На початку XX століття Климентина Авдикович-Глинська заснувала у Перемишлі невеличку цукерню, а потім перенесла свою справу до Львова. Втім, її шоколадну фабрику конфіскували більшовики і врешті вона стала частиною відомого підприємства Світоч.
Джерело: НВ.
“В Америці, думала я, люди не від одного мішка цукру, але від вуличної розпродажі сірників починали, — писала у спогадах українська бізнесвумен Климентина Авдикович-Глинська. — Пощастить якось і мені. Так думала я, але не про розбагатіння мріяла. Запевнити дітям і собі прожиток, це була моя головна ідея, ідея безпомічної жінки, що їй самій одній довелося тепер пробиватися крізь життя”.
Не жага до мільйонів, а відчай і страх перед майбутнім керував нею, 34-річною донькою священника, коли по смерті чоловіка, Авдикович-Глинська залишилась сама з двома дітьми на руках. Великих статків чоловік не залишив, і постало питання — за що тепер жити, як навчати дітей і ставити їх на ноги?
У дівоцтві Січинська, вона вийшла заміж за професора гімназії Ореста Авдиковича у 18 років, у них народились син і донька. Вона ніколи не переймалась заробітками, адже чоловік непогано забезпечував сім’ю, родина безбідно жила у Відні. Але 1918 року він важко захворів на запалення спинного мозку і, попри зусилля медиків, помер.
Молода жінка переїхала з дітьми до дешевшого для проживання міста Перемишль. Тут вона спробувала викладати у школі та на жіночих курсах, проте заробітки виявились нестабільними й мізерними — більшість викладацького складу становили чоловіки, а жінкам на той час платили менше, й брали їх на роботу з меншою охотою.
Авдикович продавали за безцінь одяг та книжки чоловіка, проте грошей на проживання катастрофічно бракувало. Вона ніяк не могла добитись пенсії вдови — повоєнна Польща була у злиднях, чиновники робили усе можливе, щоб створювати перепони людям для будь-яких соціальних виплат.
І тоді молода жінка замислилась: а що я вмію робити найкраще? Відповідь, яку вона дала сама собі, її спочатку розвеселила — варити різні помадки за віденським рецептом. Її навчив цій справі кондитер у санаторії, де лікували чоловіка.
Не довго вагаючись, вона продала знайомій кравчині свою швейну машинку Singer й купила на ці гроші мішок цукру. Зварила кілька видів помадки — вишневу, ванільну, помаранчеву, шоколадну, кавову — і, запакувавши їх у миски, понесла до місцевих кав’ярень. На диво, власники закладів розкупили всю її продукцію у перший день і замовили ще.
«Думки переміняли одна одну, — згадувала Авдикович-Глинська. — Стану незалежна, що більше — на хліб зароблю, а може й діло розвину. На маленькій залізній кухонці варила я цукор, утирала потім сироп на тарілці, красила, додавала смаків, прибирала зверху, накладала в коробки, тацки й сама розносила по буфетах і цукернях. Коли все порозпродувала, починала варити наново».
Солодке щастя
Австрійський рецепт припав до смаку місцевим жителям. У 1922 році Авдикович накопичила коштів і створила невелике підприємство у Перемишлі, яке спеціалізувалося на виробництві помадки.
Вона хотіла назвати свою маленьку кондитерську фабрику, де працювали 10 жінок, латинським словом Феліцітас, що у перекладі означає щастя. Пояснювала, що за роботою шукала більше душевного щастя, аніж матеріальних прибутків. Але хтось з друзів зауважив, що цю назву люди просто не запам’ятають, потрібно щось легше — і врешті зійшлися на назві Фортуна. Ця фабрика була одна з перших українських робітень у краю й стала успішною.
«Я підшукала посередника, одного цукорняного майстра, та умовилася з ним щодо розпродажу моїх виробів: самій виробляти й розносити було дещо заважко, — читаємо у спогадах підприємиці. — Посередник, жид, був спритний і знав своє діло. Часами приносив стільки замовлень, що я не встигала виробити на час відповідної кількості. Тоді мій Гіммель — так називався посередник — сидів над моїм карком та придивлявся роботі».
