Намагаючись захистити себе, вона виступила проти одного з найжорстокіших монархів Європи. Цей відчайдушний крок назавжди знищив її в очах тогочасного суспільства. Двічі наречена, жертва сексуального рабства, яка втратила свою єдину дитину. Імператриця. Заручниця. Рабиня. Жінка, яка виявилася сильнішою за всіх разом узятих. А був у неї інший вихід?
Джерело: 5 канал.
Донька Всеволода Ярославовича від другого шлюбу з половецькою княжною Анною – Євпраксія – побачила блискучий великокняжий двір у п’ятирічному віці. Саме тоді, після довгих династичних сутичок, її батько посів на київському престолі. Юна княжна славилася при дворі як розумниця і красуня. У 10 років вона читала і говорила латиною, переймаючи гідний наслідування приклад батька: великий князь був знавцем п’яти іноземних мов.
А тому не дивно, що вдова В’ячеслава, брата князя, Ода Штаденська, повернувшись після смерті чоловіка з Києва до рідної Саксонії, порадила своякові – Генріху Штаденському – направити до Всеволода послів і просити руки княжни Євпраксії.
У 1082 або 1083 році 12-річну зведену сестру Володимира Мономаха, дочку великого князя Всеволода Ярославича Євпраксію засватали за німецького маркграфа, володаря Саксонської Північної марки Генріха I фон Штаде на прізвисько Довгий. Величезний караван в’ючних верблюдів і коней із її посагом, прибувши з Києва, надовго запам’ятався мешканцям маркграфства і німецьким хроністам. Умовами шлюбної угоди на вимогу Всеволода передбачалося, що княжна до весілля житиме у Кведлінбурзькому монастирі, де під наглядом черниць засвоїть тонкощі західного етикету, вивчатиме мову і звичаї країни.
Чіткого поділу на Західну і Східну церкви в той час ще не було, тож католицька обрядовість не спричинила особливих проблем у юної слов’янки. У Кведлінбурзькому монастирі Євпраксія взяла нове ім’я – Адельгейда. Імовірно, на честь ігумені та сестри правителя Саксонії Генріха IV Адельгейди, під керівництвом якої тривала освіта київської княжни.
За всієї суворості монастирського виховання вона не була позбавлена спілкування із зовнішніи світом і, безумовно, її майбутньому чоловікові доповідали, що Адельгейда-Євпраксія познайомилася з німецьким імператором Генріхом IV. Імператора зачарувала квітуча краса і розумом київської княжни. Очевидно, він розраховував з її допомогою зміцнити підтримку київським престолом своєї боротьби з папою Григорієм VII.
А вів він цю боротьбу вже не один рік. Будучи німецьким королем, спробував оголосити папу позбавленим влади. У відповідь Рим відлучив його від церкви. І взимку Генріх IV перейшов засніжені Альпи і вистояв три дні босоніж, у дранті, під стінами замка Каносса, де гостював папа Григорій VІІ. І прощення виблагав, і злобу зачаїв.
Генріх Штаденський повів наречену до вівтаря, коли їй виповнилося 15. Заміжжя Адельгейди було спокійним, але недовгим – усього через пів року її чоловік раптово гине у сутичці зі своїми васалами. Багато дослідників вважають, що до його смерті доклав руку імператор Священної Римської імперії Генріх IV.
Через два роки саме він прислав сватів просити руки овдовілої маркграфині. Це було нескладно, оскільки після загибелі чоловіка Євпраксія повернулася до Кведлінбурзького монастиря, під протекторат сестри імператора. Генріх був на 21 рік старшим за юну вдову. Чи чула вона про, м’яко кажучи, непристойну поведінку імператора, невідомо.
У першому шлюбі Генріх IV був одружений із Бертою Савойською. Одразу після весілля з нею він почав клопотати про розлучення, мовляв, дружина йому огидна. При цьому в шлюбі у них народилося п’ятеро дітей – 2 дочки і 3 сина, але двоє перший дітех, обидва хлопчики, померли у дитинстві. Берта не могла розголошувати подробиці свого життя з чоловіком – це зробило б її парією. А в грудні 1087-го віком 36 років вона передчасно померла.
