Мова – це позиція, а не поза! Дню української писемності та мови присвячується

9 листопада – День української писемності та мови.

Про нинішній стан рідної мови – в мовній розвідці Еспресо-TV

Сьогодні українці вітатимуть один одного зі святом рідної мови, і це виглядатиме щиро, патетично і трохи банально. Буде калина, верба, сердечка в кольорах національного прапора. І будуть скептики, які ні в що не вірять, будуть ті, кому байдуже, і ті, хто розуміє весь мовний процес зсередини. А ще буде мова – стражденна, змучена за віки, багато разів розтоптана і ще більше разів піднесена. І буде вона сьогодні  у національному віночку, у стрічках також кольорів прапора, і буде слухати-читати їй присвячені оди. 

Щоб затра бути забутою. Чи не забутою? Хто нарешті поставить крапку у цій довгій історії мови, тобто оболонки, серцевини духовності народу, який живе під сонцем і небом, як й інші народи земної кулі?  

Хочеться не так свята, як нарешті мовної стабільності. Щоб перестати сперечатися, скільки мов має бути у нашому вжитку, яка мова в пріоритеті, чи має бути єдина державна. 

Цікаво, чи десь ще таке питання поставало? Його безглуздість вчувається вже у самому формулюванні – чи має бути в державі державна мова?

Але свято має бути, отож почнімо з хорошого. Не знаю, чи Закон про вживання державної мови посприяв, чи ми все-таки стали глибше розуміти свою сутність, але, наприклад, студентсво демонструє набагато більше бажання спілкуватися українською, ніж це було в час моїх студентських років. 

У крамницях, громадському транспорті і де ще доводиться бувати в цей карантинний час, також значно більше чується українська. Причому часто чиста мова, без суржику, відчувається, що люди говорять щиро та з задоволенням. 

“Не все так і погано, – долучається до моїх святкових ранкових роздумів Тетяна Крестянова з Київщини. – Я тішуся, що гуляючи з онучком в сквері, часто чую хорошу українську мову від молодих мам, які звертаються до своїх діток!Так що я вірю в нашу націю ! А може, я оптимістка”. 

Ми всі маємо бути оптимістами. І нарешті на цій оптимістичній ноті перемогти той страх, що нас засміють і заплюють за “сільську мову”. Скільки можна це словосполучення культивувати? Хтось культивує, а ми власним же страхом і підживлюємо…

Простір мовної свободи

Однак давайте вдамося до мови цифр, а точніше – до аналітичного огляду  “Становище української мови”, який оприлюднюється рухом “Простір свободи” щорічно, починаючи з 2011 року. 

“Громадський моніторинг зафіксував подальше зростання частки російської мови в телеефірі, а української на ТБ значно менше за передбачені законом 75%.  Традиційно російською видаються більшість газет і журналів. На радіо ж, навпаки, цілком панує українська. Відчутно зросла частка української мови в освіті і сфері послуг, однак у найбільших містах України у публічній сфері домінує російська”, – йдеться у дослідженні “Простору свободи”. 

“Як свідчать дані дослідження, більшість людей у всіх регіонах України підтримує ключові положення закону про державну мову і виступає за його подальшу імплементацію. Однак на практиці закон масово порушується.

Огляд, презентований 6 листопада у Києві, базується на даних державної статистики, соціології та моніторингових досліджень.

73% українців вважають українську мову рідною. Спілкуються вдома переважно українською 53%, російською – 29% громадян  України. 66% українців вважають, що держава має сприяти подальшому втіленню закону про мову в усіх сферах, не поділяють цієї думки 20%. Підтримка закону про мову переважає в усіх регіонах України – від 88% на Заході до 53% на Півдні.

2/3 українців вважають, що частка української мови на телебаченні має становити не менше 75%. Саме така квота встановлена законом, однак на практиці другий рік поспіль відбувається зростання присутності російської мови в українському телепросторі.

На радіо натомість цілковито домінує українська. Навіть на регіональних радіостанціях 54% всіх пісень і понад 90% ведення передач – україномовні.

