Будівництво будинку йшло швидко. Молоді люди збиралися за півроку вже переїжджати з орендованої квартири до свого будинку. Будинок за власним проектом ще до весілля був вже накритий дахом. Залишалося внутрішнє оздоблення та вибір меблів. Так, вони ризикнули розпочати все до весілля.
У молодих людей почалися стосунки. Виявилося, що у них багато спільного. Робота, пов’язана із будівництвом. Іван займався проектами та ландшафтом, а Віка – дизайном приміщень.
З перших днів вони жартували, що їм потрібно створити спільний проект, а можливо, і спільну фірму.
Вони вже знали, що хочуть. Відразу після вступу у спадок було продано обидві квартири і розпочалося будівництво. Батьки були шоковані. Ніхто із ними не порадився.
– Мамо, тебе постійно немає вдома, а ми вже дорослі. Мені майже тридцять років. – відповіла Вікторія.
Через два роки після того, як не стало їхньої бабусі та діда було скромне весілля. Батьки обурювалися, їм хотілося веселе весілля, з купою родичів яких було достатньо.
– А якщо ви розлучитеся? Як ділити будинок будете? Ви будували все до весілля.
– Ми не розлучимося.
Родичі Івана говорили майже те саме.
***
Усі цікавилися новосіллям. Коли?
– Ще немає меблів і ділянку треба підготувати.
– Треба всю нашу рідню запросити, – казала мама Вікторії. – Нехай заздрять.
– Треба всіх покликати, хай знають, яку хату звели на гроші діда. – казала мама Івана.
Новосілля проходило якось дивно. Родичів було не так багато як хотіли батьки, але кожен з батьків нахвалював тільки свою дитину. Саме його внесок у це будівництво був набагато більшим. Наприкінці свати посварилися одне з одним. Віка та Іван насилу їх примирили і відправили додому.
***
Через рік після новосілля у сім’ї народилися близнюки. Хлопчаки були напрочуд спокійні. Вікторія встигала все сама.
Після народження дітей батьки Віки намагалися заселитися до їхнього дому. Приїхали з речами та без попередження.
– Мамо, а ви чому стільки речей привезли?
– Так ми надовго, назавжди. Дім твій, а значить і наш. Приймай.
– Будинок не мій, а наш.
– Ось я й говорю, що наш.
– Наш це мій з Іваном, а не мій і ваш. Гаразд би ви приїхали з татом у гості, а навіщо ви привезли сім’ю мого брата? Чи він допомагає вам із переїздом?
– Ти чудово знаєш, що в нього немає житла. А квартира бабусі мала бути моєю. Ну, а після мене вам із братом навпіл. Тож ми маємо право.
– Бабуся написала заповіт лише на мене. Я з нею жила п’ять років, а останній рік мила, годувала, оплачувала доглядальницю. Ти ж прийшла одного разу. А мого брата взагалі не було поряд. Вашого тут нічого нема.
– Гаразд. У нас із батьком є квартира, але нехай брат живе з вами. Їх виставили з квартири, їм нема чим платити. А у вас місця багато, та й грошей теж.
– Не треба рахувати наші гроші. Це наш дім, моєї родини, тут ніхто не житиме. А син ваш нехай живе з вами, час вже працювати і його дружині.
– Вони самі з цим розберуться.
– Правильно. Тільки без нас. Речі можна навіть не вивантажувати. Сподіваюся, що більше не буде такого. Як ви взагалі могли здогадатися до такого.
– Ти ж будувала будинок для сім’ї, ми твоя сім’я. Я всій рідні це розповіла, а ти нас просто виставила.
– У вас є квартира.
– Ми її хотіли здавати, твоїм племінникам багато грошей треба.
– А, ось воно що. Ви хотіли всі жити тут і за наш рахунок, а допомагати сім’ї мого брата. Добре вигадала, мамо. А в нас ти спитала?
– А навіщо? Так ти швидше погодишся. Ми вже приїхали. Та й рідня вся знає. Ми розповіли, яка ти у нас хороша. Все робиш для сім’ї.
