В історії кожного суспільства є моменти, що визначають його суть і цінності. Історична пам’ять сучасних націй складається з криз, війн та уявлень про «золотий вік» — час, який нібито був для них найкращим, до якого потрібно вертатися. На жаль, навіть такими речами можна маніпулювати, чим і користується наш ворог.
Джерело: DeepState UA.
Колективна пам’ять як основа нації
Для початку варто зрозуміти, що історичні факти й історична пам’ять — не одне й те саме. Тому, наприклад, українці, поляки та росіяни так по-різному сприймають постать Бандери. Для когось він може бути національним героєм і символом спротиву Росії, а для когось — нацистом чи ворогом. Народи часто конфліктують через різну інтерпретацію історичних подій та постатей, і це звична справа у всьому світі.
Не секрет, що деякі країни намагаються зманіпулювати правом свого розуміння історії та виправдовують нею свою агресію. Так, наприклад, стається зараз, коли через нерозуміння росіянами українських національних травм і національної пам’яті виправдовується воєнна агресія проти нашої держави.
Автори фільму «Хто ми? Психоаналіз українців» показують, як суспільні травми формують націю, і лише пройшовши через ці травми, усвідомивши, як вони впливають на життя кожного та на державу загалом, ми стаємо сильнішими та згуртовуємось як єдине суспільство.
Як бачимо, до діяльності ОУН-УПА, з якою в національній пам’яті поляків Бандера пов’язаний нерозривно, ставлення в суспільстві доволі категоричне: 47% поляків оцінюють діяльність негативно і лише 6% — позитивно.
Українці проходять свій тернистий шлях національного усвідомлення. Ще у 2018 році польсько-українське дослідження показало, що у 19% громадян України діяльність УПА асоціюється зі злочинами проти цивільного населення (на сході таких було 40%). Утім, зацікавленість історією зростає, змінюється ставлення до ОУН та УПА, а країна починає розуміти, хто її герої.
З таких подій та явищ і складається національна пам’ять: суспільство через роки оцінює історичних постатей та робить для себе висновки. Викорінити уявлення про вже сформовану для нації подію чи постать дуже складно, але можливо. Наприклад, для українців такими каталізаторами були дослідження про Голодомор 1931–1932 років, коли назавжди змінилося наше ставлення до СРСР.
Історична пам’ять як основа національного міфу
Данило Судин (доцент УКУ, автор подкасту «Правила гри») трактує національні міфи так:
Міфи відтворюють не просто інформацію, яку треба пам’ятати, а речі, що є центральними, найважливішими для даної спільноти, для нації. Люди пам’ятають багато всього: наприклад, те, що першою людиною в космосі був Юрій Гагарін. Але чи цей факт визначає те, ким я є, навіщо я є і куди я рухаюся? Навряд. Натомість пам’ять про Голодомор — це вже знання, яке пояснює, ким ми є і як слід діяти в майбутньому, і це знання пропонує певні цінності. Міф важливий для розуміння і власної особи, і спільноти, до якої належимо.
Заковика полягає в тому, що національні міфи можна конструювати штучно. І хоча процес двосторонній, влада може «направляти» суспільство в сторону наявної ідеології, підсилюючи зручні їй колективні травми. Зараз це активно розвивається в Росії — велику травму, що пережило російське суспільство під час Другої світової війни, активно підсилюють, щоби підтримувати мілітаристську повістку й уявлення про державу як про «фортецю» в небезпеці.
Є в національній пам’яті й вороги. Наприклад, українці помирилися зі всіма «історичними ворогами», крім росіян: поляками, євреями, татарами. Російська ж влада намагається штучно підсилювати ненависть до інших, навіть коли причин для цього немає. Вона бере зручні для цього періоди історії та робить на них акцент. Про антигітлерівську коаліцію в тій самій Другій світовій війні росіяни згадувати не люблять, зате акцентують увагу на інших аспектах історичних подій. Асоціативний ряд все більше пов’язаний із війнами: американці — Холодна війна, німці — Друга світова, французи — часи Наполеона, фіни — блокада Ленінграда.
