Почнемо із задушевної лірично-епічної пісні ”Ой на горі та женці жнуть”. Хто її автор і про кого вона співається? Кажуть – пісня народна, значить, автор – народ. Та все ж, очевидно, що автор був, але сталося це так давно, що прізвище поета десь загубилося, затерлося між людьми, чи просто зникло, а пісня живе донині і, мабуть, житиме ще довго. Поки житиме історія і пам’ять в Україні про наших славних українських козаків. Адже вона стала дійсно народною, українською. Так, у тексті називаються прізвища головних її осіб, а їх імена… розгадали наші дослідники – історики української козаччини.
Отже, спочатку нагадаємо слова пісні часів гетьманів Петра Сагайдачного і Петра Дорошенка:
Ой на горі та женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою
Козаки йдуть, козаки йдуть.
Попереду Дорошенко
Веде своє військо, військо запорозьке,
Хорошенько, хорошенько.
Посередині пан хорунжий,
Під ним кониченько,
Під ним вороненький
Сильне дужий, сильне дужий.
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний, необачний.
Гей, хто в лісі, озовися,
Хто за лісом – одкликнися,
Та викрешем вогню,
Та покурим люльки,
Не журися, не журися.
На думку професора Михайла Максимовича (1804-1873), вченого-енциклопедиста – історика, етнографа, філолога, поета, ботаніка із старшинського роду на Полтавщині, першого ректора Київського університету (1835-1845), автора етимологічного правопису ”максимовичівки”, згаданий у цій пісні Сагайдачний не є український гетьман (із близько 1606-го).
Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич) (1570?-1622) – організатор козацького війська, полководець і дипломат, оборонець українського православ’я, меценат братств, монастирів, шкіл і церков. Тут йдеться про кошового отамана Григорія Сагайдачного, сучасника і сподвижника гетьмана Петра Дорошенка (1627-1698). За Максимовичем, гетьман Петро Сагайдачний не міг йти ”позаду” всіх. Навпаки, гетьман мав би бути і був завжди попереду війська, тим більше, в поході. Якщо він з певних причин був відсутній, то похід очолював полковник, або ж в ранзі дещо нижчий козацький чин – сотник. Тому, вважав Максимович, це мав бути хтось інший із аналогічним прізвищем.
Слово сагайдак (із татарської – дикий козел або шкіра із дикого козла для обшивання місця вкладання стріл, прикріплявся ременем за плечами козака). До речі, у віршах Касіяна Саковича (близько1580-1647) з приводу смерті Петра Сагайдачного, бачимо гетьмана, який сидить верхом на коні і споряджений луком зі стрілами (за плечами) і сагайдаком, підвішеним з правого боку вершника). Згодом прізвисько Сагайдачний перейшло у власне прізвище гетьмана.
Далі в пісні йдеться, що Сагайдачний поміняв свою жінку на тютюн і люльку. Це теж видається не подібним до гетьмана Петра Сагайдачного, зокрема його ставлення до дружини. Так, це можна допустити з боку того чи іншого тодішнього козака, але нам відомо, що гетьман завжди піклувався про свою дружину, підтримував певний зв’язок із сім’єю. Щоправда, як пише козацько-старшинський літописець Самійло Величко (1670- + не раніше 1728), вихованець Київської академії, канцелярист Генеральної військової канцелярії, – Петро Сагайдачний перед смертю у своєму заповіті ”розпорядився своє багатство передати на церкви, шпиталі, школи й монастирі, окрім дружини своєї”.
Частину коштів Петра Сагайдачного отримали Київське і Львівське (15 тисяч золотих червінців) братства. А ще у пісні згадується, що попереду козацького війська йшов Дорошенко. Тут висловлюється думка, що йдеться саме про знаменитого гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка (1627 – із 1657-го – полковник Прилуцький, згодом – генерал-осавул, із 1665-го наказний гетьман Правобережної України, з 1668-го гетьман всієї України).
Петро Дорошенко — гетьман всієї України
У Чигирині Петро Дорошенко одружився із Любов’ю Павлівною Яненко – дочкою племінника Богдана Хмельницького. Козацькі походи, походи, а дружина – весь час одна. Якось до гетьмана дійшла чутка про її зраду. Прибувши в Чигирин, як засвідчили сучасники, він ”накрив її чорною спідницею”. Однак Любов не сприйняла ”доводів” чоловіка. Відтак, втративши своїх прихильників серед козацтва, Петро Дорошенко змушений був відмовитися від гетьманства (1676). Спочатку його відправили в Москву, потім служив на посаді воєводи В’ятки (три роки), нарешті, опинився знову, тепер у почесному полоні, у Москві. Пізніше колишній гетьман від царя за службу отримав село Ярополчі, що неподалік Москви. Дружину Любов разом із 8 возами (кожний з яких тягнули по 2 коні) скарбів, ридваном і коляскою та ще 5 возів (запряжених по одному коню), наповнених всяким барахлом, що супроводжували 6 слуг і одна служниця, теж відправили до чоловіка.
