Тригодинний байопік Крістофера Нолана “Оппенгеймер” має всі шанси стати головною кіноподією 2023 року. Критики не шкодують компліментів на його адресу: “найбільш вражаючий фільм Нолана на сьогодні”, “сміливий, винахідливий, складний” та “повний нокаут”. Глядачі віддають належне не тільки роботі режисера, а й грі акторів. Сподіваємося, ви не пошкодуєте, якщо теж подивитеся “Оппенгеймера”.
А для того, щоб краще розуміти контекст та орієнтуватися у персонажах, почитайте цю статтю WAS.
ПОТРІБНА БОМБА!
“Одна бомба такого типу, перевезена човном та підірвана в порту, цілком може знищити весь порт разом із частиною навколишньої території”.
Це уривок з листа, який группа фізиків у 1939 році за підтримки Альберта Ейнштейна надіслала президенту США Франкліну Рузвельту. Йшлося про те, що німці розробляють зброю на основі урану, яка несе загрозу всьому людству. І що Америці варто працювати в цьому ж напрямку.
І хоча США в 1939-му ще не воювали, у Вашингтоні дослухалися до слів науковців та взялися за створення власної ядерної бомби. Ну а після Перл-Гарбору сумнівів у доречності таких робіт не лишилося. Проєкт із часом назвали “Мангеттенським”.
Університети США, Канади та Британії задіяли у проєкті своїх топових фізиків, хіміків та математиків. Керівником у 1942-му призначили бригадного генерала Леслі Гровза (у фільмі Нолана його зіграв Метт Деймон).
Але військовому було важко знаходити спільну мову з науковцями, який він якось назвав ідіотами. Був потрібен ще один очільник Мангеттенського проєкту — вчений, і вчений видатний. Гровз мав свою кандидатуру та наполягав на ній, хоча багатьох такий вибір дивував. Того вченого звали Джуліус Роберт Оппенгеймер.
Головна роль у стрічці дісталася ірландцю Кілліану Мерфі, якого знають переважно завдяки “Гострим картузам”.
РОК-ЗІРКА ВІД НАУКИ
Фізик-теоретик, професор Оппенгеймер на той момент був молодою (38 років) зіркою світу науки. З ним листувалися провідні дослідники планети, а найкращі американські університети змагалися за його час. Він викладав одразу в трьох, але в якості основного обрав Каліфорнійський Університет в Берклі. Студенти від Оппенгеймера були в захваті: їм пасували ліберальні погляди, репутація інтелектуала-бунтаря, почуття гумору та закоханість професора в науку.
А от серед колег Оппенгеймер, а точніше, його спосіб життя, багатьох дратував. Мовляв, не личить професору ходити на студентські вечірки, захоплюватися індійським містицизмом (він, до речі, навіть вивчив санскрит) та залицятися до одружених жінок. Або й до чоловіків — такі плітки циркулювали навколо вченого аж до його одруження в 1940-му.
Стосунки з Кетрін, уродженою Пуенінг, в Оппенгеймера почалися, коли вона була заміжньою. Жінка завагітніла від вченого, розлучилася з чоловіком, і вже наступного дня стала Місіс Оппенгеймер.
Кітті, як її називали друзі, мала алкогольну залежність, погано готувала та любила розповідати вигадку, ніби її мати — далека родичка англійської королеви Вікторії. Вона кохала Оппенгеймера та лишалася з ним до останніх днів — навіть попри його подружню зраду, про яку ми розкажемо далі. У новому блокбастері Кітті грає Емілі Блант.
Ну й ще трохи деталей портрету нашого героя. Затятий курець. Може забувати поїсти під час роздумів. Регулярно поринає у депресію. А якось давно у розпачі через розчарування у теоретичній фізиці почав душити свого друга.
Були в університетських колах ті, для кого мало значення єврейське походження вченого — вони не пропускали нагоду його цим підколоти. Батько фізика свого часу переїхав до Штатів з Німеччини — як і батьки матері. Родина Оппенгеймерів, яка жила в Нью-Йорку, мала неабиякі статки та колекцію картин, серед яких оригінали ван Гога та Пікассо.