Частка школярів, що здобувають освіту  з українською мовою, за рік зросла з 92 до 96%, а частка першокласників – з 96 до 97,5%. У 8 областях українською навчаються 100% першокласників, а в багатьох областях (включно з Донецькою) цей показник перевищує 99%. 

Разом з тим реальна мовна ситуація в закладах освіти часто не відповідає офіційній статистиці. Значна частина освітнього процесу, особливо в закладах позашкільної освіти всупереч закону здійснюється російською мовою”, – ідеться в дослідженні, оприлюдненому на сайті “Простору свободи”. 

Без мови ми – ніхто

Щороку в День української мови і писемності ми пишемо Диктант національної єдності. Це потужний проєкт, який справді об’єднує українців  – наразі навіть віддалено чи онлайн. Справді відчувається спільний дух, спільне прагнення і спільне свято.

Аліна Акуленко, кандидат філологічних наук, ідейний і практичний натхненник кількох років поспіль такого диктанту, в питанні мови безкомпромісна і рішуча. 

 “Боронити українську мову. Що може звучати ще більш абсурдно, ніж ця фраза? Особливо в незалежній і суверенній державі. Заборонити українську мову. Ось, що звучить ще більш абсурдно. Особливо в незалежній і суверенній державі”, – каже Аліна Акуленко. 

“Як можна заборонити українську в Україні в ХХІ столітті? Та легко. Навіть Емський указ 2.0. не знадобиться.

Головне, не робити це в лоб, а діяти тихою сапою. Принизити. Применшити. Здругоряднити. Зрештою, висміяти й виставити неповноцінною.

А навіщо? Щоб перемогти.

Прибрати мову з дороги, щоб змогти прибрати до рук її територію. Бо держава без мови – вже не держава, а територія.

Якби мова не мала значення, навіщо було б її стільки разів забороняти?” – продовжує філологиня.

7 аргументів значення мови від Аліни Акуленко

Українська мова має значення. Бо:

• 1. Вона робить Українську державу – Українською державою. Рятує від статусу колонії. Чи землі у складі якоїсь там імперії.
• 2. Вона робить націю нацією. Нації говорять спільною мовою. Якою мовою говориш, туди й належиш.
• 3. Вона окреслює наші пріоритети, цінності, цілі й кордони. Бо мова – це не лише речення зі слів. Це величезний пласт культури, який стає частиною нас, коли ми стаємо частиною мови.
• 4. Вона змушує з нами рахуватися. На міжнародному рівні зокрема. Бо держава, яка, поважаючи інші мови, понад усе цінує свою, – потужний політичний гравець. Мова – це кордони держави. Держава, яка береже свою мову, не поступиться своїми кордонами.
• 5. Вона не лише важливий політичний, але й економічний важіль. Пісні, книжки, блогерство – це лише вершина монетизації мови. Мова обслуговує суспільство, а суспільство – це гроші. Яка мова панує в суспільстві, та й отримує прибутки.
• 6. Мова робить нас унікальними. Бо такої, як наша мова, іншої мови немає.
• Вона не краща й не гірша за інші.
• Вона єдина.
• І коли ми боронимо мову, ми відстоюємо і її, і свою неповторність.
• 7. У кожної людини є рідна мова. Її називають материнською. Або батьківською.
• Рідна мова України – українська.
• Так склалося на наших землях історично.
• Вона тут народилася. Сформувалася. Століття за століттями розвивалася й набиралася сил.
• І цю історичну закономірність треба берегти.
• Усіма силами.
• Бо без мови ми – ніхто.
• Тому не варто нікому дозволяти перетворювати на нас на нікого.
• Тим паче не варто дозволяти це робити ворогу.
• Коли ми боронимо свою мову, ми боронимо передовсім самих себе.

Про тих, завдяки кому ми святкуємо 9 листопада День української писемності й мови

А спеціально до свята мови Аліна Акуленко провела велику роботу з дослідження внесків патріотів-мовознавців в утвердження мови. Ось її висновки, які будуть цікаві кожному, кому питання мови, як мінімум, – небайдуже:

“Для того, щоб ми у ХХІ столітті могли писати про українську писемність, чимало людей в попередні століття доклало сил, здоров’я і подеколи грошей до того, щоб ми могли навчитися писати українською взагалі.

