукала українку, яка гостювала у них на початку 90-х минулого століття

Історія про те, як українка Ірина Дмитриченко та французька родина Алляр знайшли один одного, могла б стати сюжетом голлівудського фільму. Востаннє вони зустрічалися майже 30 років тому — далекого 1993 року, коли Ірина ще школяркою приїжджала до Франції за програмою оздоровлення дітей Чорнобиля. Потім зв’язок перервався, і наступні 29 років Марія Алляр та Ірина нічого одна про одну не чули. Не залишилося ні адреси, ні телефонів. Але коли почалася повномасштабна війна, французька сім’я вирішила розшукати українку і допомогти їй.

Джерело: Факти.

«Це була маленька дівчинка, хворобливого вигляду, з блідим обличчям. І вона плакала»

Про те, що французька родина розшукує українку, яка майже 30 років тому гостювала у їхньому будинку, стало відомо на початку листопада із сюжету ТСН. В ефірі показали Марію Алляр із невеликого французького міста Мервіль на півночі Франції. У жінки залишилися фотографії десятирічної дівчинки Іри, яка 1993 року двічі до них приїжджала. У ті роки мадам Алляр та її чоловік допомагали дітям, які постраждали внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Попри те, що у них п’ятеро рідних дітей і одна прийомна дочка, вони прийняли у своєму будинку маленьку Іру. А коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, подружжя Алляр стало допомагати сім’ям українських біженців. І одразу згадали про Іру. Хотіли розшукати її й покликати до себе, але зрозуміли, що у них не залишилося жодних відомостей — ні телефону, ні адреси, ні навіть прізвища. З усіх зачіпок — лише фотографії.

Мадам Алляр мала лише фотографію десятирічної Іри з України, яка у 1993 році двічі гостювала в їхній родині.

 

«Я добре пам’ятаю Іру. Пам’ятаю, як уперше побачила її на автобусній зупинці. Це була маленька дівчинка з блідим обличчям. І вона плакала. Думаю, їй тоді було дуже складно залишити свою сім’ю… Я її обійняла… Моя дочка Клер була такого ж віку, як Іра. І ми всі прийняли Іру дуже добре», — розповіла в ефірі Марія Алляр та попросила телеглядачів допомогти їй у пошуках українки.

Марія Алляр попросила телеглядачів допомогти їй у пошуках українки

І хоча сподівань на те, що ці пошуки увінчаються успіхом, було мало, Іру знайшли. Допоміг розголос — десятирічну дівчинку на старому фото впізнали її друзі та знайомі. Виявилося, що Іра жила не у Києві (як спочатку думала мадам Алляр), а у Кременчуці Полтавської області. Жила там до початку повномасштабного вторгнення. Потім, рятуючи дітей від війни, поїхала до Німеччини, де зараз перебуває.

Перша зустріч Ірини з мадам Алляр відбулася у прямому ефірі ТСН. Попри онлайн-формат, розмова вийшла дуже зворушливою. Мадам Алляр розповіла, що має вже десятьох онуків. Її діти, які добре пам’ятали Іру, були присутні на зустрічі.

Зустріч Ірини з мадам Алляр в ефірі ТСН

 

— Це дивно, але навіть їх я впізнала, — поділилася своїми враженнями із «ФАКТАМИ» Ірина Дмитриченко. – І я, і діти Марії Алляр — вже дорослі люди. Але для мене всі вони були впізнавані… А мадам Алляр така сама красива. Відразу після ефіру вона мені зателефонувала, і ми довго розмовляли про все на світі. Спілкувалися за допомогою перекладача, адже я не знаю французької. Але, до речі, мовний бар’єр не заважав нам і 30 років тому, коли я вперше приїхала до Франції. На той час не було google-перекладача, але сім’я мадам Алляр готувалася до мого приїзду: у них у блокноті були виписані основні фрази українською мовою. Так ми розмовляли.

Ірина зізнається: коли почалася повномасштабна війна і постало питання про евакуацію, вона насамперед подумала про французьку родину, в якій колись гостювала.

— Вийшло, що ми з мадам Алляр одночасно один про одного згадали, — каже Ірина. — Ідея звернутися по допомогу до цієї французької родини з’явилася у моєї мами. Але я тоді вирішила, що це неможливо, адже у нас не лишилося ні адреси, ні телефону, нічого. Де та як їх шукати? Я й подумати не могла, що ці люди, виявляється, теж шукають мене. Не знала про це й після виходу сюжету ТСН. У Німеччині, де я зараз перебуваю, нема можливості дивитися українське телебачення, і я навіть не здогадувалась, що мої дитячі фото показували в ефірі. Дізналася, коли мама показала мені відео в інтернеті — їй прислала колега по роботі. Зайшла на свою сторінку в соцмережі — а там уже було багато повідомлень від знайомих та незнайомих людей: «Ірино, вас розшукує родина з Франції!» Сказати, що я була вражена, нічого не сказати.