– Більше чути нічого не хочу.
– Ну і доньку ми виростили, не чекала.
В цей час приїхав Іван.
– Що тут відбувається? Що за сварки? – запитав він.
– Наша дочка місця нам пошкодувала.
– А ви у гості? А ми й не знали.
– Ні. Ми до вас жити!
– Всі? А у вас щось з квартирою сталося?
– Ну ось ще один. Цей взагалі не розумним прикидається.
– То ви до дочки? Жити?
– Так! – вже зраділа мама, що зять нарешті зрозумів її.
– Так це мій дім. І все тут моє.
– Як?
– Ось так! Дивіться документи. – Іван пішов до машини і дістав папку. – Тут один власник, це я. Все зроблено ще до весілля. Пам’ятаєте новосілля, як ви сварилися з моїми? Адже вони мали рацію. У гості можна, але на запрошення. Мені спокій сім’ї дорожчий.
Непрохані гості, опустивши голови поїхали.
***
– Я думала, ти не встигнеш. Натиск мами треба було витримати. Я не чекала сьогодні їх побачити. Думала просто несподівано у гості, а вони з речами.
– Головне тепер папки не переплутати. Червона для твоїх, синя для моїх. Не думав, що всі захочуть не лише у гості.
Майже місяць тому мама Івана зателефонувала і почала скаржитися на галасливе місто. З самого народження до п’ятдесяти років жила, а тут місто відразу стало галасливим і брудним. Її запросили у гості на вихідні. А вона заявила, що раз Іван їздить на роботу, то і її возитиме.
– Я залишаюся у вас жити. Все вирішено. Завтра збираю речі та переїжджаю. Кімнату мені на першому поверсі виділіть, а не цю будку в якій я спала. Тільки тут все доведеться змінити. Мені потрібне повноцінне ліжко та велика шафа в будинку сина. Батькові теж треба приїжджати кудись. І сніданок нормальний, а не просто каву.
Іван тоді довго сперечався з матір’ю, а рано-вранці поїхав один. Довелося їй добиратися автобусом, через що вона запізнилася на роботу.
Увечері вони вирішили, що Іванова мама не остання гостя. Жити одним чи з батьками? Вибір очевидний. Батьки мають житло, а будинок молоді люди будували самі і для себе.
Іван придумав зробити не справжні документи на будинок для показу батькам. І ось вони стали в нагоді. Родичі Віки поїхали. Тепер витримати ще один натиск матері Івана. Те, що він буде вони не сумнівалися. Мати збиралася свою квартиру залишити молодшому синові. Батько їздив у відрядження, а отже збирався жити із дружиною в Івана.
Для батьків Івана – будинок належить Вікторії. А для батьків Вікторії – будинок Івана.
Насправді у них все було в рівних частках.
А от батьки їх вважали інакше. Кожен бачив господарем будинку саме свою дитину.
Іван не став чекати на приїзд матері і сам поїхав до неї.
– Мамо, я не хотів говорити, але будинок належить моїй дружині. Ми так вирішили. Якщо не віриш, то є документи. Тож про твій переїзд не може бути й мови. Забудь про це.
– Ти профукав дідову квартиру? Ну ти точно не розумний. Чому мій батько тобі її віддав? Теж не розумний був. А зараз брат твій у неї спокійно переїхав би. Якщо ти такий розтяпа, то й у гості до вас не приїду.
– У гості, будь ласка. Ми будемо раді. Адже в тебе онуки. Але таких переїздів більше не треба. І родичів своїх до нас не відправляй. Ми працюємо, розважати нікого не будемо.
***
Сім’ї Івана та Вікторії після всього жилося спокійно. Батьки попереджали про свій приїзд і надовго не затримувалися, а інші родичі їх не турбували.
Колись, на початку стосунків, вони жартували, що їм потрібно створити спільну фірму. Все йде до цього.
Джерело: Дівочі посиденьки.