Згадаймо тих, хто так або інакше долучився до зародження, розвитку й становлення української писемності і мови. Не всі з них були філологами у класичному значенні цього слова, і багато хто з них не був науковцем. Але вони робили, що могли. Тому 9 листопада – їхнє свято. 

1. Один із перших відомих літературних редакторів і коректорів. Редагував лаврські видання.

Для роботи потребував словників і граматик, а їх – не було. Тож вирішив не нарікати на темряву, а запалити свічку: 1596 року у тогочасному Вільнюсі вийшов його “Лескис” – перший друкований словник для шкільного навчання! 

Зизаній Тустановський (насправді звався Кукіль), жив у 16 столітті. 

2. Улан і лексикограф в одній особі. По закінченні Ніжинської гімназії вищих наук служив у

Бєлгородському уланівському полку. А тоді вийшов у відставку й уклав у 1855 році “Словар малоруського нарєчія”. 

Уклав, щоправда, лише до літери “З”. Утім, було в ньому аж 6000 слів (для порівняння, у “Енеїді” приблизно 7000 слів). 

Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817—1875).

3. Кадет і лінгвіст за сумісництвом. Випускник Шляхетного сухопутного кадетського корпусу у Петербурзі. Капітан у відставці. На дозвіллі писав наукові розвідки про українську мову, а 1843 року уклав “Граматику південно-руської мови”. Рукопис, щоправда, загубився, але то таке. 

Павло Білецький-Носенко (1774—1856).

4. Автор ПЕРШОЇ в українському мовознавстві друкованої граматики живої української мови — «Граматика малоросійського нарєчія» (1818). Сіль у тому, що мова, яка має повноцінну друковану граматику, більше не може вважатися місцевим діалектом або говіркою, хто б про це що не казав. Тому після друку його “Граматики” мовний світ перестав бути таким, як був раніше. 

Олексій Павловський (1773— ? 1882). 

5. Уславився як основоположник Казанської лінгвістичної школи і редактор “Тлумачного словника” Даля, але нам цікавий іншим. Стверджував, що у україснська мова – окрема східнослов’янська мова ( і це в часи, коли усі називали її “нарєчієм”!), а також послідовно відстоював право українського нарду на розвиток української мови. 

Іван Будуен де Куртене (1845—1929).

6. Вивчав діалекти і намагався розробити правопис. “Чи можливе тепер у нас уодностайненє літературної мови й правопису?” міркував у статті 1911 року. Століття минуло, а відповіді на це запитання ми й досі не маємо. 

Володимир Гнатюк (1871—1926).

7. Про нього знають, як про народного вчителя, автора шкільних підручників і упорядника «Словаря української мови». Унікальність «Словаря» в тому, що він не застарів і досі (особливо, якщо ви любите фразеологізми). А ось, щоб укласти цей словник, розробив найдосконалішу на початок ХХ століття систему правопису – “грінчевичівку”, один з найпопулярніших і найуживаніших тогочасних правописів.

Борис Грінченко (1863—1910).

8. Автор першого українського словника іншомовних слів «Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів». Словарик побачив світ у 1900 році. Але й через 120 років його назва актуальна, як ніколи. 

Василь Доманицький (1877—1910). 

9. Викладав українську на класичні мови в гімназіях Перемишля й Станіслава. У серця філологів, зокрема перекладачів, вписав своє ім’я як автор першого двомовного перекладного словника. Це був двотомний “Малорусько-німецький словар” (1886). 

Використаний у словнику правопис, “желехівка”, тривалий час використовуся у західноукраїнських школах як обов’язковий. 

Євген Желехівський (1844-1885)

10. Бог, апостол, зірка, корифей українського мовознавства як такого. Досліджував історію української мови, літературу й фольклор. Перелік його праць – безкінечно довгий. Саме він першим звернув увагу на те, що Котляревський своєю “Енеїдою” “перезавантажив” староукраїнську мову, і зрозумів, що почалося формування української нації. 