Щоб поширити продукцію, вдались до маркетингу, логіка якого була простою: українська фабрика, а отже українці будуть купувати. Перше оголошення містило таку назву: Перша українська фабрика цукорків і помадок Фортуна.
Спочатку Гіммель запропонував господині купити машину для виробництва солодощів. А далі постало питання про розширення виробництва.
«Треба було роздобувати гроші на сирівець, на платню дівчатам, на бляшанки й скрині тощо, — пише Авдикович — Треба було наново самій дбати про збут виробів, бо Гіммель став тепер за майстра. Місця було також не багато: в трьох кімнатах містилися робітня, магазин і паківня. Що не влазило до стаєнок, складали ми під стінами дому, на подвір’ї».
Вона проїхалась з промоцією своєї продукції різними містами й врешті вирішила перенести свою успішну цукеркову фабрику до Львова — тут під час рекламної поїздки її зустріли дуже тепло.
Родина Климентину не підтримувала. Якось, перебуваючи у гостях у сестри, вона почула, як хтось з родичів говорив про її бізнес і намір переїхати до Львова: «Зробіть щось з нею. Вона зле скінчить. Книжки, одяги випродувала на хліб, а тепер фабрику закладає. Та й та горячка і завзяття в очах…»
Попри те, Авдикович ризикнула. Новим домом для Фортуни став зруйнований війною будинок Союзу збуту худоби на вулиці Павлинів. Там вона застала повибивані вікна й двері, купи будівельного сміття, засмічені паперами та соломою підлогу й подірявлені дахи та стіни. Війна жорстко пройшлась по цьому району. Також жінка взяла в оренду приміщення під крамницю в будинку товариства Просвіта на вулиці Руській
«В місячну ніч важкий експедиційний віз тащив моє добро з залізничного двірця на вулицю Павлінів, — згадувала жінка момент переїзду з Перемишля до Львова. — Раптом серед Личаківської вулиці станули коні та ні руш вперед. Невже ж розумні звірята прочували лихо та мимохіть задержалися? — майнуло тоді в голові».
Випробування, успіх і фіаско
Можливо, це справді був знак долі, адже у Львові на Авдикович чекали серйозні випробування. Їй довелось відчути на собі усі ризики керування великою компанією — від боргів і кредитів до спроби рейдерського захоплення її бізнесу.
Союз збуту худоби спробував відібрати назад будівлю фабрики, як тільки підприємиця почала доводити її до ладу. Пояснили, що розривають оренду, хоча це й було незаконно. ЇЇ змусили виносити речі, але у справу втрутився митрополит Андрей Шептицький.
24 травня 1924 року вони уклали угоду про спільне підприємство Фортуна нова. Митрополит надав жінці позику та віддав в оренду власну нерухомість на вулиці Кордецького, 21−23−25. Вона інвестувала кошти в капітальний ремонт приміщення та закупівлю найновішого обладнання німецького виробництва.
1 листопада 1924 року Фортуна нова запрацювала як велике підприємство. Її потужність становила п’ять тонн продукції щодня. Шептицький інвестував у підприємство $46 тис.
Роль виконавчого директора обійняв Теофан Глинський, випускник шанованої Вищої школи зовнішньої торгівлі у Відні. У 1926 році вона вийшла за нього заміж. У 1935 році він придбав два малі транспортні літаки Junkers. Ними доставляли свіжі солодощі в усі кутки українських земель.
Компанія Фортуна Нова мала потенціал стати успішною, але виникла ще одна проблема: інженери не мали необхідного технічного досвіду, до того ж не були цілком чесними у своїх справах. У результаті інвестиції, зроблені в компанію, не принесли очікуваної прибутковості.