У Генріха IV були далекосяжні плани. Він хотів бачити Русь своєю союзницею – але поводився з княжим престолом зухвало. До князя київського Генріх написав про заручини вже постфактум. Зворотної відповіді не надійшло. Всеволоду Ярославовичу не сподобався вибір дочки. До того ж його просто поставили перед фактом, Євпраксія не попросила навіть благословення… Імовірно, князь навіть гадки не мав, що з його донькою відбувалося в Німеччині.
Вінчання і коронація 18-річної Адельгейди відбулися у Кельнському соборі. І буквально з перших днів шлюбу вона опинилася не тільки у вирі інтриг майнценського двору, але й у центрі європейської політики.
У 80-х роках ХІ ст. в Західній Європі про розпусну вдачу Генріха IV ходили легенди. Розпусник-чоловік схиляє юну дружину до участі в чорних месах, до сексуальних оргій, в яких зневажаються всі християнські заповіді.
Після весілля Генріх IV силоміць везе дружину до Італії в каральний похід проти непокірних міст, аби настрахати Папу Римського. Адельгейда намагалася втекти з похідного табору. Зловили. Ув’язнили у Вероні в замок на три роки. Чоловік піддає її витонченим знущанням, про найбільш “невинні” з яких німецькі хроніки пишуть доволі стримано – “примушував до розпусти”.
Імператриця завагітніла – і це дуже розізлило Генріха. Через постійні знущання і моральний тиск ця вагітність закінчується народженням мертвої дитини.
Генріх звинувачував свою дружину в перелюбах. Для цього він сам намагався їх інсценувати.
За переказами, Генріх IV змусив одного з баронів увиватися за імператрицею. Барон призначив побачення Адельгейді. Сам Генріх, переодягнувшись, пішов на зустріч замість нього. І прихопив свідків. Він хотів викрити дружину у зраді, але маскарадне “шоу” зірвалося. Викривши обман, Євпраксія обурилася й дорікнула чоловікові, що той ішов до законної дружини під виглядом зрадника. Роздратований Генріх наказав стратити барона, а Адельгейду змусив роздягнутися і постати оголеною перед своїми наближеними.
Вона боялася повторити долю покійної Берти. І насмілилася прямо звинуватити чоловіка в сатанізмі та організації оргій. До того ж Євпраксія стверджувала, що Генріх є членом секти ніколаїтів, тобто єретиків, які проводять “чорні меси” і ведуть аморальний спосіб життя. Вона повідомила синові чоловіка від першого шлюбу Конраду, що батько збирається позбавити його права спадщини.
Розгніваний Генріх кинув дружину за ґрати. Але коли імператорський двір переїжджав із Верони до Лангобардії, вона втекла від Генріха. За допомогою приятельки папи Матільди Тосканської Адельгейда ховається у замку Каносса, де її з радістю прийняв пасинок Конрад.
У цей час різко змінилася політична обстановка. Всеволод Ярославич помер, на київському столі сидів його наступник Святополк Ізяславич – двоюрідний брат Євпраксії. У зовнішній політиці він орієнтувався на династію баварських герцогів Вельфів, які вели боротьбу з Генріхом IV. З Вельфом був пов’язаний і новий папа Урбан II.
Середньовічні німецькі аннали зберегли таку розповідь:
“Конрад, син імператора Генріха, повстав проти свого батька з наступних причин. Король Генріх зненавидів королеву Адельхайду, свою дружину, та так, що ненависть була ще сильнішою, ніж пристрасть, з якою він її колись кохав. Він піддав її ув’язненню, і з його дозволу багато хто чинив над нею насильства. Як кажуть, він впав у таке безумство, що навіть згаданого свого сина переконував увійти до неї. Оскільки той відмовився осквернити ліжко батька, король, умовляючи його, почав стверджувати, нібито він не його син, а одного чужинця, швабського герцога, на якого названий Конрад схожий обличчям. Королева ж після безлічі нечуваних образ, нанесених їй без провини, якимсь чином по милості Божій звільнившись втечею з ув’язнення, в якому перебувала, прибула до могутньої на той час пані на ім’я Матильда. Прийнявши королеву, вона супроводжувала її до високоповажного Урбана, який займав апостольський престол.