Павло Житецький (1836-1911).

11. Чим він лише не займався. Спочатку вчителював у Ніжинський, а згодом Немирівській гімназії. З 1855 служив чиновником у Петербурзі. Дружив з Тарасом Шевченком. 

Але більше відомий упорядкованою 1864 року збіркою “Українські приказки, прислів’я і таке інше”. У ній – 14183 приказки і прислів’я, і 505 загадок на додачу. Оскільки збірку перевидали 1986 року у США, а 1993 – у Києві, багато хто переконаний, що він – наш сучасник. 

М.Номис (він же Матвій Симонов), 1823-1900.

12. Одним реченням і не скажеш про нього. Хоча… 

Перший психолінгвіст!

Або ж основоположник психологічного напрямку у слов’янському мовознавстві. Вважав, що мову треба вивчати у тісному зв’язку з історією народу. 

Писав про те, як у мові відбивається еволюція людської думки. І про те, що мова творить націю. Не терпів поняття “денаціоналізація”. 

І доводив, що всі мови мають невичерпні можливості для розвитку.

Олександр Потебня (1835-1891).

З Днем української писемності і мови усіх, хто цінує і святкує! 

Знання мови змінює кожного з нас.

І кожен з нас змінює мову”,  – підсумовує Аліна Акуленко.

Українська мова в соцмережах 

Українською мовою у соцмережах користуються критично мало: менше, ніж удома чи на роботі, – повідомляє Центр контент-аналізу. 

“Українські сегменти російських соцмереж – найбільш русифіковані, але і на YOUTUBE так само критично мало українського контенту.  FACEBOOK залишається найбільш українізованою мережею, якщо не рахувати TIKTOK, дані щодо якого найменш точні через малу кількість постів”, –  говориться в дослідженні Центру контент-аналізу.   

Вбачаю свою місію в тому, щоб утверджувати рідну мову

Лілія Цвіт, власниця ютуб-каналу, український кулінарний блогер, у питанні просування українського контенту в інтернеті має власну позицію: позицію українки. “Ой… на мою думку, мікроскопічними кроками, але все ж таки вперед! На жаль, є момент розколу “ваших” і “наших”. Тобто, є певна кількість населення, яка впевнено розвивається і розвиває українську. Які вбачають тут переспективи, патріотизм, логіку і твердо стоять на своєму. А є ті, хто ніколи цього не робитиме, тільки під примусом може…І таких дуже багато. Загалом, ситуація поки що не дуже втішна, так я відчуваю у своїй сфері”.

“Найбільше в моїй сфері мене обурюють фрази про те, що краще б писали російською, а не суржиком, діалектом, чи неграмотною. Я, навпаки, думаю, що краще хай уже людина пише, як вміє, але українською!, – продовжує Лілія Цвіт, ведуча великої українськомовної спільноті в мережі. – Вчитися і покращувати свої знання мови треба обов’язково! І спілкування – це якраз той процес. Тому, краще спілкуватися не ідеальною українською, ніж російською…тТеж не факт, що ідеально.

Так, бо це мені близько, це я і я розмовляю українською. Не можу і не хочу підлаштовуватися. Вбачаю десь свою місію в тому, щоб просувати і розповсюджувати свою рідну мову. Показувати, які ми , українки, є насправді. Достойні, працьовиті, цікаві і талановиті. Це я маю на увазі не тільки себе, а тисячі тих жінок, які є в моїй спільноті і шедеврами яких я щиро захоплююся”.

