Василь Стус для українців є символом незламності та боротьби. Поет, перекладач, публіцист, мислитель, правозахисник, дисидент — лише короткий список його досягнень.
У день уродин видатного поета, ІА Дивись.info пригадує про життя і боротьбу Василя Стуса.
Сьогодні, шостого січня, Василеві могло б виповнитись 85 років, та він «не дожив».
Мурал, присвячений Василеві Стусу на вул. Повстанській,14. (територія однойменного ліцею). Фото: Дивись.info
Четвертий, наймолодший син
Василь Стус народився на Святвечір, 6 січня 1938 року, в селі Рахнівка на Вінниччині і був четвертою, наймолодшою дитиною у сім’ї.
Через рік його батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині – тимчасово окупований Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів, а ще через рік батьки забрали туди своїх дітей. Якось вже у таборі Василь Стус запитав у старого в’язня, глибоко віруючої людини: що означає народитися в такий день. У відповідь почув: «Це милість Божа, щастя. Але кому багато дається, з того багато і спитають».
До школи хлопчик пішов, коли його ще не виповнилось і шести років. Самотужки і про це ніхто навіть ніхто не здогадувався. Батьки залишали хлопчину самого вдома на господарстві та йшли працювати.
З настанням холодів вчителька запитала у мами, чому Василько ходить на уроки босоніж. Мати заметушилася: «Яка школа? Він ще маленький». Але вчителька вмовила її відпускати сина на заняття: «Я його старшим ставлю в приклад. Кажу: «Стусік, вийди до дошки». Він тягнеться навшпиньках і пише…».
Василь Стус вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У групі він був наймолодшим. Стус самостійно вивчив латинь, добре знав німецьку мову. А відповідав завжди тільки українською.
«Моя мова – мамина», – зізнавався він близьким друзям.
4 вересня 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту.
Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції.
Після цього він написав у пояснювальній записці в аспірантурі, що не міг стерпіти та не зміг мочати. Та попри це з університету його вигнали, звідки він пішов працювати кочегаром.
Роки тимчасових робіт стали чи найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він і знайшов свою кохану. Його обраницею стала Валентина Попелюх, з якою він побрався 1965 року.
Василь Стус із дружиною. Фото: Музей Василя Стуса у Facebook
«Моя попелюшка», – так він називав обраницю і звертався до неї у листах.
У січні 1972 року арештовують Василя Стуса, що давно дратував «верхівку»: за майже рік перебування у СІЗО чоловік марніє, та не здається. Тут народжується його збірка «Час творчості».
Після перебування у слідчому ізоляторі йому оголосили вирок — п’ять років ув’язнення та три заслання. Увесь термін ув’язнення Стус відбував у мордовських таборах.
Коли в камері кримінальник поранив Стуса заточкою, у поета відкрилася внутрішня кровотеча, він втратив свідомість. Медичну допомогу йому не надавали.
І тільки після голодування, організованого на жіночій зоні письменницями Іриною Калинець та Надією Світличною, Стусу прислали лікаря. Медики видалили поетові дві третини шлунка. Він жартував згодом: «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає».
1977 року його вислали до селища Імені Матросова Магаданської області, де він тяжко працював до 1979 на золотих копальнях.
Після повернення, восени 1979 року, Василь Стус був дуже змордованим і виснаженим, утім, пішов заробляти на життя на заводах. У травні 1980-го його знову заарештували і звинуватили у рецидивізмі та засудили до 10 років примусових робіт і п’яти років заслання у таборі Кучино в росії.
Тим часом його твори нищили, зокрема 300 віршів зі збірки «Птах душі». Коли одного разу наглядачі конфіскували його зошит із віршами, товариші Стуса по табору вирішили врятувати те, що залишилося, вивчивши напам’ять чернетка рукопису.
Стус відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука – того самого, якого затримали з підозрою у держраді вже 2022-го, намагаючись самому здійснити свій захист. За це поета вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.
В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), російський вчений і правозахисник Андрій Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
На знак протесту проти жорстокого поводження з політв’язнями він оголошує безстрокове сухе голодування. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари.
Уночі 4 вересня 1985 року його серце, за офіційними даними, перестає битись, проте існують версії щодо зумисної смерті та від переохолодження.
Про смерть коханого його дружина Валентина дізналася вранці наступного дня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини. Поховали його на табірному цвинтарі у селі Борисово Чусовського району Пермської області.
А вже у листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина), разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, поета перепоховали. Їх прах привезли літаком із Уралу 18 листопада в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці, де зранку 19-го покійних відспівали.
Вічність Стуса
Творчість Стуса як поета вивчають в українських школах і окремо розповідають про його постать на уроках історії, та це лише крапля у морі спогадів про дисидента.
«Справа Стуса»
19 жовтня 2020 року столичний Дарницький районний суд заборонив розповсюджувати тираж книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» без дозволу народного депутата Віктора Медведчука, який, власне, згадується на її сторінках.
Окрім цього, з книги мають видалити всі згадки про нардепа. Також у рішенні суду йдеться про те, що порушені немайнові права Медведчука, та постановили стягнути з автора Кіпіані та ТОВ «Vivat», де друкувалась книга, судовий збір по 768 гривень 40 копійок із кожного на користь депутата.
Книга «Справа Василя Стуса» вийшла друком у травні 2019 року. Вона складається здебільшого з архівних документів та думок автора, згідно з якими, описується засудження Медведчука, який порушив норми адвокатської етики під час процесу і, власне, не захистив репресованого дисидента, а підпорядкувався тогочасній радянській системі. У серпні 2019-го Віктор Медведчук подав позов до суду із вимогою заборонити розповсюдження цієї книги, адже інформація, висвітлена журналістом та істориком Кіпіані, неправдива.
Тоді в Україні почали скуповувати «Справи Василя Стуса», у містах просто неба зачитували уривки із книги, а у новому тиражі додали вирок суду 2020 року.
А вже у березні торік Кіпіані виграв суд у Медведчука.
У вільному доступі також є стрічка «Заборонений» – український художній повнометражний фільм про життя та загадкову смерть поета та його боротьбу із радянською системою. В картині зображені останні дні з життя Василя Стуса, а також його смерть у радянському таборі в ніч на 4 вересня 1985 року.
Вірші Василя Стуса залишаються актуальними і сьогодні: про це може свідчити щонайменше кількість переспівів молодими українськими виконавцями.
Василя Стуса посмерто реабілітували 1990 року, а 2005-го присвоїли звання Героя України.