ПРОПОЗИЦІЯ, ВІД ЯКОЇ НЕМОЖЛИВО ВІДМОВИТИСЯ
Перші зустрічі з людьми, що вже були залучені до роботи над бомбою, зацікавили Оппенгеймера, він поступово занурювався в тему. І врешті решт прйиняв пропозицію це все очолити — тобто стати науковим керівником.
ФБР вже тоді не надто подобався кандидат — занадто епатажний, з такими завжди якісь проблеми. Та й був на нього компромат, про який трохи пізніше. До того ж серед колег і чиновників побутувала думка, що на таку посаду варто брати нобелівського лауреата — а Оппенгеймер ним не був. Але Гровз наполіг на своєму виборі. Серед особливих якостей професора генерал відзначав його надзвичайну абмітність. Створити атомну бомбу — яка мета може бути амбітнішою?
Однак для Оппенгеймера це не було виключно науковою справою. Він сам щиро хотів, щоб нацисти програли — його зокрема вразили жахливі розповіді колег, що втекли від Гітлера.
Місто науки посеред пустелі
Під час однієї з розмов із Гровзом Оппенгеймер наголосив: нічого не вийде, якщо вони не збудують з нуля лабораторію. Навіть не просто лабораторію, а мозковий центр, де всі будуть експериментувати як заманеться, і постійно контактувати між собою. Це все має бути подалі від людських очей.
Сам вчений знав чудове місце — околиці Лос-Аламосу, маленького віддаленого поселення в Нью-Мексико. Він любив цю глушину — поруч знаходилося сімейне ранчо Оппенгеймерів. Це була оптимальна локація, щоб влаштувати вибух небачених донині масштабів. Тут швидко виросла лабораторія під кодовою назвою “Проєкт Y” та ціле містечко для вчених та родин.
Параллельно Оппенгеймер гасав країною, особисто запрошуючи вчених, яких вважав перспективними. Спочатку він думав, що вистачить 50 вчених та стільки ж персоналу, але станом на кінець 1943-го населення місцечка становило вже 3 з половиною тисячі.
Наш герой був відповідальний за все — побут, зарплатня, просування по службі. Він особисто наполягав на тому, щоб у кожному будинку був балкон та камін.
Була одна проблема: уряд, ФБР та особливо військові весь час втручалися в роботу вчених, а ліберал Оппенгеймер їх відганяв, захищаючи своїх підлеглих. Особливо лютував той самий Гровз, який взагалі хотів впровадити в лабораторії військовий статут. Але професор здавався генералу настільки цінною фігурою, що він був змушений відступити.
Це не могло не викликати підозр. Самого Оппенгеймера прослуховували, рилися в його минулому та опитували знайомих. Згаданий раніше компромат ФБР полягав у тому, що його брат, дружина та колишня партнерка були членами компартії США. А сам вчений висловлював симпатії до комуністів. Хоча на той час це не було чимось аж таким страшним.
“Я СТАВ СМЕРТЮ”
Повна наукова свобода, величезне фінансування, підтримка уряду та особиста роль Оппенгеймера допомогли створити найефективніший науковий центр з фізики. Але тільки Лос-Аламосом все не обмежувалося — на проєкт працювали лабораторії та підприємства по всій країні. На початку 1945 року були готові дві перші ядерні бомби — залишилося тільки випробувати їх у польових умовах. Теоретично вчені розуміли, що мало статися, але на практиці ніхто ніколи ще не використовував вибухівку таких масштабів. Розділений атом міг легко вийти з-під контролю. Тому Роберту довелося балансувати між урядом, який вимагав результатів якнайшвидше, та здоровим глуздом, який вимагав дочекатися безхмарної безвітряної погоди і стовідсоткової гарантії, що поруч немає ані душі.