Українці в історичній пам’яті росіян не є природними ворогами. Тому, щоб виправдати агресію для внутрішньої авдиторії, російська влада звертається до іншої суспільної травми. Так народжується легенда про нацистів в Україні, жертвами якого знову нібито є «руський народ».
«Українці своїх національних міфів не мають, а тому такої нації не існує», — твердить російська пропаганда. Вірять їй тому, що для внутрішньої авдиторії російська історіографія крала національні міфи в України. Так з’являються міфи про кризи, війни та «золотий вік», який належить не росіянам.
«Золотий вік» у росіян до кінця не визначений. Як і 100 років тому, у Росії досі існує конфлікт «червоних» і «білих». Перші вважають, що золотий вік російської державності — повоєнний СРСР, другі — Російська імперія до Першої світової війни. Проблема для України в тому, що обидві групи вважають нашу державу васалом Росії, а отже, для повернення «золотого віку» потрібно повернути Україну в лоно Росії. Мрію ж про «золотий вік» України намагаються знищити в корені, а Русь, козацтво та зародження національної ідеї при цьому намагаються інтерпретувати на свій лад.
Часи Русі
З часів Русі росіяни винесли твердження: українці, росіяни та білоруси — «триєдиний народ», який формує спільний культурний і соціологічний простір. У своїй горезвісній статті «Об историческом единстве русских и украинцев» путін пише:
«И русские, и украинцы, и белорусы — наследники Древней Руси, являвшейся крупнейшим государством Европы. Славянские и другие племена на громадном пространстве — от Ладоги, Новгорода, Пскова до Киева и Чернигова — были объединены одним языком (сейчас мы называем его древнерусским), хозяйственными связями, властью князей династии Рюриковичей. А после крещения Руси — и одной православной верой. Духовный выбор святого Владимира, который был и Новгородским, и великим Киевским князем, и сегодня во многом определяет наше родство».
20 років тому Кучма з путіним відкрили в Києві «Рік Росії в Україні». Було й таке в нашій новітній історії. Тоді Леонід Данилович показував російському президенту Київ і пам’ятник Володимиру Великому (тоді саме виповнилося 150 років із дати його відкриття). Можливо, у той момент володимир невеликий подумав, що й у нього є своя, «особлива» місія.
Як не дивно, це повністю відображає погляд більшості росіян на історію часів Русі. Логіка проста: ми єдиний народ, при цьому ж «руські» — саме вони, а тому вони тутильна нація триєдиного народу. Отже, білоруси й українці повинні їм скоритися. Байдуже, що нації в сучасному вигляді формувалися майже на тисячу років пізніше. Для росіян і влади особливо важливо показати, що за ними історичне право володарювати над сусідами, адже вони нащадки давньої нації, а інші щось собі придумали.
Від Русі до імперії
Найменш улюблений період для російських істориків, що підтримують потрібну владі історичну повістку, тому, як наслідок, для росіян цей історичний період є найменш відомим. Головний тезис цього періоду: Русь-Росія нікуди не зникла, московія — тимчасова назва Росії, а на цей період припадає «переродження Русі». Виписка з російського підручника:
«Завоевательные походы Ивана IV положили начало присоединения к России соседних государств и народов, формированию ее многонациональной основы, освоению русскими людьми Поволжья и Сибири …”; “Россия всегда была многонациональным государством. Славянские, финно-угорские, тюркские и многие другие народы создавали наше Отечество. В их взаимодействии рождалось неповторимое своеобразие России. Она объединяла их, принимала в свой Дом, расширяя свою территорию».
Чергова маніпуляція та перекручування історичних фактів. Чергова спроба створити уявлення про нерозривність історії великої Росії для хибного розуміння історичного процесу. Уявлення, ніби московія — продовження Русі, «переродження» якої полягає в тому, що тепер історичну Росію складають різні народи, які радо зустрічають росіян та об’єднуються під брендом «русского мира».
Козаки, на їхню думку, були одним із таких народів і всім серцем прагнули духовного возз’єднання з великою Росією. Лише зрадники (Виговський, Дорошенко, Мазепа) заважали цьому процесу, що не зустрічало підтримки серед українського народу.