Припавши йому до ніг, обливаючись сльозами в серцевій скруті, вона скаржилася про всі біди й нещастя, які перенесла. Пан же [Римський] папа, дізнавшись про біди королеви, керований милосердям і співчуттям, зібрав загальний собор, який знову відлучив короля Генріха від церкви за неприпустимі безбожні й навіки нечувані справи, вчинені над власною законною дружиною…”
Антиімператорська партія вмовляє Адельгейду свідчити проти Генріха на церковному собору в Констанці – і Євпраксія подала скаргу, де описала, якої жорстокості і приниження вона зазнала від нього.
Ще через рік папа Урбан II переконує імператрицю виступити з обвинуваченнями проти чоловіка на соборі в П’яченці. Собор 1095 р. зібрав на П’яченському полі понад 4000 церковних ієрархів і близько 50 тисяч вірних з усієї Європи. Адельгейда свідчила проти Генріха IV.
За нормами середньовічної моралі, цей вчинок Євпраксії був рівнозначний громадському самогубству і вимагав великої мужності. На підтвердження описів принижень, образ, розпусти та “чорних мес” на тілі імператриці виявили наочні свідення пережитих блюзнірських обрядів.
Урбан II стримав слово – їй були відпущені гріхи і навіть не накладено епітимію – покаяння. Він затвердив розлучення Адельгейди з деспотом-імператором і дав пораду: негайно повертатися на Батьківщину, до Києва. А Генріха IV піддав черговий анафемі. Відлучили його врешті-решт і від престолу. Боячись за своє життя, той втік до Льєжа. У липні 1106 р. відлучений імператор захворів і 7 серпня віком 55 років помер.
Труна з його тілом протягом 5 років не була віддана землі та стояла в капелі Шпайєрського кафедрального собору. Тільки у 1111-му молодший син розпусного Генріха, Генріх V, звернувся до папи Пасхалія II з проханням посмертно зняти анафему з його батька і дозволити поховати його за церковними обрядами.
Але ім’я Адельгейди-Євпраксії виявилося назавжди заплямованим. Те, що середньовічна мораль прощала чоловікам, не було подаровано жінці.
Спочатку вона шукала захисту при дворі угорського короля Андраша, дружиною якого була Анастасія Яролавна, тітка Євпраксії. 1097 року вона зупинилася в Угорщині, але і туди дійшли найбрудніші чутки про неї. Тітка Анастасія-Агмунда на той час уже почила в бозі у склепі Тиханського монастиря над Балатоном, тому підтримати Євпраксію було нікому. До того ж колишній чоловік посилав в Угорщину своїх убивць.
З посольством двоюрідного брата – князя Святополка – Адельгейда-Євпраксія 1099 року повернулася до Києва. Але чутки про виступ на церковному соборі дійшли і туди. Попри підтримку церкви, Євпраксія виявилася беззахисною перед моральним осудом свого оточення – жінкам вважалося недопустимим “виносити сміття” з дому, що як вважали, і зробила Євпраксія. Її почали називати “волочайкою”. Цей тиск тривав сім років. Зрештою, 1106-го вона постриглася в черниці – у монастир, де ігуменею була її сестра Янка. А через 3 роки, у липні 1109-го, колишня імператриця померла. Їй було лише 39 років.
Євпраксії не знайшлося місця ані в межах Михайлівського Золотоверхого собору, що тоді будувався, ні в Успенському соборі Печерської обителі, ані в зведеному батьком Видубицькому монастирі. За надбрамною Троїцькою церквою “в кутку” було віддано її прах київській землі. На відміну від незліченних родичок, її не удостоїли не те що канонізації, але й вінця мучениці.
“Померла Євпраксія, дочка Всеволода, 10 липня, і поклали її в Печерському монастирі біля південних дверей. І збудували над нею божницю в тому місці, де лежить тіло її”, – сказано в “Повісті минулих літ”.
Руські літописці ігнорували її особу (є лише згадка в “Повісті временних літ” про прийняття чернецтва і смерть). Тому про Євпраксію більше відомо з інших джерел: “Хроніки Розенфельдського монастиря”, “Аннали монастиря св. Дісібода”, “Житіє герцогині Матильди” пресвітера Донізона, “Штаденські аннали” абата Штаденського бенедиктинського монастиря Альберта.
Нині прах коронованої імператриці Священної Римської імперії, німецької нації Адельгейди, уродженої Євпраксії Всеволодівни, онучки Ярослава Мудрого покоїться у стінах Києво-Печерської лаври.
