Іван повернувся додому, як раптом, біля будинку побачив машину батьків дружини. – Ми до вас жити! – заявила таща. – Жити? – усміхнувся зять. – Ну тоді ви маєте дещо дізнатися! Чоловік вийшов з кімнати, і повернувся з папкою в руках. Жінка відкрила її і аж рота відкрила від побаченого…

Будівництво будинку йшло швидко. Молоді люди збиралися за півроку вже переїжджати з орендованої квартири до свого будинку. Будинок за власним проектом ще до весілля був вже накритий дахом. Залишалося внутрішнє оздоблення та вибір меблів. Так, вони ризикнули розпочати все до весілля.

Їхнє знайомство було дуже дивним. Обидва прийшли в магазин ритуальних послуг. Бабусі Вікторії та діда Івана не стало в один день, а прощанням з ними довелося займатися онукам.

Мати Вікторії не встигла приїхати, вона була у черговому відрядженні. Так як Віка останнім часом доглядала за бабусею, то і проводи в інший світ лягли на її плечі. Віка мало в цьому розуміла, але довелося розібратися у всьому. Іван же доглядав діда від якого відмовилися всі родичі, і навіть рідна дочка, мати Івана. Згадали про нього лише після того як його не стало, але дід давно написав дарчу на онука.

У молодих людей почалися стосунки. Виявилося, що у них багато спільного. Робота, пов’язана із будівництвом. Іван займався проектами та ландшафтом, а Віка – дизайном приміщень.

З перших днів вони жартували, що їм потрібно створити спільний проект, а можливо, і спільну фірму.

Вони вже знали, що хочуть. Відразу після вступу у спадок було продано обидві квартири і розпочалося будівництво. Батьки були шоковані. Ніхто із ними не порадився.

– Мамо, тебе постійно немає вдома, а ми вже дорослі. Мені майже тридцять років. – відповіла Вікторія.

Через два роки після того, як не стало їхньої бабусі та діда було скромне весілля. Батьки обурювалися, їм хотілося веселе весілля, з купою родичів яких було достатньо.

– А якщо ви розлучитеся? Як ділити будинок будете? Ви будували все до весілля.

– Ми не розлучимося.

Родичі Івана говорили майже те саме.

***

Усі цікавилися новосіллям. Коли?

– Ще немає меблів і ділянку треба підготувати.

– Треба всю нашу рідню запросити, – казала мама Вікторії. – Нехай заздрять.

– Треба всіх покликати, хай знають, яку хату звели на гроші діда. – казала мама Івана.

Новосілля проходило якось дивно. Родичів було не так багато як хотіли батьки, але кожен з батьків нахвалював тільки свою дитину. Саме його внесок у це будівництво був набагато більшим. Наприкінці свати посварилися одне з одним. Віка та Іван насилу їх примирили і відправили додому.

***

Через рік після новосілля у сім’ї народилися близнюки. Хлопчаки були напрочуд спокійні. Вікторія встигала все сама.

Після народження дітей батьки Віки намагалися заселитися до їхнього дому. Приїхали з речами та без попередження.

– Мамо, а ви чому стільки речей привезли?

– Так ми надовго, назавжди. Дім твій, а значить і наш. Приймай.

– Будинок не мій, а наш.

– Ось я й говорю, що наш.

– Наш це мій з Іваном, а не мій і ваш. Гаразд би ви приїхали з татом у гості, а навіщо ви привезли сім’ю мого брата? Чи він допомагає вам із переїздом?

– Ти чудово знаєш, що в нього немає житла. А квартира бабусі мала бути моєю. Ну, а після мене вам із братом навпіл. Тож ми маємо право.

– Бабуся написала заповіт лише на мене. Я з нею жила п’ять років, а останній рік мила, годувала, оплачувала доглядальницю. Ти ж прийшла одного разу. А мого брата взагалі не було поряд. Вашого тут нічого нема.

– Гаразд. У нас із батьком є квартира, але нехай брат живе з вами. Їх виставили з квартири, їм нема чим платити. А у вас місця багато, та й грошей теж.

– Не треба рахувати наші гроші. Це наш дім, моєї родини, тут ніхто не житиме. А син ваш нехай живе з вами, час вже працювати і його дружині.

– Вони самі з цим розберуться.

– Правильно. Тільки без нас. Речі можна навіть не вивантажувати. Сподіваюся, що більше не буде такого. Як ви взагалі могли здогадатися до такого.