Цей день настав 16 липня 1945 року. Вибух, що був “яскравіший за тисячу сонць”, було видно з чотирьох штатів. Цивільні пілоти у регіоні певний час не могли орієнтуватися і зверталися до військових по радіозв’язку для навігації. Ядерний вибух із грибоподібною хмарою заввишки 12 кілометрів став найбільшим досягненням Джуліуса Роберта Оппенгеймера.
“Тепер я став Смертю, руйнівником світів”. Ці слова Крішни з Бгаґавад-Ґіти вчений згадав у перші хвилини після вибуху.
Основна частина проєкту завершилася, США отримали дві ядерні бомби — “Малюк” та “Товстун”. Менш ніж за місяць вони принесуть смерть та руїну на два японських міста — Хірошіму та Наґасакі.
Кілька днів у Лос-Аламосі тривала вечірка. Робота була позаду — вчені святкували та насолоджувалися життям. Після бомбардування Хірошіми 6 серпня Оппенгеймер та інші почали святкувати ще дужче, адже тепер весь світ дізнався, що вони змогли створити. І Роберт не приховував своєї радості. Він навіть трохи нарікав, що Сполучені Штати не встигли зробити те ж саме з Німеччиною. Але коли 9 серпня друга бомба полетіла на Наґасакі, то вчені почали питати самі себе — а чи варто було це робити? Може, для демонстрації сили та схиляння Японії до капітуляції було достатньо скинути бомбу не на місто, а десь подалі? Сам Оппенгеймер пізніше відповідав у інтерв’ю, що не знає, але підкреслив: “альтернативою було б морське вторгнення, яке було б надзвичайно кривавим.”
НА ЛАВРАХ, АЛЕ…
Війна закінчилася, для Оппенгеймера почалася його особиста золота доба. Він покинув Лос-Аламос, якийсь час викладав, а потім очолив Інститут перспективних досліджень та Комісію з атомної енергії США. Оппенгеймер — не просто стар, а суперстар, людина з обкладинок Time та Life, яка збирає переповнені аудиторії.
Гострий язик та зверхня поведінка вченого викликали невдоволення багатьох — зокрема нового президента Гаррі Трумена (на екрані його втілив Ґері Олдмен). 25 жовтня 1945 року вони зустрілися в овальному кабінеті. Оппенгеймер сказав Трумену, що він “відчуває кров на своїх руках”, на що той відповів — “Вона на моїх руках, не переймайтеся за це”. Одразу після зустрічі президент заявив помічникові: “Я більше ніколи не хочу бачити цього сучого сина у своєму офісі”, а також назвав Роберта “плаксивим вченим”.
Так, тепер батько атомної бомби став прибічником ідеї ядерного стримування. Він закликав зупинитися на тому, що є. Але Трумен та уряд вважали інакше — якщо не створити ще потужнішу зброю, її створить Радянський Союз. Попереду була розробка термоядерної бомби — але вже без Оппенгеймера.
Тим часом ФБР продовжує стежити за вченим та вивчати його зв’язки з комуністами. Це під час війни на це можна було закрити очі, а тепер СРСР — ворог. На комуністів невдовзі почнеться справжнє полювання. Спецслужби ловили і реальних радянських шпигунів, зокрема серед учасників атомних проєктів. На початку 1946го у ФБР побоювалися, що Оппенгеймер втече в СРСР — і, звісно, поділиться американськими секретами.
Врешті решт у 1952-му вчений пішов з посади голови Комісії з атомної енергії, заявивши, що вже “ситий по горло Вашингтоном”. Але лишився працювати суто як науковець.
“…Є РАДЯНСЬКИМ ШПИГУНОМ”
Майже повною протилежністю Оппенгеймера був його наступник на посаді, колишній бізнесмен Льюїс Штраусс.
Якщо першого призначили як блискучого фахівця, то другого — насамперед за лояльність, яка в роки боротьби з “червоною загрозою” стала вирішальним фактором кадрової політики.