Вдруге, коли став вдівцем, уже в зрілому віці, Петро Дорошенко ризикнув одружитися ще раз – тепер із дворянкою Агафією Єропкіною, родовід якої походив із смоленських князів. Шлюб подарував колишньому гетьманові всієї України сімейне щастя. У них народилися два сини, Олександр і Петро, і дочка Катерина. Від них маємо вельми потужне потомство. Праправнучкою гетьмана була дружина поета Олександра Пушкіна (1799-1837) – Наталія Гончарова. Петро Дорошенко спочив у Бозі 9 листопада 1698-го. Але потомки не забули про нього. Брат Наталії – Дмитро Гончаров поставив над могилою предка в с. Ярополчі Волоколамського повіту під Москвою капличку. 1953-го її розібрали, але через 46 років – 1999-го відновили (А. Подволоцький). Руїна 60-70-их років XVII ст. стала трагедією цього визначного державного діяча, що жив ідеалом незалежної України в її етнографічних межах (Б. Крупницький).
А у свій час при гетьманові Петрові Дорошенкові кошовим отаманом служив Григорій Сагайдачний, до якого слова пісні “Ой на горі та женці жнуть..” цілком і підходять. Так пояснював зміст пісні професор Михайло Максимович.
Дещо іншої версії стосовно згаданих осіб у пісні дотримувався архівіст-дослідник, довголітній співробітник (з 1883-го), згодом директор Київського Центрального архіву, 1920-1921 – голова Комісії ВУАН для вивчення історії західно-руського і українського права Іван Каманін (1850-1921). Під прізвищем Дорошенка, на його думку, йдеться не про гетьмана Петра Дорошенка, а Михайла Дорошенка (загинув під Бахчисараєм, +1628), діда Петра, військового діяча, з 1618-го козацького полковника, котрий служив у козацькому війську за часів гетьмана Петра Сагайдачного. Він і справді був ”попереду” під час походу під Хотин, коли гетьмана Сагайдачного запросили у Варшаву для участі в нараді з королем.
Уже на той час про гетьмана говорили, що він “у справах лицарських муж земний і проводир великий і добрий”, ”в науці писемній серед інших не останній, у кмітливості лицарській примітний, до товариства військового доброзичливий, у чині козацькому з-поміж інших знаменитий, у цнотах лицарських справний і бездоганно найперший” (польський літописець Йоахим Єрлич (1620-1671); (український літописець Самійло Величко).
Слова ж пісні ”проміняв жінку на тютюн та люльку”, вважав Іван Каманін, стосуються не до когось іншого, а саме до гетьмана Петра Сагайдачного. Його взаємини з дружиною Анастасією Повченською були дещо загадковими. Гетьман, як відомо, постійно перебував у походах, тому часто залишав свою дружину одну. Чи не тому після відходу свого чоловіка в інший світ дружина гетьмана, відтоді вдова – Анастасія не довго сумувала-бідкалася. Вже 1624-го, тобто через два роки вона вийшла заміж вдруге, тепер за шляхтича Івана Піончина.
Стосовно Анастасії маємо також цікавий документ, а саме – книгу коронної метрики, що зберігається в архівних матеріалах у Варшаві, під 31 числом липня місяця 1624 року. Тут, зокрема, значиться: Анастасія Сагайдачна здійснила наїзд на село Вирву, маєток пана Федора Даровського, вдалася до насильства і принесла збитків на 7 087 злотих. Київський суд визнав її винною і за ухилення від правосуддя піддав баніції. Іншими словами, порушниця закону отримала урядовий присуд: вигнання з краю і позбавлення громадянських прав шляхетним особам, які провинилися перед тодішньою державою.
Відомий український дослідник історії козацтва Дмитро Яворницький (1885-1940), автор тритомної ”История запорожских козаков” зробив висновок: сумнівно, що Петро Сагайдачний був щасливий у сімейному житті і чи він настільки дорожив своєю дружиною, щоб не наважитися проміняти її “на тютюн та люльку”. А з іншого боку, саме Дмитрові Яворницькому належать слова про гетьмана Петра Сагайдачного: ”Цей гігант з усіх гетьманів найбільш гідний славного народного монумента. Та якщо немає досі такого монумента, то хай його великий образ та його великі подвиги вічно житимуть у серцях тих, кому дорога вітчизняна історія, кому дорогий рідний народ, кому дорога його мова, кому дорога його віра і кому дорога ненька Україна…”.