— Марія Алляр розповідала, як далекого 1993 року ви, приїхавши до Франції, плакали на вокзалі. Ви пам’ятаєте цей момент?

— Так, і дуже добре. Разом з іншими дітьми, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, я приїхала автобусом до Лілля. На вокзалі кожного з нас мала зустріти французька родина. Я плакала, бо була налякана. Вперше в житті поїхала без батьків та ще й так далеко. Уявлення не мала, в яку сім’ю потраплю, і що на мене чекає. Французькі сім’ї стояли з табличками з іменами дітей, на яких чекали. Пам’ятаю, як вдивлялася в ці таблички та боялася, що не знайду свого імені, що за мною ніхто не приїхав… Але за мною приїхали. Сім’я мадам Алляр виявилася чудовою. Пам’ятаю, як вони одразу дістали словничок із записаними українською словами та реченнями — і таким чином ми спілкувалися. На той момент дві старші доньки мадам Алляр уже жили окремо, а троє молодших дітей із батьками. Їхня донька Клер — моя ровесниця. До речі, зараз вона, як і я, викладачка… Я добре пам’ятаю, як Марія Алляр дбала про мене. Як мені купували одяг, як возили до лікаря, коли захворіло горло. Вони оточили мене любов’ю та турботою. І попри те, що я все одно дуже сумувала за батьками, у цій сім’ї мені було добре.

«Як і багатьом українцям, мені довелося розпочати нове життя»

Ірина народилася у Чорнобилі. Під час катастрофи на Чорнобильській АЕС їй було два роки. Папа Ірини був ліквідатором.

Маленька Іра з батьками. Сім’я жила у Чорнобилі

 

— Я була зовсім маленькою, і не пам’ятаю евакуацію, — каже Ірина. — Мама розповіла, що спочатку нас переселили до санаторію, а потім дали квартиру у Кременчуці Полтавської області. З того часу ми там і жили. Тато був зварювальником, і ще багато років після катастрофи продовжував там працювати — їздив туди кожні два тижні. Три роки тому тата не стало… Все моє дитинство та юність пройшли у Кременчуці. Тут я закінчила школу, вступила до університету, здобула дві вищі освіти (я перекладач з англійської та німецької, і педагог). Тут же народилися мої діти… Дочці вже 17 років, синові — п’ять. Чотири роки тому, коли синочку був лише рік, я втратила чоловіка. Раптова зупинка серця. Лікарі написали, інфаркт… То був дуже складний час. З того часу я стала главою сім’ї й зрозуміла, що розраховувати мені нема на кого — тільки на себе.

Ірина з донькою та сином

 

— Ви поїхали, як почалася війна?

— У Німеччині ми опинилися на початку березня. Спочатку з дітьми приїхали до Польщі, де нас зустріла та дала притулок моя подруга дитинства. А потім разом із волонтерами поїхали до Мюнхена. Опинившись у Баварії та оформивши документи, я почала шукати роботу. Зареєструвалася на сайті федеративної землі для вчителів, розповіла там про себе, про свою освіту та про те, яку роботу шукаю. І мені одразу передзвонили — спочатку з однієї школи, потім і з другої. У цих школах було багато українських дітей, а викладача, який би знав і німецьку, і українську, не було. Так я знайшла роботу. Спочатку працювала одразу у двох школах, а цього навчального року працюю в одній із них — окрім роботи, мені ще треба дбати про сина, який у садочку лише першу половину дня. Моя мама з нами не живе, вона приїхала до Німеччини у гості. Як і багатьом українцям, мені довелося розпочати нове життя. Але коли розумієш, що крім як на себе, покладатися нема на кого, робиш усе, що можеш. Свою німецьку я і зараз продовжую вдосконалювати, відвідую мовні курси. Навчаю дітей, і вчуся сама. У планах вступ до місцевого університету, бо мої дипломи тут, на жаль, не мають ваги.

— Після тієї поїздки, 1993-го, ви більше не приїжджали до Франції?

— У ті роки я була у Франції двічі, і обидва рази — у мадам Алляр. Вперше приїжджала на різдвяні канікули, а потім вони покликали мене погостювати ще й улітку. Після другої поїздки ми якийсь час ще намагалися підтримувати зв’язок. Але тоді це було дуже важко — не було інтернету, дзвінки були дуже дорогими. Пам’ятаю, якось ми з батьками зателефонували до цієї сім’ї, але чоловік мадам Алляр сказав, що вона захворіла і в неї операція. На жаль, після цього зв’язок обірвався. Я щаслива, що тепер, через стільки років, ми змогли знайти одне одного. Мадам Алляр запросила нас із дітьми у гості. Ми, звісно, погодилися. І з нетерпінням чекаємо на цю зустріч.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.