– Ти ж будувала будинок для сім’ї, ми твоя сім’я. Я всій рідні це розповіла, а ти нас просто виставила.

– У вас є квартира.

– Ми її хотіли здавати, твоїм племінникам багато грошей треба.

– А, ось воно що. Ви хотіли всі жити тут і за наш рахунок, а допомагати сім’ї мого брата. Добре вигадала, мамо. А в нас ти спитала?

– А навіщо? Так ти швидше погодишся. Ми вже приїхали. Та й рідня вся знає. Ми розповіли, яка ти у нас хороша. Все робиш для сім’ї.

– Більше чути нічого не хочу.

– Ну і доньку ми виростили, не чекала.

В цей час приїхав Іван.

– Що тут відбувається? Що за сварки? – запитав він.

– Наша дочка місця нам пошкодувала.

– А ви у гості? А ми й не знали.

– Ні. Ми до вас жити!

– Всі? А у вас щось з квартирою сталося?

– Ну ось ще один. Цей взагалі не розумним прикидається.

– То ви до дочки? Жити?

– Так! – вже зраділа мама, що зять нарешті зрозумів її.

– Так це мій дім. І все тут моє.

– Як?

– Ось так! Дивіться документи. – Іван пішов до машини і дістав папку. – Тут один власник, це я. Все зроблено ще до весілля. Пам’ятаєте новосілля, як ви сварилися з моїми? Адже вони мали рацію. У гості можна, але на запрошення. Мені спокій сім’ї дорожчий.

Непрохані гості, опустивши голови поїхали.

***

– Я думала, ти не встигнеш. Натиск мами треба було витримати. Я не чекала сьогодні їх побачити. Думала просто несподівано у гості, а вони з речами.

– Головне тепер папки не переплутати. Червона для твоїх, синя для моїх. Не думав, що всі захочуть не лише у гості.

Майже місяць тому мама Івана зателефонувала і почала скаржитися на галасливе місто. З самого народження до п’ятдесяти років жила, а тут місто відразу стало галасливим і брудним. Її запросили у гості на вихідні. А вона заявила, що раз Іван їздить на роботу, то і її возитиме.

– Я залишаюся у вас жити. Все вирішено. Завтра збираю речі та переїжджаю. Кімнату мені на першому поверсі виділіть, а не цю будку в якій я спала. Тільки тут все доведеться змінити. Мені потрібне повноцінне ліжко та велика шафа в будинку сина. Батькові теж треба приїжджати кудись. І сніданок нормальний, а не просто каву.

Іван тоді довго сперечався з матір’ю, а рано-вранці поїхав один. Довелося їй добиратися автобусом, через що вона запізнилася на роботу.

Увечері вони вирішили, що Іванова мама не остання гостя. Жити одним чи з батьками? Вибір очевидний. Батьки мають житло, а будинок молоді люди будували самі і для себе.

Іван придумав зробити не справжні документи на будинок для показу батькам. І ось вони стали в нагоді. Родичі Віки поїхали. Тепер витримати ще один натиск матері Івана. Те, що він буде вони не сумнівалися. Мати збиралася свою квартиру залишити молодшому синові. Батько їздив у відрядження, а отже збирався жити із дружиною в Івана.

Для батьків Івана – будинок належить Вікторії. А для батьків Вікторії – будинок Івана.

Насправді у них все було в рівних частках.

А от батьки їх вважали інакше. Кожен бачив господарем будинку саме свою дитину.

Іван не став чекати на приїзд матері і сам поїхав до неї.

– Мамо, я не хотів говорити, але будинок належить моїй дружині. Ми так вирішили. Якщо не віриш, то є документи. Тож про твій переїзд не може бути й мови. Забудь про це.

– Ти профукав дідову квартиру? Ну ти точно не розумний. Чому мій батько тобі її віддав? Теж не розумний був. А зараз брат твій у неї спокійно переїхав би. Якщо ти такий розтяпа, то й у гості до вас не приїду.

– У гості, будь ласка. Ми будемо раді. Адже в тебе онуки. Але таких переїздів більше не треба. І родичів своїх до нас не відправляй. Ми працюємо, розважати нікого не будемо.

***

Сім’ї Івана та Вікторії після всього жилося спокійно. Батьки попереджали про свій приїзд і надовго не затримувалися, а інші родичі їх не турбували.

Колись, на початку стосунків, вони жартували, що їм потрібно створити спільну фірму. Все йде до цього.

Джерело: Дівочі посиденьки.

Новини від "То є Львів" в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/inlvivinua.