Українське слово – цеглинка в фундамент держави

Галина Голубович, голова БФ Івана Омелянюка “Майбутня Волинь-Україна”, волонтерка: “Головне: щомиті стояти в обороні рідної мови, пам”ятати, що кожне слово українською – це цеглинка у фундаменті держави.Берегти свою мову, як скарб, дбаючи про її чистоту, бо мова – це душа народу. Сумно згадувати, але коли в 70-ті роки у фойє кінотеатру Довженка у Києві поруч почула поруч розмову добірною українською мовою, то подумалось, що то хтось з діаспори розмовляє. Настільки суспільство було русифіковане.Зараз вважаю ситуація значно краща , але свою мову потрібно утверджувати принципово, дотримуватись її чистоти, скрізь і послідовно”. Шануймо свою мову! Абетка,що починається з Ангела,а закінчується Янголом – найкраща і благословенна!”, – підсумовує Галина Голубович. 

Чи закостеніла підміна понять?

Валентина Самченко, заступник головного редактора газети “Україна молода”: “Учора одна мешканка

Дніпра дуже дивувалися, побачивши фото,  чому я в Римі з дітьми ходила у вишиванках; за її сприйняттям, в сільському одязі – “россияне в косоворотках там не ходят” (це цитата).

І з отим “сільська”, а не українська вишиванка і мова я тільки упродовж тижня зустрілася  віртуально у Харкові й Дніпрі. 

Підміна сприйняття українського як сільського – це цілеспрямована російсько-більшовицька маніпуляція з 1922 року. 

Тому не дивно, що за 29 років Незалежності України (коли залишається дуже проросійським найдоступніший телевізійний   простір) у дуже зросійщених  українських  містах (бо і дисертації уже з 1970-их можна було захищати лише російською, і 15 процентів надбавки платили за викладання російської тощо) донині часто люди не зуміли розібратися, що правда, а що російська пропаганда.

І таким зазомбованим співвітчизникам не зрозуміло, як з власного бажання можна із задоволенням одягати вишиванку, а не тому що “пастроілі на   парад”. 

Так і з  Радіодиктантом національної єдності – от ніхто не змушує, а його пишуть тисячі людей.

Перший відбувся 2000 року до Дня Кирила й Мефодія та з нагоди дати перепоховання Тараса Шевченка.

З того часу кількість учасників заходу постійно зростає, а географія – шириться. Листи з готовим текстом надсилають слухачі різного віку з усіх областей України та з-за кордону”.

Виховання “для рабів”

Леся Кравецька, блогерка: “Я думаю, що це не так страх меншовартісності ( що ж подумають, коли я заговорю до них своєю рідною українською), а, а саме вкорінена рабська меншовартісність себе як представника українського народу. Росіянам, полякам, німцям, італійцям – усім з дитинства говорять яка їхня країна, мова, культура, страви, пісні, учені, поети, художники найкрутіші у світі. А ми постійно були під кимось сильним: під австріяками, поляками, совєтами( читай росіянами), які безупину впарювали нам із народження: ваша мова смішна і відстала, ваших страв не існує, і взагалі вас вигадав сто років тому австрійський генштаб. І ми ще дрбрі десятиліття будемо пожинати вплив цього виховання ” для рабів”. Нам насадили меншовартісніть і в певний момент багатьом навіть стало зручно з нею жити.

Гідність і характер не проявляються, а домінує психологія постійного примирення, бо знову ж таки саме тому, що ми постійно були під репресіями сильних. Хто посмів підняти найменший голос проти перетворення нас на рабів, той був фізично знищений. Маємо за останнє століття у нас: революція 1917 року – розстріляли купу священників, вчених, офіцерів, ” куркулів”, ” владєльцев заводов, фабрік, пароходов”.Далі піднялось проти колективізації українське село 1932-33 роки ( пройшло лише 12 років після революції, лише попідростале наступне покоління) – маєте знищення мільйонів свідомих селян, носіїв культури, традицій і на їхнє місце заселення людей з “російської глубінкі”. 1941-45 ( пройшло 8 років від голодомору, підросло наступне покоління) – Україна знову втратила мільйони найкращих, в тому числі багато загинули від фашистів під час окупації. 1945 рік – знову репресії для нас, бо територія з населенням була під німецькою окупацією 1946 – другий голодомор, вже менший. І далі репресії, репресії, репресії. На усьому тому тлі постійні протягом десятиліть виселення в Сибір найкращих господарів, вчителів, священників, вчених .