А народна пісня закінчується словами: “Гей, хто в лісі – озовися, хто за лісом – одкликнися”, на думку вченого-історика, це вже безпосередній натяк на прикру обставину, пов’язану з походом проти турків. У цьому випадку гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, прямуючи під Хотин (1621), дійсно заблукав у лісі, випадково (необачно) натрапив на турецький загін: у сутичці ворожою стрілою отримав поранення в руку і, очевидно, шукав порятунку і відгуку на свій поклик з боку козаків…
Походження і звитяга Петра Конашевича Сагайдачного
Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний походив з православної шляхти Галичини (ймовірно, народився 1570-го у с. Кульчиці на Самбірщині); вихованець Острозької Академії. Із початку XVII ст. перебував на Січі, брав активну участь у козацькій боротьбі проти татар і турків; здійснив успішні походи на турецькі міста-фортеці Варну (у додаток захопив 10 турецьких галер із продуктами і товарами), відтак здобув Перекоп та Очаків. У 1608-1609 рр. на човнах-чайках, ввійшовши в гирло Дунаю, атакував Кілію, Білгород та Ізмаїл.
Особливу ж відвагу козацтво під проводом Сагайдачного засвідчило після взяття 1614-го турецької фортеці Синоп, а потім і Кафи (нині – Феодосія) – найбільшого невільницького ринку в Криму. При цьому вони розбили військо у 14 тисяч мусульман, потопили чимало турецьких галер та визволили із неволі тисячі слов’янських бранців. Після 1616-го українські козаки практично панували на Чорному морі і фактично контролювали всю навігацію між Босфором і Лиманом.
Сагайдачному належить реорганізація козацького війська на регулярну військову формацію. Це сприяло підвищенню дисципліни і боєздатності війська. Гетьман утихомирив надмірну вольницю, запровадив сувору дисципліну, заборонив споживати горілку під час походів. 1618-го на чолі 20-ти тисячного козацького війська, у складі якого було 6 полків, кожний з яких мав по 17 гармат. Сагайдачний брав участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Упродовж декількох тижнів козаки захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлецьк… Висловлюється думка, що своєю участю у поході Сагайдачний демонстрував сили козацтва, лавіруючи між Османською імперією, Московським царством і Річчю Посполитою.
1 жовтня 1618-го Москву атакували з двох боків. До того часу були захоплені 20 міст. Поляки разом із козаками розбили ополчення князів Пожарського і Волконського, місто взяли в облогу. І тоді польська шляхта відмовилася від продовження війни. Гетьманові Сагайдачному це було вигідно. Адже посилення одного із трьох противників-союзників (Польщі, Москви, Османської імперії) було невигідне козакам. Наявні тоді були й інші ”земні” причини припинення війни: для тривалої облоги добре укріпленої Москви потрібні були значні фінансові ресурси, яких не мала ані Польща, ані, тим більше, козаки. Підписане Деулінське перемир’я (грудень 1618) на 14,5 років принесло Московському князівству втрату 29 міст (серед них – Смоленська, Чернігова, Рославля, Новгород-Сіверського, Почепи, Стародуба та ін.).
Одночасно гетьман Сагайдачний принципово відстоював природні релігійні і культурні права українського народу. За підтримки Петра Сагайдачного 1620-го відновлено православну ієрархію на українських землях. Під час перебування єрусалимського патріарха Феофана (Теофана) в Україні, козацький полк Петра Сагайдачного супроводив і охороняв його. “Аки пчели матку свою, тако святейшего отца и пастиря овци словесния от волков противних стрежаху”.
6 жовтня 1620-го патріарх Феофан із владиками – Софійським митрополитом Неофітом і Стогонським єпископом Авраамієм здійснили хіротонію на митрополита Київського видатного громадського діяча, педагога і письменника, ректора львівської Братської школи (1604) і київської Богоявленської школи (1615-1616), ігумена Михайлівського монастиря галичанина із Бірчі Іова (Івана) Борецького (1620 – +1631), а також шістьох єпископів (т. зв. Феофанова ієрархія у 20-тих рр. XVII ст.) – ігумена Межигірського монастиря Ісаю Копинського – єпископом Перемишльським, грека Авраамія – єпископом Туровським і Пінським, архімандрита Трахтемирівського монастиря Ієзекіїля Курцевича – єпископом Володимирським, архімандрита братського Свято-духівського Віленського монастиря Мелетія Смотрицького – архієпископом Полоцьким, ігумена Чернчицького Ісакія Борисковича – єпископом Луцьким і Острозьким, ігумена Паїсія Іполитовича – єпископом Холмським і Белзьким на духовні посади кафедр України і Білорусі. Кожному з них було повернуто багато православних церков, монастирів і земель, безпідставно одібраних раніше. Звичайно, й до цих подій також був безпосередньо причетний гетьман Петро Сагайдачний. Очевидно, що і король Сигізмунд III Ваза (1587-1632) змушений був задовольнити ці та інші вимоги козацтва.