Імперія як логічне продовження Русі
Упродовж дослідження російської історіографії можна прослідкувати, як вона намагається поставити в одну лінію Русь, московію та імперію. Це все, стверджує вона, різні періоди російської державності. І хоча теми, як московія стала Росією, намагаються уникати, саме з цього періоду — правління Петра І — починається «золотий вік» Росії в історичній пам’яті великої кількості росіян. Чому? Відповідь проста:
- великі території під контролем центру, що символізує російську великодержавність, поняття про велику, сильну державу, на чию позицію треба зважати;
- контроль над Україною та іншими колоніями європейського й азійського типу, що символізує впливовість у світі та панування над іншими народами;
- військові перемоги й розбудова армії та флоту. Росія, на думку урядовців, звичайно ж, ніколи ні на кого не нападала, але водночас для росіян перемоги над Швецією, Францією, Османською імперією та іншими країнами означають більше, ніж ми можемо собі уявити. Поразки не згадуються, а отже, у суспільній пам’яті імперія непереможна. Такими вони хочуть бути й зараз, але не так сталося, як гадалося;
- «велика російська культура». Золотий і срібний віки розквіту російської культури припали на цей час, а культура має великий вплив на історичну пам’ять. Звідси й з’являється так звана «імперська естетика» й уявлення про XVIII та ХІХ сторіччя як час балів у палацах і вишуканих поетів, а не всього того, що було в масах насправді.
Із цього періоду ми можемо зрозуміти, звідки береться така ностальгія за часами імперськості та чому вона не зникає в голові пересічного росіянина. Це перше віддалене намагання повернути «золотий вік», якого так не вистачає.
«Союз непорушний вільних республік»
Саме так, як співається в гімні, росіяни зараз сприймають радянські часи. Ба більше, згідно опитувань незалежних і владних соціологічних центрів, більшість вважає саме цей період «золотим віком». До того ж рівень ностальгії по СРСР б’є історичні максимуми, а Сталін набирає щороку все більшої популярності.
Очевидно, що більшовики в історичній пам’яті росіян асоціюються не з громадянською війною, голодоморами, репресіями, тоталітарним режимом, непотрібними війнами та дефіцитами, а зі стабільністю та, як вони кажуть, впевненістю в завтрашньому дні. Основними причинами ностальгії, згідно з опитуваннями, є руйнація єдиної економічної системи (54%), втрата людьми почуття приналежності до великої держави (36%) і зростання взаємної недовіри та жорстокості (34%). Навіть вважають, що через розпад СРСР зруйнувалися зв’язки з родичами та друзями (26%).
Очевидно, що часи радянщини в історичній пам’яті асоціюються з економічним розвитком, перемогою в Другій світовій війні та «дружбою народів», як зазначено вище. Такі наративи просуваються через підручники з історії, культуру та ЗМІ. Як можна так все перевернути — зі структурного погляду зрозуміло, з морального — не дуже. Історична наука, влада та ЗМІ користуються цими аспектами та перекривлюють історичну пам’ять, виправдовуючи нею, зокрема, військову агресію. Так постає образ «колективного Заходу», який їм протидіяв не лише в часи Холодної війни, а й у, виявляється, Другу світову, і знову ж таки, образ держави як фортеці, що захищається від США. Для нас важливо, що і цей «золотий вік» передбачає, що українці й росіяни мають жити разом, причому росіяни мають бути головніші та вирішувати, як жити українцям. Вони досі не змирилися з розпадом СРСР і думають, що ми теж.
Перекручування історії в шкільних підручниках, масова пропаганда та єдина інформаційна повістка мають на меті «створити» історичну пам’ять штучно — і все це лише для виправдання збройної агресії. Саме для цього проводяться «Разговоры о важном» по всій Росії та на тимчасово окупованих територіях. Щоби штучно створити те, що має бути і так, потрібно багато зусиль у різних напрямках. І поки в їхніх головах Ленін створив Україну, української нації не існує, а всі ми нацисти, щонайменше культурна та ціннісна війна не закінчиться. Відповідно до наявних аспектів їхньої та нашої історичної пам’яті, це точно надовго.
Підтримайте проект на Patreon