Розстрільні ” тройки”, які розстрілювали людей за три дні від попадання у тюрму за найменшим доносом чи підозрою. Коли наступали німці, у нас в місті енкаведисти за три ночі розстріляли усіх, кого тримали у тюрмі за політичними мотивами ( а це сотні невинних людей, найсвідоміших і найактивніших, які не хотіли мовчати). Усі ці люди були вбиті, заморені голодом, закатовані і замордовані. Вони не змогли дати потомство. У них не було дітей. Живими змогли залишитись за це століття лише ті, хто тихо сидів, мовчав, не висовувався і погоджувався з усім, що йому нав’язував окупант. Інакше видити шансів не було. Вони змогли народити дітей, але дітям з молоком передали: виживеш лише тоді, коли будеш мовчати і погоджуватись.

Ось звідки у більшості ця психологія примирення там, де потрібно проявити гідність”, – каже Леся Кравецька. 

 Людмила Дивинська: “Є ще кілька причин вживання російської мови, не озвучені наразі ніде, але вони не такі вже й жахливі  1. причина попрактикуватись -зараз сільські не бояться, що про них подумають, гордяться тим, що з села, але вчивши 10 років в школі російську і не маючи як нею покористуватись. залюбки “перевіряють”себе на засвоєння оної у спілкуванні з містянами (ну, це якби ви приїхали в Британію і хотіли би спробувати свою англійську).

2 причина: молодь хоче чимось відокремити себе від старших або усамостійнити від “політики партії”  і російською мовою їй найпростіше це зробити і 3. причина – найкраща – не вважати, що рос.мова належить тільки росіянам як штучноствореному нороду, а вважати рос.мову як одну з мов загального міжнародного користування по типу есперанто.

Ще що я би радила, якщо звертаються російською, то не просити переходити на українську (бо це так принизливо виступати в ролі прохача), а ставити на місце словами: “вибачте, але я не розумію мови цієї національної меншини”, тобто нагадувати, що якщо ти російськомовний, то ти нацменшина”.

Людмила Чечель, журналістка: “Вона як група крові – пульсує в нашому організмі. Як думка в наших мізках. До речі, якою мовою думаємо, такою й говоримо. Це, як рідна Матір, яку хочеться обійняти, до якої хочеться пригорнутися…. рідна мова – це моє я. Я – українка. Радіодиктант писатиму, щоб перевірити й закріпити свої знання”.

Ірина Онишкевич, блогерка: “Я думаю, все буде добре! Головне, щоб кожен докладав зусилля від себе. Я, наприклад, родом з півдня України, де більшість населення говорить на мові суржика і російською. Тому українську мову вивчаю і зараз, багато читаю принципово – українською, вже близько десяти років – думаю українською канал озвучую українською, ба більш того, із своїми друзями з малої батьківщини, спілкуюся винятково – українською! І що дуууже приємно, вони також намагаються вживати українську мову, коли говорять зі мною. Деякі кажуть: “Поговори ще трішки, так гарна звучить твоя українська”.  А я кажу: «Вона – наша!, говорімо разом”.

Любов Сердунич, письменниця і просвітительниця: “Мовна проблема, звісно, є досі. Але ми, УКРАЇНЦІ, повинні твердо стояти на своїх позиціях і боронити мову, й боротися МОВОЮ (українською!), бо МОВА – ЦЕ ЗБРОЯ! Закликаю всіх проявити свою позицію на ділі, взявши участь у радіодиктанті 9 листопада о 9.00 годині! Участь у радіоконкурсі – це долучення до нової генерації українства, це прояв небайдужости і патріотизму, це ознака власної й національної гідності!”.

 

Мова кожної людини – це її вибір, її позиція. Ніхто не може поставити людину в позу раба через те, що далося їй з молоком матері і що далося їй землею. Так, це патетично, але це й справедливо. 

Справедливість у людині дає їй свободу і крила. У цьому й полягає головні місія мови. Зі святом! Українська мова – наші крила!