Ті дні підприємиця описувала так: «А то: тут позичила, там віддала, щоб за тиждень повторити це все в відворотному порядку. Вже й людям надоїдало моє докучування. Бувало так, що хтось нервовий випадав із рівноваги, бувало й так, що забували простягнути мені руку на прощання. Не жахалася я. Йшло не про мою дитину — фабрику, але про вдержання першої української фабрики цукорків.»
Вирішивши змінити ситуацію, митрополит Шептицький у 1925 році прийняв стратегічне рішення і призначив свого рідного брата Климентія куратором фабрики. І 12 жовтня 1928 року Климентій Шептицький перекрив борг компанії. Підприємство отримало нове життя.
У Львові любили продукцію Фортуни: смак цукерок був просто неперевершеним та нагадував віденські солодощі австрійських часів, а вишукане упакування викликало захват у дорослих і дітей.
«Це була вкрай чиста фабрика, — переказує подруга підприємиці Лідія Столяр-Лугова. — Климентина Авдикович-Глинська ретельно підбирала робочу силу для своєї фабрики, стежачи за тим, щоб усі або майже всі робітниці мали повну середню або вищу освіту (хоча частково це було пов’язано з масовим безробіттям). Вона виділила значні ресурси на рекламу, вийшовши за рамки звичайних оголошень у пресі, видавши календарі та організувавши презентації. Крім того, шість торгових агентів активно шукали нові ринки для її продукції»
Усе було на найвищому рівні. Обкладинки для буклетів і упакувань розробляли відомі художники того часу Святослав Гординський, Леопольд Левицький, слогани для реклами складав письменник та митець Микола Бутович, різьбяр Михайло Бумба зі Сколе майстрував дерев’яні скриньки для помадки.
Одним із найпопулярніших їхніх творінь став асортимент шоколадних цукерок Солодка історія України з портретами українських монархів та гетьманів. З’явилися фірмові магазини Фортуна Нова у Львові на вулиці Руській, Пекарській, Князя Льва Сапіги, а також у Стрию та Дрогобичі.
На вулиці Руській, 20 знаходився склад продукції. Далі підприємство розширилося, і продукція Фортуни Нова вже продавалась у різних містах Волині, Холмщини, Підляшшя. Авдикович-Глинська співпрацювала з багатьма іншими українськими бізнесменами, а також брала активну участь у благодійній діяльності.
На свято Миколая вона обдаровувала українських школярів безплатними подарунками. Підприємиця підтримувала феміністок і щедро фінансувала Союз українок, зокрема проведення Українського жіночого конгресу у Станиславовіу 1934 році.
Але все завершилось для Авдикович-Глинської у 1939 році, коли радянська влада прийшла до Львова і націоналізувала без компенсації її підприємство. У Фортуні-Нові на той час було 125 працівників, тут виробляли не лише шоколад, а й мармелад, морозиво, печиво.
Нові господарі перейменували підприємство на Львівську кондитерську фабрику № 3. Пізніше німецька окупаційна влада розглядала фабрику як трофей, але відступаючи поспіхом німці не встигли нічого звідти вивезти.
Перед другим вступом Червоної армії до Львова, у 1944 році, Авдикович-Глинська переїхала до Відня. Втративши справу свого життя, вона впала у сильну депресію.
«Давних сил я вже не відзискала ніколи, — писала вона. — Нервовий розстрій не випускав мене зі своїх обіймів. У Відні лічили мене психотерапією».
Після смерті другого чоловіка вона деякий час проживала в Зальцбурзі. А зрештою повернулася до столиці Австрії, де й померла 10 жовтня 1965 року у віці 82 років.
До слова, донька Климентини Авдикович, Стефанія, стала дружиною іспанського художника Фернандо Герассі, близького приятеля Пабло Пікассо. Вона також подружилася з феміністкою Сімоною де Бовуар та філософом, лауреатом Нобелівської премії Жаном-Полем Сартром. Зрештою Стефанія зрештою оселилася в США й присвятила свій час викладанню в університеті Філадельфії.