Сагайдачний разом із усім козацьким військом записався до Київського братства, взяв його під свою протекцію, поєднав козацькі військові сили із українським духовенством і міщанами, підтримав діяльність лаврського архимандрита Єлисея Плетенецького (1550, обраний 1599-го, затверджений польською владою 1605-го-1624), (до слова, родом із Галичини), гуртків вчених, друкарів, письменників Києво-Печерської лаври.
Одночасно гетьман дипломатичним чином добився від польської влади вигідних умов життя-буття для козацтва: скасовувалась посада старшого над козаками від польського уряду; визнавалась влада обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною; відмінялися постанови сейму щодо козацтва – обмеження його вольностей і прав; населення України діставало свободу віросповідання (Д. Яворницький). Звичайно, нелегко далися гетьману такі здобутки, якщо врахувати, що Річ Посполита на той час була могутньою державою Європи. Проте козацьке військо під його проводом сміливо вступило в двобій за волю України.
За часів Сагайдачного боротьба козацтва із польською шляхтою мала особливий характер. Його метою було не очищення України від прийшлого іноплемінного дворянства, а заміщення його своїм привілейованим станом. У підсумку козаки стали ведучою суспільною силою, а українська шляхта, полонізована і окатоличена, втратила минулий авторитет. Київ (“степовий Рим над Дніпром”) повернув собі значення культурного центру України, славу істинного спадкоємця столиці княжих часів.
1621-го на чолі 40-тисячного війська Петро Сагайдачний брав участь разом із польським військом у битві (тривала п’ять тижнів) під Хотином, в якій турецьке військо відступило. Ворожа армія понесла великі втрати. Вирішальна роль у битві належала саме українським козакам. Тут гетьман продемонстрував бездоганне вміння управляти піхотою і кіннотою. “Юрба черні…- писав згодом польський комісар Яків Собеський, – а не зброя могутнього рицарства похитнула грізну турецьку силу”. А потім додав слова про ратний подвиг козаків: ”Слава їх поширилась далеко серед різних народів”.
До речі, ”директором” Хотинської битви було призначено королевича Владислава. Напередодні битви він і Сагайдачний зустрілися задля узгодження спільних бойових дій у Львові. Тут же король Сигізмунд III, йдучи з архієрейського двору і побачивши Сагайдачного, уклонився йому і ще раз нагадав, що доручає гетьману свого сина Владислава. На жаль, поранений у вересневих боях-1621-го, гетьман помер на провідному тижні 1622-го, 10 квітня. Останніми його доброчинними діями стали оновлення декількох церков, зведення у Києві нового храму при Фролівському монастирі, а також грошові пожертвування монастирям, церквам і школам в Україні.
Поховання Сагайдачного відбулося при церкві школи Слов’янської на Подолі (Київ), з почестями, в будинку братства церковного. Що ж до самої могили гетьмана Сагайдачного, то шукати її не доводиться: при перебудові Богоявленської церкви Київського братства у XVIII ст. вона потрапила під стіну храму і назавжди щезла від наших очей.
На похоронах 20 спудеїв (студентів) київської Братської школи почергово виголосили панегірик, авторства Касіяна Саковича ”Вірші на жалостний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана його королівської милости запорозкого”. Тоді ж друкарня Києво-Печерської лаври видала ”Вірші” разом із трьома малюнками, на яких зображені герб Війська Запорозького, портрет гетьмана на коні та взяття ним м. Кафи в Криму. Тут поетично описано чимало славних справ гетьмана, а особливо ратні подвиги українського гетьмана, адже лицар набирає слави тільки в хоробрім бою за рідний край, особливо звеличується його відданість православній вірі, наголошується найбільше добро на світі – вольність. Частина віршів викарбувана на надгробній плиті Сагайдачного з написом: ”Тут зложил запорозькій гетьман свои кости, Петр Конашевич, раниний в войне для вольности Отчизни кди нань Турци моцно напирали и пострелов смертельних килка му задали которими здранний, живота диконал”.
Про загальноукраїнське значення діяльності гетьмана Петра Сагайдачного писав видатний український історик Михайло Грушевський (1866-1934): ”В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя… Сагайдачний відкрив цим нову добу в історії українського життя”.
А згадані “Вірші” завершувалися запевненням, що безсмертна слава гетьмана буде голосна так довго, ”поки Дніпро з Дністром многорибні плинути будуть”. Має Греція Нестора, Ахілла й Аякса, Троя – Гектора, Афіни – Перікла й Фемістокла, а Рим – Курція і Помпея, то матиме відтепер Україна Петра Сагайдачного. Хай слава його не вмре, не поляже, лицарство його всьому світу розкаже…”.
“Ой на горі та женці жнуть…”: “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, слава України” (Т. Шевченко).
Для “Вголосу” переповів Степан Боруцький.