Оппенгеймер набрид владі своїми сумнівами та рефлексіями, а от Штраусса можна назвати типовим яструбом Холодної війни, який без вагань запустив би куди завгодно хоч ядерну, хоч термоядерну бомбу. До речі, Штраусс теж був євреєм, при чому дуже релігійним — на відміну від Оппенгеймера, який до синагоги не ходив. Схоже, Штраусс особисто терпіти не міг свого попередника. Ми не просто так зупинилися на його постаті — Штраусс зіграє важливу роль у тому, що сталося далі. Є він і у фільмі — у виконнанні Роберта Дауні-молодшого.
“Радше за все Джуліус Роберт Оппенгеймер є радянським шпигуном”. Приватну записку з цими словами один з юристів уряду США написав президенту Двайту Ейзенхауеру. Згодом, 3 грудня 1953-го, президент дає секретний наказ: не підпускати Оппенгеймера до будь-яких державних таємниць.
Штраус, його керівник, запропонував здатися без бою — тихо розірвати контракт з Комісією та здати перепустку. Інакше буде зовсім інша розмова.
“Якщо я так зроблю, то фактично погоджусь із думкою, ніби я недостойний працювати на цей уряд, коли вже прослужив йому дванадцять років. Цього я зробити не можу”, — відповів вчений.
СПРАВА ОППЕНГЕЙМЕРА
У Комісії вирішили, що настав час для іншої розмови. А саме для слухань щодо відкликання доступу Оппенгеймера до справ Комісії. Пізніше слухання, які почалися у квітні 1954-го, назвуть “справою Оппенгеймера”.
Слухання були схожі на суд. Справа набула розголосу і розколола вчених. Альберт Ейнштейн та інші заявляли, що це політичне переслідування. А для Штрауса це було особистою розправою над Оппенгеймером, можливістю відігратися за старі образи.
Допитували як самого вченого, так і колишніх колег. Він сам запевняв, що симпатизував комуністам у 1936-37-му, але потім інтерес зник. Під час слухать із шафи витягнули чимало скелетів. Наприклад, роман із Джин Тетлок — коханкою Оппенгеймера та затятою комуністкою, яка наклала на себе руки в 1944-му. Вчений визнав, що зраджував із нею дружині, користуючись службовим становищем. Тетлок грає британська акторка Флоренс П’ю.
Наступного місяця, у травні, Комісія оголосила вердикт. Двома голосами проти одного вона вирішила, що Оппенгеймера остаточно позбавляють допуску до справ. Причина — “серйозно нехтував вимогами системи безпеки”. Також у вердикті нагадали, що він був проти розробок нової зброї, яка була “важливим елементом ключових інтересів держави”. Тобто доказів роботи дослідника на місцевих комуністів або СРСР не знайшли. Справу закрили.
З одного боку, Оппенгеймера масово підтримувала наукова спільнота, його кликали читати лекції в Європу та Японію. З іншого — його репутація в США була зіпсована, у рідній країні він рідко з’являвся на публіці.
Трумен у 45-му сказав, що не хоче бачити Оппенгеймера в Білому Домі. Але 18 років потому президент Ліндон Джонсон покликав фізика до себе в офіс — щоб особисто вручити Премію Енріко Фермі. Це можна вважати свого роду амністією з боку американської влади. “Мені здається, що вручення цієї нагороди потребувало від вас певної мужності та благородства”, — сказав наш герой під час церемонії.
18 лютого 1967 року Роберт Оппенгеймер помер від раку гортані. Тіло кремували, а попіл розвіяли над морем біля Віргінських островів, де він мав будинок і проводив багато часу в останні роки життя.
Лише у 2022-му американська влада визнала, що процес Оппенгеймера був несправедливим, і офіційно скасувала рішення про позбавлення його доступу.
Ліричний образ Оппенгеймера як “американського Прометея” виник ще за його життя, від чого сам Роберт був не в захваті. Якоюсь мірою образ відповідає дійсності — вчений приніс людям дар, який одночасно став і благословенням, і прокляттям для всього людства. Щирий пацифіст створив настільки руйнівну зброю не для того, щоб знищити планету, а для того, щоб зупинити жорстоку та варварську війну. З точки зору Оппенгеймера він зробив те, що мусив.
